Вони взяли інтерв’ю в тітки Тес.

— Я втратила сестру, зятя, племінника, — сказала вона. — Але Синтія втратила незмірно більше. Вона змогла все пережити, вирости, стати дорослою жінкою.

І хоч режисери фільму й виконали свою обіцянку, не показавши на телебаченні коментар чоловіка, що нині мешкав у будинку Синтії, вони вивели на екран іншого персонажа, який сказав щось не менш зловісне.

Синтія була приголомшена, коли побачила в сегменті, знятому через кілька тижнів по тому, детектива, що допитував її вдома, після того як сусідка, місіс Джемісон, викликала поліцію. Він уже вийшов на пенсію й жив в Аризоні. Внизу на екрані було написано: «Детектив у відставці Бартолом’ю Фінлей». Він провадив початкове розслідування і, зрештою, через рік закрив справу, не досягши жодного результату. Автори фільму доручили кіногрупі однієї з їхніх філій у Феніксі взяти в нього коментар, і він його дав, сидячи біля новенького й блискучого трейлера марки «Ерстрим».

— Що мене завжди непокоїло, то це те, чому вона залишилася жива? У тому випадку, звичайно, коли ми припустимо, що решта її родини загинула. Бо я ніколи не був прихильником гіпотези, що родина виїхала зі свого помешкання, свідомо залишивши в ньому власну дитину. Я не раз був свідком того, як з дому виганяли важких дітей, такі речі трапляються не так рідко. Але завдавати собі клопоту й утікати з власного дому, лише аби позбутися своєї дитини? Таке розв’язання проблеми мені здається позбавленим усякого глузду. Отже, залишається лише одне вірогідне пояснення: там було скоєно злочин. А таке припущення завжди повертає мене до первісного запитання. Чому вона залишилася жива? Тут може бути не так багато варіантів.

— Що ви хочете цим сказати? — пролунало запитання, сказане голосом Поли Мелой, хоч кінокамера жодного разу не відійшла від обличчя Фінлея.

Запитання Мелой були вмонтовані уже в процесі редагування первісного матеріалу, бо її не посилали до Аризони брати інтерв’ю в того чоловіка.

— Здогадайтесь самі, — відказав детектив Фінлей.

— Що ви хочете сказати цим «здогадайтесь самі»? — запитав голос Мелой.

— Я сказав усе, що хотів сказати.

Побачивши ці кадри, Синтія була сама не своя від люті.

— Господи, вони знову за це! — вигукнула вона, звертаючись до телевізійного екрану. — Той сучий син натякає, що я причетна якось до тієї події. Я чула ці перешіптування роками. І ця суча дівка Пола Мелой пообіцяла мені, що вони не показуватимуть нічого подібного!

Але мені пощастило її заспокоїти, бо в цілому фільм був достатньо врівноважений і позитивний. Ті кадри, коли Синтія була на екрані, коли вона ходила по будинку, коли розповідала Полі, що з нею сталося в той день, їй самій здалися щирими й вірогідними.

— Якщо знайдеться людина, котра щось знає, — запевнив я Синтію, — то на неї не вплинуть дурні натяки тупоголового відставного копа. Насправді те, що він сказав, може тільки спонукати когось зголоситися, аби спростувати його слова.

Отже, телепрограму було показано, хоча, всупереч будь-якому здоровому глуздові, вона завершилася таким собі реаліті-шоу, де автори вивели на екран гурт розповнілих, але надзвичайно амбітних рок-зірок, яким доводилося жити під одним дахом і змагатися в тому, кому з них пощастить скинути якнайбільше фунтів і здобути вигідний контракт на телезапис.

Синтія вмостилася біля телефону, починаючи від тієї миті, коли закінчилося телешоу, сподіваючись, що хтось його побачив, той, хто знає що-небудь, і що цей «хтось» негайно зателефонує на телестудію. Автори фільму сконтактуються з нею ще до того, як завтра зійде сонце, і вона нарешті знатиме правду.

Та ніяких дзвінків не було, тільки зателефонувала якась жінка й розповіла, що її власну родину теж було викрадено невідомо якими людьми, а також якийсь чоловік — він висунув теорію, що родичі Синтії пройшли крізь дірку в завісі часу, й тепер вони або втікають від динозаврів, або їхні розуми стерлися в якомусь матрицеподібному майбутньому.

