— Я поговорю з сусідами, — сказав я.

Мені вдалося перехопити кількох людей, що жили по обидва боки вулиці, коли вони збиралися на роботу, й запитати в них, чи не бачили вони чоловіка, який вештався тут учора вночі або в якусь іншу ніч і здався би їм підозрілим. Ніхто нікого не бачив.

Але я зателефонував у поліцію все одно, на той випадок, якщо, можливо, ще хтось із нашої вулиці повідомив про щось незвичайне за кілька останніх днів, і вони перемкнули мене на того, хто контролював усі ці повідомлення, і він сказав:

— Чогось такого прикметного не було, хоча стривайте, не кладіть слухавку, кілька днів було одне повідомлення, справді дивне.

— Яке? — запитав я. — Яке повідомлення?

— Хтось повідомляв про дивний капелюх, знайдений у їхньому домі. — Мій співрозмовник засміявся. — Спочатку я не повірив своїм очам і думав, ті люди повідомили про злодія в їхньому домі, але вони справді повідомляли, що в їхній будинок незаконно проник чийсь капелюх.

— Ет, то пусте, — сказав я.

Перш ніж я пішов до школи, Синтія сказала:

— Я хотіла б навідати Тес. Звісно, ми були в неї недавно, але з огляду на те, що вона пережила останнім часом, гадаю…

— Не кажи більше нічого, — промовив я. — Як на мене, то це чудова думка. Чому б нам не поїхати до неї завтра ввечері? Ми могли б повезти її поїсти морозива абощо.

— Я зателефоную їй, — сказала Синтія.

Увійшовши до школи, я побачив, що Ролі миє кухоль у вчительській, у який він потім хотів налити неймовірно поганої кави, яку там готували.

— Як справи? — запитав я, підійшовши до нього ззаду.

Він смикнувся від несподіванки.

— Господи!.. — вигукнув він.

— Пробач, — перепросив я.

Я взяв кухля й собі, наповнив його кавою і вкинув туди кілька додаткових грудочок цукру, щоб перебити поганий смак.

— Що нового? — знову спробував запитати я.

Ролі стенув плечима. Він здавався якимсь неуважним.

— Усе, як і завжди, — сказав він. — А що нового в тебе?

Я зітхнув.

— Хтось стояв у темряві й дивився на наш будинок учора ввечері, а коли я спробував з’ясувати, хто то був, кинувся навтіки. — Я відпив кави, якої налив собі в кухоль. Вона мала поганий смак, але була така холодна, що це було майже непомітно. — Хто несе за це відповідальність? Таке враження, ніби каву постачає нам компанія каналізаційних стоків.

— Хтось стояв перед вашим будинком? — запитав Ролі. — І що, на твою думку, він там робив?

Я знизав плечима.

— Не знаю, але сьогодні вранці нам поставлять замки з надійними засувами, і, сподіваюсь, вони стануть нам у пригоді.

— Це недобре, — сказав Ролі. — Можливо, якийсь суб’єкт вештається по вашій вулиці, шукаючи, хто забув замкнути свій гараж абощо. Хоче що-небудь поцупити.

— Можливо, — сказав я. — Хай там як, а нові замки — добра думка.

— Справді, добра, — погодився Ролі. Він зробив паузу і сказав: — Певно, я передчасно піду на пенсію.

Тож ми перестали розмовляти про мене.

— Я думав, ти залишишся бодай до кінця навчального року.

— Ну, а якби я раптом помер? Їм би однаково довелося терміново шукати, хто б міг мене замінити. Це означатиме лише, що моя пенсія буде меншою на кілька баксів за місяць. Я готовий переїхати, Тері. Керувати школою, працювати у школі сьогодні набагато важче, аніж колись, ти це знаєш? Тяжкі діти існували завжди, але давати їм раду тепер набагато важче. Вони озброєні. Їхнім батькам до них байдужісінько. Я віддав цій системі сорок років життя і тепер хочу на волю. Ми з Мілісентою продамо дім, покладемо трохи грошей у банк і поїдемо до Брейдентона, можливо, мій кров’яний тиск там трохи знизиться.

— Ти якийсь напружений сьогодні. Може, тобі слід поїхати додому?

