— Я думаю, нам би слід зустрітися раніше, ніж через два тижні.

Кажучи це, вона дивилася на Синтію, а не на мене.

— Звичайно, — сказала Синтія тихим і якимсь відсутнім голосом. — Звичайно.

Вона попросила вибачення й вийшла з кабінету, щоб піти в туалет.

Я сказав докторові Кінцлер:

— Її тітка, Тес Берман, приходила до вас кілька разів.

Вона звела брови:

— Так.

— З чим вона до вас приходила?

— За нормальних обставин я не стала б обговорювати з вами проблеми свого іншого пацієнта, але у випадку Тес Берман мені просто немає чого обговорювати. Вона приходила кілька разів, але жодного разу мені не відкрилася. Я думаю, вона зневажала цей процес.

Я любив Тес.

На нашому автовідповідачі було аж десять телефонних дзвінків, коли ми повернулися додому, які надійшли від різних абонентів. Було довге, переповнене палкими почуттями, послання від Поли, з телестудії «На крайній межі». Вона казала, що Синтія заборгувала їхнім глядачам нагоду знову ознайомитися з її справою у світлі останніх подій. Нехай вона назве лише час і місце, і вона приїде туди зі своєю командою, сказала Пола.

Я спостерігав, як Синтія натиснула на кнопку, щоб стерти це послання. Без роздратування. Без розгубленості. Лише один швидкий рух указівним пальцем, який не тремтів.

— Цього разу ти натиснула на правильну кнопку, — сказав я.

Прости мені, Боже, але ці слова вихопилися в мене несамохіть.

— Що ти сказав? — запитала вона, подивившись на мене.

— Нічого, — промовив я.

— Що ти мав на увазі? Чому ти сказав, що цього разу я натиснула на правильну кнопку?

— Забудь, — сказав я. — Я нічого не мав на увазі.

— Ти сказав це тому, що я стерла те повідомлення?

— Вважай, я не сказав нічого.

— Ти думаєш про той ранок. Коли я одержала дзвінок. Коли я випадково стерла історію дзвінків. Я тоді сказала тобі, що трапилось. Я була в шоці.

— Звичайно ж, ти була в шоці.

— Ти навіть не віриш, що я чула той дзвінок, чи не так?

— Звичайно, вірю.

— Ну, а якщо я не отримала того дзвінка, то й електронне повідомлення сама собі надіслала, еге ж? І листа на твоїй друкарській машинці надрукував не хто інший, як я.

— Я цього не казав.

Синтія підійшла ближче до мене, підняла руку й показала на мене пальцем.

— Як я можу залишатися під цим дахом, якщо я не можу на всі сто відсотків бути впевнена, що маю твою підтримку? Твою довіру? Мені не треба, щоб ти дивився на мене скоса, сумніваючись у всьому, що я роблю.

— Я не сумніваюся.

— Тоді скажи це. Скажи мені негайно, тепер. Подивися мені у вічі й скажи, що ти віриш мені, що ти знаєш, я ні до чого цього не причетна.

Присягаюся, я хотів це сказати. Але однієї десятої секунди, на яку я завагався, було досить, щоб Синтія відвернулася й пішла геть.

Коли я увійшов до кімнати Ґрейс того вечора й побачив, що все світло вимкнене, то сподівався побачити, як вона вдивляється у свій телескоп, але вона була вже під ковдрою. Проте сну не було в жодному її оці.

— Я здивований, що ти тут, — сказав я, сідаючи на край ліжка й доторкнувшись рукою до її голови.

Ґрейс не сказала нічого.

— Думав, ти спостерігаєш за астероїдами. Чи вже на них дивилася?

— Я не завдала собі клопоту.

— То ти вже не боїшся більше астероїдів?

— Ні, — сказала вона.

— То вони більше не падатимуть на землю? Що ж, це добра новина, — сказав я бадьорим голосом.

— Може, й падатимуть, — сказала Ґрейс. — Але мені тепер байдуже.

— Що ти хочеш цим сказати, моя люба?

— Усі навколо мене такі сумні останнім часом.

— О моє золотко. Я знаю. Кілька останніх тижнів були для нас тяжкими.

— Тепер мені байдуже, чи впаде астероїд на землю, чи ні. Тітка Тес померла. Я чула, як ви говорили про те, що знайдено автомобіль. Люди весь час помирають від дуже різних причин. Їх збивають автомобілі. Вони можуть утопитися. А іноді їх убивають інші люди.