Жодної правдоподібної інформації не надійшло.

Схоже, ніхто з тих, хто щось знає, цього шоу не бачив. А якщо й бачив, то не обізвався.

Упродовж першого тижня Синтія телефонувала режисерам телепрограми «На крайній межі» щодня. Вони були дуже люб’язні з нею, обіцяли повідомити її негайно, коли про щось довідаються. Наступного тижня Синтія телефонувала на телестудію вже через день, але тепер режисери розмовляли з нею дуже коротко, лише повідомляли її, що жодних дзвінків не було, що вони нічого не знають, а коли довідаються про щось, то негайно сконтактуються з нею.

Вони тепер шукали для своїх шоу інших історій. Синтія дуже швидко опинилась серед старих новин.

В очах Ґрейс було благання, проте в голосі звучала рішучість.

— Тату, — сказала вона. — Мені. Вісім. Років.

«Де вона цього навчилася?» — подумав я з подивом. Де вона навчилася цієї техніки розбивання речень на окремі слова для підсилення драматичного ефекту. Так ніби мені було важко про це здогадатися. Адже драматизму в цій родині було більше, ніж потрібно.

— Так, — сказав я своїй дочці. — Я знаю.

Її пластівці «Чиріоуз» давно намокли, і вона досі не доторкнулася до помаранчевого соку, який стояв перед нею.

— Діти сміються з мене, — сказала вона.

Я пригубив свою каву. Щойно її налив, але вона вже майже охолола. Наша кавоварка зламалася. Я вирішив, що вип’ю чашку кави в «Пончиках Данкіна» по дорозі до школи.

— Хто з тебе сміється? — запитав я.

— Усі з мене сміються, — сказала Ґрейс.

— Усі з тебе сміються, — повторив я. — А як вони це роблять? Вони скликали спеціальні збори? Директор школи виступив і віддав наказ, щоб усі з тебе сміялися?

— А тепер і ти смієшся з мене.

Справді, так воно й було.

— Пробач мені. Я просто намагаюся з’ясувати, наскільки поширилась твоя проблема. Мені все ж таки здається, що сміються з тебе не всі. Тобі лише здається, що всі. Але якщо навіть сміються з тебе лише кілька дітей, то це не дуже приємно, я знаю.

— Навіть дуже неприємно.

— Це твої друзі?

— Так. Вони кажуть, що мама ставиться до мене як до малої дитини.

— Твоя мама просто піклується про тебе, — пояснив я. — Вона тебе дуже любить.

— Я знаю. Але мені вісім років.

— Твоя мама лише дбає про те, щоб доставити тебе до школи в безпеці.

Ґрейс зітхнула й опустила голову, визнавши свою поразку, й пасмо каштанового волосся впало на її карі очі. Вона взяла ложку й трохи помішала молоко, в якому намокали її вівсяні пластівці.

— Але потреби проводити мене до школи немає. Жодна мати не проводжає своїх дітей до школи, якщо вони вже вийшли з дитячого садочка.

Ґрейс не вперше заводила цю розмову, і я вже намагався поговорити з Синтією, намагався переконати її так лагідно, як тільки міг, що, мабуть, Ґрейс час вже ходити самій до школи, раз вона навчається у четвертому класі. До школи йде чимало дітей, які завжди можуть скласти їй товариство, тож самій-одній їй ходити не доведеться.

— А чому ти не можеш проводжати мене? — запитала Ґрейс, і її оченята лукаво зблиснули.

У ті нечасті дні, коли я проводжав Ґрейс до школи, я відставав від неї на добрих півкварталу. Всім було відомо, що я просто виходив прогулятися й не стежив за Ґрейс, аби переконатися в тому, що вона безпечно дісталася до школи. І ми ніколи жодним словом не прохоплювалися про це Синтії. Моя дружина вірила, що я проводив Ґрейс, ідучи поруч із нею всю дорогу до Фермонтської середньої школи, а потім стояв на тротуарі й дивився на неї, поки вона не зникне за дверима.

— Я не можу, — сказав я. — Мушу приходити до своєї школи на восьму годину. Якби я проводив тебе до школи перед роботою, тобі довелося б тинятися там майже годину, чекаючи, поки відчиняться двері. А твоя мати починає працювати лише о десятій, тому для неї такої проблеми не існує. Я можу проводити тебе лише в ті дні, коли у мене вільна перша зміна.