— Тому, хто зацікавлений, щоб минуле залишилося в минулому, — відповів я.

Мілісента хотіла запросити нас усіх на обід, але Синтія сказала, що воліє відразу повернутися додому, я й повіз її додому. На Ґрейс, вочевидь, справила велике враження релігійна служба, і весь ранок був для неї наповнений враженнями, — її перший похорон, — але я був радий, що, попри все це, вона не втратила апетиту. Тієї самої миті, коли ми увійшли в будинок, вона сказала, що помирає з голоду, і якщо негайно їй не дадуть чогось попоїсти, вона помре. Потім вигукнула:

— О, пробачте мені!

Синтія усміхнулася нашій дівчинці.

— Як щодо сандвіча з тунцем?

— Із селерою?

— Якщо вона в нас є, — сказала Синтія.

Ґрейс підійшла до холодильника, зазирнула в контейнер для овочів.

— Тут є трохи селери, але чи не надто вона зів’яла?

— Дістань її, — сказала Синтія. — Ми подивимося.

Я повісив піджак від свого костюма на спинку кухонного стільця, послабив краватку. Я не мусив так одягатися для вчителювання в середній школі, й строгий формальний одяг здавався мені тісним і незручним. Я сів, на якусь мить відсунув усе, що сталося до самого сьогоднішнього дня, на задній план і став дивитися на своїх дівчат. Синтія знайшла бляшанку з консервованим тунцем та відкривачку консервів, а Ґрейс тим часом дістала з холодильника селеру й поклала її на прилавок.

Синтія вилила олію з консервної бляшанки в чашку й попросила Ґрейс подати їй «Чарівний батіг».[25] Ґрейс знову підійшла до холодильника, дістала звідти банку з соусом, зняла з неї кришку й поставила на прилавок. Вона відламала стебло селери й помахала ним у повітрі. Стебло було гнучке, мов гумове.

Вона грайливо вдарила ним матір по руці.

Синтія обернулася й подивилася на неї, сама потяглася, щоб узяти ще одне гнучке стебло й теж ударила Ґрейс. Потім вони стали битися стеблами селери, наче мечами.

— Ось тобі! Ось тобі! — сказала Синтія.

Потім обидві засміялися й кинулися в обійми одна одної.

І я подумав, що часто ставив собі запитання, якою матір’ю була Патрисія, а відповідь на нього завжди була в мене перед очима.

Згодом, коли Ґрейс поїла й пішла нагору перевдягтися в якусь домашню одіж, Синтія сказала мені:

— На тебе сьогодні було приємно дивитися.

— І на тебе теж, — мовив я.

— Пробач мені, — сказала вона.

— За що?

— Пробач мені. Я тебе не звинувачую за Тес. Мені не слід було казати того, що я сказала.

— Усе гаразд. Мені справді слід було сказати про це раніше.

Вона втупила погляд у підлогу.

— Можна поставити тобі одне запитання? — сказав я, і вона кивнула. — Чому твій батько зберігав газетну вирізку про нещасний випадок на дорозі?

— Про що ти говориш? — запитала вона.

— Про те, що твій батько зберігав газетну вирізку про нещасний випадок на дорозі.

Коробки з-під черевиків досі стояли на кухонному столі, вирізка з газети про вудіння риби на штучну мушку, де було також і повідомлення про жінку з Шейрона, чиє тіло було знайдене у придорожній канаві, лежала зверху.

— Дай-но мені глянути, — сказала Синтія, помивши руки й витираючи їх. Я подав їй вирізку, й вона взяла її дуже обережно, наче старий пергамент.

І прочитала її.

— Не можу сказати, щоб я помітила її раніше.

— Ти думаєш, твій батько зберіг вирізку заради статті про вудіння риби на штучну муху?

— Може бути, що він зберіг її заради статті про вудіння риби на штучну муху.

— Я думаю, почасти так, — сказав я. — Але мені цікаво, котру з двох він помітив раніше. Чи він побачив повідомлення про нещасний випадок і захотів його зберегти, але, з огляду на свої інтереси, разом із ним вирізав також і статтю про вудіння риби на штучну муху. Чи, навпаки, він побачив статтю про вудіння риби на штучну мушку, а потім помітив і цю другу й з невідомих причин захотів також вирізати і її. Або… — Я помовчав якусь мить. — Могло бути, що він хотів вирізати повідомлення про дорожній інцидент, але стурбований тим, що така вирізка сама по собі могла б привести до небажаних запитань, коли хтось би (твоя мати, наприклад) знайшов її, умисне вирізав її разом із тією статтею, у такий спосіб ніби замаскувавши її?