— Я в нормі. — Він помовчав. Ролі не курив, але був схожий на курця, якому конче треба закурити. — Мілісента вже на пенсії. Ніщо мене не зупинить. Ні вона, ні я не станемо молодшими, чи не так? Ти ніколи не знаєш, скільки часу тобі ще лишилося. У цю хвилину ти ще тут, у наступну тебе вже нема.

— О! Твої слова дещо мені нагадали.

— Що саме?

— Про Тес.

Ролі закліпав очима.

— А що там із Тес?

— З’ясувалося, що з нею буде все окей.

— Що-що?

— Вони зробили ще одне обстеження і дійшли висновку, що первісний діагноз був помилковим. Вона не помирає. З нею буде все гаразд.

Ролі здавався приголомшеним.

— Я не второпаю, про що ти говориш?

— Я тобі кажу, що з Тес буде все окей.

— Але ж, — сказав він, — лікарі повідомили їй, що вона вмирає. А тепер вони кажуть, що помилилися?

— Ти мене дивуєш, — сказав я. — Адже це не та новина, яку я назвав би поганою.

Ролі закліпав очима.

— Ні, звичайно ж. Це чудова новина. Це ліпше, аніж спочатку одержати добру новину, а потім погану, я думаю.

— Атож.

Ролі подивився на свого годинника.

— Пробач, мені треба йти.

Мені також час було йти. Мій урок із письмової творчості мав початися через хвилину. Останнім завданням, яке я їм дав, було написати листа комусь такому, з ким вони незнайомі й сказати цій особі — реальній або вигаданій — щось таке, чого вони б не могли сказати нікому іншому. «Буває так, — сказав я їм, — що незнайомцеві набагато легше зізнатися в чомусь дуже особистому. Це так, ніби ти ризикуєш набагато менше, коли відкриєшся комусь, хто тебе не знає».

Коли я запитав, хто зголошується почати першим, на мій превеликий подив, руку підняв Бруно, найбешкетніший розумник у класі.

— Бруно?

— Так, сер, я готовий.

Зголошуватися першим або навіть зробити домашнє завдання було вельми нехарактерно для Бруно. Я насторожився, але водночас був заінтригований.

— Гаразд, Бруно, починай.

— Дорогий «Пентгаузе»…

— Годі, — сказав я. У класі вже реготали. — Це має бути лист до когось такого, кого ти не знаєш.

— А я нікого не знаю в «Пентгаузі», — сказав Бруно. — І я все зробив так, як ви нам сказали. Я написав їм про те, чого не сказав би нікому іншому. Своїй мамі принаймні.

— Твоя мама, либонь, проковтнула жердину, — захихотів хтось.

— Ти був би радий, якби твоя мама була такою, — сказав Бруно. — А не бочкою на двох ногах.

— Ще є охочі? — запитав я.

— Е ні, стривайте, — сказав Бруно. — Дорогий «Пентгаузе», я хотів би розповісти тобі про одного свого близького друга, якого я відтепер називатиму містер Джонсон.

Хлопець на ім’я Раєн мало не впав зі свого стільця від реготу.

Як і завжди, Джейн Скейвуло сиділа в кутку класу, дивлячись у вікно знудженим поглядом і з таким виразом, ніби все, що відбувається в цьому класі, не заслуговує на її увагу. Сьогодні вона, мабуть, мала слушність. Із виразу її обличчя можна було зробити висновок, що їй хотілось би бути де завгодно, тільки не тут, але, якби я міг подивитися на себе в дзеркало, то, певно, побачив би на своєму обличчі такий самий вираз.

Дівчина, яка сиділа перед нею, особа сумирна й догідлива, якщо у школі взагалі такі існують, підняла руку:

— Дорогий президенте Лінкольне, я думаю, ви були одним із найбільших президентів, бо ви боролися за визволення рабів і за те, щоб усі були рівні.

Далі її послання було в такому самому дусі. Учні позіхали, закочували очі, і я подумав, що це просто жахливо, коли ти не можеш щиро написати про Авраама Лінкольна, не будучи при цьому схожим на тупого йолопа. Поки вона читала, я відчував, як думки мої розбігаються, а перед моєю уявою виникають різні епізоди з життя славетного президента.

Я звернувся до ще кількох учнів із пропозицією зачитати свої завдання, а наостанок — до Джейн.

— Я пас, — сказала вона.

Та коли урок закінчився, вона, виходячи з класу, поклала на мій стіл аркуш паперу.