— Він спитав: «Яку Колетту?» Його гаманець був украдений, і копи подумали, що то було пограбування. — Він знову подивився на мене. — Стуліть рота, а то у нього влетить муха.

Я стулив рота.

— Отакі-то справи, — сказав Вінс. — Тож, можливо, я відповів на ваше запитання, чому я так дбаю про цю дівчину. Вам іще щось хотілося б знати?

Я похитав головою.

Він подивився вперед.

— Оце ваша тачка?

Я кивнув.

Коли він зупинився біля неї, задзвонив його мобільник.

— Слухаю, — сказав він. Якусь хвилину він слухав, потім промовив: — Чекайте мене.

Він забрав телефон від вуха і сказав мені:

— Вони його знайшли. Він зареєстрований у «Годжо».[35]

— Ой, бляха! — вилаявся я, уже готовий відчинити дверці своєї машини. — Я поїду за вами.

— Забудьте про свій автомобіль, — сказав мені Вінс, знову натискаючи на газ і розвернувшись навколо моєї машини.

Він спрямував її до магістралі 1-95. Це була не найкоротша дорога, але, мабуть, найшвидша, якщо взяти до уваги, що готель «Говард Джонсон» був на протилежному боці міста, в кінці пандуса, який відходив від магістралі 1-95. Коли Вінс звернув на шосе і влився в потік машин, то зробив це уже на швидкості вісімдесят п’ять миль за годину.

Рух на федеральній автостраді був не густий, і ми були на протилежному боці міста вже через п’ять хвилин. Вінсові довелося добре натиснути на гальма, коли він спускався пандусом. Він ще їхав зі швидкістю сімдесят миль на годину, коли я востаннє побачив задні вогні машин, які мчали попереду нас.

Він звернув праворуч, а потім знову праворуч, прямо на паркувальний майданчик «Годжо». Автомобіль «СУВ», у якому мене прокатали раніше, був припаркований якраз перед дверима вестибюля, і коли Білявчик побачив нас, він підбіг до віконця Вінса, який увімкнув живлення, щоб опустити шибку.

Білявчик назвав Вінсові номер кімнати, сказав, що якщо проїхати вгору по схилу й завернути, то можна під’їхати під самі зовнішні двері цього номера. Вінс дав задній хід, зупинив машину, перемкнув передачу й поїхав угору по довгій, звивистій під’їздній алеї, яка завертала за комплекс. Дорога відхилилася ліворуч і вирівнялася за цілим рядом кімнат, двері яких виходили на бровку.

— Ось вона, — сказав Вінс, зупиняючи машину в потрібному місці.

— Я хочу поговорити з ним, — сказав я. — Не робіть йому нічого поганого.

Вінс, який уже вибрався із машини, відмахнувся від моїх слів рукою, навіть не обернувшись до мене. Він підійшов до дверей, зупинився на мить, побачив, що вони вже відчинені, й постукав у них.

— Містере Слоун! — гукнув він.

За кілька дверей нижче прибиральниця, яка щойно підкотила свого візка до якихось дверей, подивилася в наш бік.

— Містере Слоун! — закричав Вінс, розчинивши двері ширше. — Це директор. У нас виникла одна невеличка проблема. Ми повинні з вами поговорити.

Я стояв збоку від дверей та вікна, тож якби він виглянув, то мене б не побачив. Бо, якщо це був той самий чоловік, який стояв перед нашим будинком тієї ночі, він міг би мене впізнати.

— Він виїхав, — сказала прибиральниця достатньо голосно, щоб ми почули.

— Що-що? — перепитав Вінс.

— Він розрахувався й поїхав, — сказала вона. — Кілька хвилин тому.

— Він виїхав? — запитав я. — Назовсім?

Жінка кивнула.

Вінс відчинив двері й увійшов до кімнати.

— Вам не дозволено туди заходити, — гукнула нам прибиральниця.

Але навіть я був готовий знехтувати її забороною й увійшов слідом за Вінсом.

Ліжко було незастелене, у ванній жужмом лежали мокрі рушники, але не було жодного знаку, що в цьому номері досі хтось жив. Туалетне приладдя зникло, валіз не було.

Один із Вінсових найманців, Голомозий, з’явився у дверях.

— Він тут?

Вінс круто обернувся, підійшов до Голомозого й притиснув його до стіни.

— Ви, хлопці, коли довідалися, що він тут живе?

— Ми відразу вам зателефонували, як тільки довідалися.

— Он як! Чому ж ви тоді сиділи в цьому довбаному автомобілі й чекали мене, коли вам треба було пильнувати за ним? Чувак ушився.

— Хіба ж ми знали його в обличчя? Як би ми могли його встерегти?