Синтія посунула вирізку назад до мене й сказала:

— Про що ти, в біса, говориш?

— Господи, я й сам не знаю, — відповів я.

— Щоразу, коли я переглядаю те, що зберігається в цих коробках, — промовила Синтія, — то сподіваюся знайти в них щось таке, чого не помітила раніше. Це дуже розчаровує, я знаю. Ти хочеш знайти відповідь, а її там нема. І все ж таки, — сказала вона, — маю надію, що знайду її там, рано чи пізно. Знайду якийсь маленький ключик. Як оту одну деталь картинки-загадки, що допомагає правильно розташувати всі інші.

— Я знаю, — сказав я. — Знаю.

— Той нещасливий випадок, та вбита жінка — нагадай-но, як її звали?

— Коні Ґормлі, — назвав я. — Їй було двадцять сім років.

— Я ніколи не чула цього імені. Воно нічого для мене не означає. А що, як оце воно і є? А що, як це та сама деталь?

— Ти справді думаєш, це вона і є? — запитав я.

Вона повільно похитала головою.

— Ні, не думаю.

Я теж так не думав.

Але це не перешкодило мені піти з вирізкою нагору, сісти перед комп’ютером і пошукати якоїсь інформації про той нещасний випадок на дорозі 26-річної давності, який забрав життя в Коні Ґормлі.

Я не знайшов нічого.

Тоді я почав шукати Ґормлі в цій частині Коннектикуту, переглядаючи подані в мережі списки телефонів, став записувати імена й номери телефонів у свій нотатник і вже хотів почати набирати ці номери, коли Синтія заглянула до кімнати.

— Що ти робиш? — запитала вона.

Я сказав їй.

Не знаю, чого від неї сподівався — протестів чи підбадьорення, мовляв, варто вхопитися за цю ниточку, хоч би якою вона була тонкою. Але вона натомість сказала:

— Піду трохи полежу.

Коли хтось відповідав на мій дзвінок, я відрекомендовувався як Теренс Арчер із Мілфорда, казав, що я, мабуть, помилився номером, але намагаюся знайти кого-небудь, хто міг би дати мені якісь відомості про смерть Коні Ґормлі.

— Пробачте, я ніколи про неї не чула, — сказала мені особа на першому номері.

— Хто? — запитала жінка старшого віку на другому номері. — Я ніколи не знала ніякої Коні Ґормлі, але я маю племінницю Констанс Ґормлі, й вона агент із продажу нерухомого майна в Стретфорді. Вона дивовижна, і якщо ви хочете купити будинок, вона знайде вам дуже добрий. Я маю тут її телефон, якщо ви зачекаєте трохи.

Я не хотів бути нечемним, але після того, як я чекав п’ять хвилин, я поклав слухавку.

Третя особа, якій я зателефонував, сказала:

— О Боже, Коні? Та це ж було так давно…

З’ясувалося, що я дотелефонувався до Говарда Ґормлі, її 65-річного брата.

— Кому це заманулося розпитувати про її смерть, після того як минуло стільки років? — запитав він хрипким і стомленим голосом.

— Чесно кажучи, містере Ґормлі, я не знаю, що вам сказати, — промовив я. — З рідними моєї дружини сталося лихо через кілька місяців після нещасного випадку з вашою сестрою, лихо, яке ми досі намагаємося розслідувати, а повідомлення про смерть Коні я знайшов серед речей, що збереглися від її батька.

— Це вам здалося дивним, чи не так? — припустив Говард Ґормлі.

— Атож, дивним. Якщо ви не відмовитеся відповісти мені на кілька запитань, це може прояснити справу, принаймні дозволить мені виключити існування будь-якого зв’язку між трагедіями вашої родини й нашої.

— Я думаю, що так.

— По-перше, чи знайшли вони, хто збив вашу сестру? У мене такої інформації немає. Проти когось висунули звинувачення, в кінцевому підсумку?

— Ні, копи не змогли з’ясувати анічогісінько, ніколи нікого не посадили до в’язниці за це. Гадаю, через якийсь час вони просто покинули цю справу.

— Я вам співчуваю.

— Ця подія фактично вбила наших батьків. Горе їх зламало. Мати померла десь через два роки, а ще через рік відійшов і батько. Обоє нібито померли від раку, але якщо ви запитаєте мене, то це горе звело їх у могилу.