— Сюди, — показала Ведмор. — Хтось із вас має проблеми з висотою?

— Трохи, — зізнався я.

Я більше говорив за Синтію, ніж за себе, але вона сказала, що з нею все гаразд.

Ми підступили на кілька кроків ближче до урвища, й тепер ми побачили воду. То було міні-озеро, площею десь акрів вісім або дев’ять, на самому дні провалля. Багато років тому тут видобували камінь і гравій, унаслідок чого утворилася глибока западина, яку дощі та джерела заповнили водою, після того як видобувна компанія припинила тут роботу, перейшовши до іншого місця. У такий похмурий день важко було визначити, якого кольору тут вода. Сьогодні вона здавалася сірою й мертвою.

— На мапі та в листі указано, що якщо ми зможемо щось знайти, — сказала Ведмор, — то ми знайдемо це там, унизу.

Вона показала рукою вниз із вершини скелі, на якій ми стояли. Я відчув легке запаморочення.

Далеко внизу на поверхні води було видно надувний човен жовтого кольору завдовжки футів п’ятнадцять із невеличким зовнішнім мотором. У човні було троє чоловіків у чорних гідрокостюмах, водолазних масках і з балонами за спиною.

— Їм довелося під’їхати з іншого напрямку, — пояснила Ведмор. Вона показала на далекий кінець кар’єру. — Є ще одна дорога, яка з півночі підходить до самого краю води, тож вони змогли спустити свій човен там. Вони шукають поглядом нас. — І Ведмор помахала чоловікам у човні рукою, то було не дружнє привітання, а сигнал, і вони помахали їй у відповідь. — Зараз вони почнуть свої підводні пошуки.

Синтія кивнула.

— А що вони шукатимуть? — запитала вона.

Ведмор подивилася на неї поглядом, який, здавалося, означав: «Ти що, зовсім дурна?», проте їй вистачило делікатності зрозуміти, що перед нею жінка, якій довелося багато пережити, а тому вона терпляче відповіла:

— Думаю, вони шукатимуть автомобіль. Якщо він там, то його знайдуть.

Озеро було надто маленьке, щоб вітер міг підняти на ньому помітні хвилі, але чоловіки в човні все одно кинули на дно невеличкий якір, щоб їх не віднесло з того місця, де вони стояли. Двоє чоловіків у гідрокостюмах пірнули спинами у воду й через мить зникли під нею, залишивши на поверхні лише невеличкі бульбашки, які свідчили, що вони недавно там були.

Холодний вітер повіяв над вершиною скелі. Я підійшов ближче до Синтії й обняв її однією рукою. На мій подив і полегкість, вона мене не відштовхнула.

— Чи довго вони там можуть бути? — запитав я.

Ведмор стенула плечима:

— Не знаю. Я переконана, що запас повітря в них більший, аніж їм потрібно.

— А як вони знайдуть що-небудь, тоді що?

— Хтозна. Можливо, нам знадобиться більше обладнання.

У Ведмор була рація, яка зв’язувала її з тим чоловіком, який залишився в човні.

— Як там справи? — запитала вона.

Чоловік у човні заговорив у невеличкий чорний ящик.

— Поки що ніяк, — заскрипів його голосу рації Ведмор. — Глибина тут від тридцяти до сорока футів. У деяких місцях, трохи далі, навіть глибше.

— Окей.

Ми стояли й дивилися. Минуло десять, а може, й п’ятнадцять хвилин. Вони здалися нам годинами.

А тоді на поверхні води з’явилися дві голови. Водолази підпливли до човна, схопилися руками за його надувні борти, зняли маски й витягли з рота пристрої, які дозволяли їм дихати під водою. Вони щось сказали чоловікові в човні.

— Що вони кажуть? — запитала Синтія.

— Стривайте, — відповіла Ведмор, але тут ми побачили, як чоловік у човні взяв у руку свою рацію, а Ведмор схопила свою.

— Вони дещо знайшли, — проскрипіла рація.

— Що? — запитала Ведмор.

— Автомобіль. Напівпохований у намулі та всякій гидоті.

— Щось усередині є?

— Вони не певні. Нам треба підняти його на поверхню.

— Автомобіль якої моделі? — запитала Синтія. — Який він має вигляд?

Ведмор передала по рації це запитання, й ми побачили, як унизу, на озері, чоловік у човні звернувся до водолазів із кількома запитаннями.