— Я знаю.

— А мама поводиться так, ніби ми у великій небезпеці, й вона жодного разу не подивилася в мій телескоп. Вона думає, з нами станеться щось жахливе, але це жахливе прийде не з космосу.

— Ми ніколи не допустимо, аби щось з тобою трапилось, — сказав я. — Твоя мама і я дуже тебе любимо.

Ґрейс нічого не сказала.

— Я думаю, варто подивитися бодай один раз, — сказав я, зісковзнувши з ліжка і ставши навколішки біля телескопа. — Ти не проти, якщо я гляну? — запитав я.

— Дивись, якщо хочеш, — сказала Ґрейс.

Якби світло було увімкнуте, вона побачила б гримасу, яку я зробив у відповідь на її слова.

— Окей, — сказав я, приймаючи відповідну позу, але спершу виглянувши у вікно, аби переконатися, що за будинком ніхто не стежить, потім наблизив око до лінзи й узявся рукою за телескоп.

Я спрямував його в нічне небо й побачив, як пропливають зорі, наче у панорамних сценах серіалів «Зоряного шляху».

— А нумо, гляньмо сюди, — сказав я, і тут труба відламалася від штатива, впала на підлогу й закотилася під стіл Ґрейс.

— Я ж тобі казала, тату. Це не телескоп, а стара іржава залізяка.

Коли я прийшов до спальні, Синтія також уже лежала під ковдрою. Вона натягнула її до самої шиї й лежала ніби в коконі. Очі в неї були заплющені, хоч у мене було відчуття, що вона не спить. Вона просто не хотіла брати участь у розмові.

Я роздягся до трусів, почистив зуби, відкинув ковдру й заліз у ліжко поруч із нею. Поруч із ліжком лежав старий примірник журналу «Гарперс», я трохи погортав його, спробував почитати алфавітний покажчик, але не міг зосередитися.

Я потягся рукою й вимкнув лампу біля ліжка. Потім умостився в ліжку на боці, спиною до Синтії.

— Піду полежу з Ґрейс, — сказала Синтія.

— Іди, — буркнув я в подушку. Не дивлячись на неї, я сказав: — Синтіє, я кохаю тебе. Ми кохаємо одне одного. Те, що тепер відбувається, розриває нас на частини, відриває одне від одного. Ми повинні скласти якийсь план, обміркувати, як нам нам чинити опір цьому всьому разом.

Але вона вислизнула з ліжка, не відповідаючи. Світляна смуга з коридору розітнула стелю, як ніж, коли вона прочинила двері, і зникла, коли вона їх зачинила. От і гаразд, подумав я. Був надто стомлений, щоб сваритися, надто стомлений, щоб спробувати помиритися. Незабаром я заснув.

Коли вранці я прокинувся, Синтії і Ґрейс не було вдома.

Навіть якби ми не посварилися, я не здивувався б, побачивши вранці, що Синтії немає в нашому ліжку.

Коли я прокинувся о пів на сьому, я подумав, що вона заснула на ліжку Ґрейс і провела ніч там. Тому я не вибіг відразу в коридор і не пішов з’ясовувати, де вони є.

Я підвівся з ліжка, одягнув джинси, пішов у туалетну кімнату, яка межувала зі спальнею, і побризкав водою на своє обличчя. Я придивився до нього пильніше. Напруга останніх кількох тижнів далася взнаки. Під очима в мене були темні кола, і, гадаю, я втратив кілька фунтів ваги. Проти цього я не став би заперечувати, але я волів би досягти такого результату згідно з планом, який включав би в себе не тільки стрес. Кутики моїх очей були червоні, а волосся мало такий вигляд, ніби давно вимагало стрижки.

Вішалка для рушників була біля самого вікна, яке виходило на під’їзну алею. Коли я потягся по рушник, то помітив якусь різницю в тому вигляді, який мав зовнішній світ, проникаючи сюди крізь щілину у шторах. Щілина між шторами тут була зазвичай заповнена білим і сріблястим — кольорами наших двох автомобілів. Але цього разу там був сріблястий колір і сірий колір асфальту.

Я розсунув штори. Автомобіля Синтії не було на під’їзній алеї.

Я пробурмотів якусь фразу на зразок: «Що за чортівня?»

Тоді я вибіг у коридор, босий і без сорочки, і відчинив двері до кімнати Ґрейс. Ґрейс ніколи не прокидалася так рано, і я мав усі підстави сподіватися, що знайду її в ліжку.