Вінс відштовхнув Голомозого, вибіг із кімнати й майже налетів на прибиральницю.

— Вам не дозволено…

— Коли він виїхав? — запитав Вінс, дістав зі свого гамана двадцятку й тицьнув їй.

Вона запхала банкноту в кишеню своєї уніформи.

— Хвилин десять тому.

— Який у нього був автомобіль? — запитав я.

Вона стенула плечима.

— Не знаю. Автомобіль як автомобіль. Коричневий. Із темним вікном.

— Він не сказав вам, куди він їде, додому чи кудись-інде? — запитав я.

— Мені нічого він не казав.

— Дякую, — мовив їй Вінс.

Він кивнув у бік свого пікапа, й ми сіли в нього.

— Прокляття, — вилаявся Вінс. — Прокляття.

— Що ж тепер? — сказав я.

Я не мав найменшого уявлення, що нам далі робити.

Вінс помовчав якусь хвилину.

— Вам треба спакуватися? — запитав він.

— Спакуватися?

— Я думаю, вам треба їхати до Янґстауна. Ви не зможете з’їздити туди й повернутися за один день.

Я обміркував те, що він сказав.

— Якщо він розрахувався тут і поїхав, то, найімовірніше, поїхав додому, — промовив я.

— І навіть якщо він поїхав не додому, то, гадаю, наразі існує лише одне місце, де ви зможете знайти якісь відповіді.

Вінс потягся рукою через автомобіль у моєму напрямку, і я на мить відсахнувся, подумавши, що він мене зараз схопить, але він лише відкрив бардачок.

— Господи! Який ви напружений. Розслабтеся. — Він дістав мапу автомобільних шляхів, розгорнув її. — Окей, погляньмо-но сюди. — Він пробіг поглядом по мапі, спрямувавши його у верхній лівий кут, потім сказав: — Ось воно. На північ від Буфало, лише трохи на північ від Льюїстона. Янгстаун. Зовсім мале містечко. Дорога туди забере в нас годин вісім, можливо.

— У нас?

Вінс спробував згорнути мапу й покласти її на попереднє місце, але потім підсунув до мене таким собі нерівним паперовим жмутом.

— Ось вам робота. Згорніть її акуратно, а потім, можливо, я навіть дозволю вам посидіти за кермом. Але навіть не думайте доторкатися до радіо. Це було б явним перевищенням ваших обов’язків.

Коли ми дивилися на мапу, то здавалося, що найшвидше буде для нас поїхати прямо на північ, до Массачусетсу, доїхати до Лі, звернути звідти на захід, у штат Нью-Йорк, потім швидкісною нью-йоркською дорогою доїхати до Елбені, а там повернути на захід, до Буфало.

Наша дорога пролягала через Отіс, пробігаючи лише за кілька миль від кар’єру, на дні якого було знайдено автомобіль Патрисії Бідж.

Я сказав про це Вінсові.

— Хочете подивитися? — запитав я в нього.

Ми в середньому накручували понад вісімдесят миль за годину. Вінс тримав антирадар увімкненим.

— Ми маємо чималий запас часу, — сказав він. — Чом би й не глянути?

Хоч цього разу й не було поліційних автомобілів, які показали б мені, де треба звертати, я зміг знайти вузенький бічний путівець. «Додж Рем» із його більшим кліренсом їхав по цій дорозі значно швидше, аніж мій звичайний седан, і коли ми перевалили через останній пагорб і стало видно дерева на краю урвища, я подумав, що ми зараз впадемо в провалля.

Але Вінс м’яко загальмував, зупинив пікап і ввімкнув аварійне гальмо, чого ніколи не робив при мені раніше. Він вийшов із машини, підійшов до краю провалля й подивився вниз.

— Вони знайшли автомобіль там, — сказав я, наблизившись до нього й показуючи рукою.

Вінс кивнув. Панорама справила на нього враження.

— Якби мені треба було втопити автомобіль із двома людьми всередині, — сказав він, — я не зміг би знайти для цього кращого місця.

Я подорожував із коброю.

Ні, навіть не з коброю. Зі скорпіоном. Мені згадалася стародавня легенда американських індіанців про жабу та скорпіона, де жаба погоджується допомогти скорпіонові переправитися через річку, якщо він пообіцяє не жалити її своєю смертоносною отрутою. Скорпіон погоджується, потім, коли вони наполовину вже перетнули річку, він занурює своє жало в жабу, не думаючи про те, що й сам при цьому загине. Жаба, помираючи, запитує: «Навіщо ти це зробив?» А скорпіон відповідає: «Бо я скорпіон, і така моя природа».