— Начебто жовтий, — сказав чоловік у човні. — Невеликий компактний автомобіль. Номерів, одначе, не видно. Бампери сховані під намулом.

Синтія сказала:

— Це автомобіль моєї матері. Він був жовтий. «Форд-Ескорт». Невеличкий автомобіль. — Вона обернулася до мене, схопилася за мене. — Це вони, — промовила вона. — Це вони.

Ведмор сказала:

— Ми поки що цього не знаємо. Ми навіть не знаємо, чи є хтось усередині автомобіля. — У рацію вона сказала: — Робіть, що маєте зробити.

Щоб витягти машину, їм було потрібне інше обладнання. Вони сподівалися, що коли із півночі підженуть великий ваговіз із корбою, поставлять його біля самого озера, то водолази зможуть прикріпити кабель до затонулого автомобіля й механічна корба повільно витягне його з намулу на дні озера, а потім і на берег.

А якщо цей спосіб не спрацює, то їм доведеться зібрати тут щось на зразок баржі, спустити її на воду, поставити над затонулим автомобілем і вертикально підняти його з дна на поверхню.

— За кілька годин тут нічого не буде зроблено, — сказала нам Ведмор. — Нам треба буде зібрати більше людей, вони повинні обміркувати, як тут усе організувати. Чому б вам не поїхати кудись, десь ближче до шосе, можливо, до Лі й не пообідати десь там? Я зателефоную вам, коли тут почнеться якась конкретна робота.

— Ні, — сказала Синтія. — Ми залишимося.

— Люба моя, — промовив я. — Ми нічого зараз не зможемо зробити. Нам треба десь поїсти. Нам обом слід підкріпитися, ми повинні бути готові до того, що тут може статися.

— А як ти думаєш, що тут сталося? — запитала Синтія.

Ведмор сказала:

— Я думаю, хтось під’їхав машиною на великій швидкості туди, де ми тепер стоїмо, і не став зупинятися на краю провалля.

— Їдьмо, — сказав я Синтії. А звертаючись до Ведмор, попросив: — Підтримуйте з нами зв’язок.

Ми поїхали назад до головної магістралі, доїхали до Отіса, потім повернули на північ до Лі, де пообідали й замовили каву. Вранці я майже нічого не їв, тому тут замовив пізній сніданок із яєць та ковбаси. Синтія спромоглася з’їсти лише одну-дві грінки.

— Тож хоч би хто надіслав мені того листа, він знав, про він пише, — сказала Синтія.

— Авжеж, знав, — сказав я, дмухаючи на каву, щоб охолола.

— Але ж ми навіть не знаємо, чи в машині хтось є. Можливо, автомобіль утопили там, щоб надійно заховати його. Але це не означає, що хтось при цьому загинув.

— Зачекаймо й будемо знати, — сказав я.

Нам довелося чекати близько двох годин. Десь коли я пив свою четверту порцію кави, задзвонив мій мобільник.

Це була Ведмор. Вона розповіла мені, як під’їхати до озера з північної сторони.

— Щось там сталося? — запитав я.

— У нас вийшло швидше, ніж ми сподівалися, — сказала вона тоном люб’язної поблажливості. — Автомобіль уже на березі.

Жовтий «Ескорт» був уже на платформі ваговоза, коли ми прибули на місце подій. Синтія вискочила з автомобіля, перш ніж я встиг його зупинити, й побігла до ваговоза з криком:

— Це наш автомобіль! Це автомобіль моєї матері!

Ведмор схопила її за руку, перш ніж вона встигла підбігти ближче.

— Пустіть мене! — крикнула Синтія, пручаючись.

— Вам не можна підходити близько, — сказала їй жінка-детектив.

Автомобіль був обліплений грязюкою та мулом, вода струменіла з нього цівками крізь щілини зачинених дверей, і її вже витекло досить, щоб кабіна вгорі по лінію вікна очистилась від води. Але там нічого не було видно, крім двох напівзатоплених підставок для голів.

— Ми відправляємо автомобіль у лабораторію, — сказала Ведмор.

— Що вони там знайшли? — спитала Синтія. — Усередині щось було?

— А що, ви думаєте, вони могли там знайти? — запитала Ведмор.

Мені не сподобалося те, як вона це запитала. Так ніби вона вважала, що Синтія вже знає відповідь.

— Я не знаю, — сказала Синтія. — Я боюся знати.

— Схоже, там є останки двох людей, — припустила Ведмор. — Але, як ви повинні розуміти, через двадцять п’ять років…