Гурін і не глянув на камінь, адже знав, що на ньому написано; і ще він помітив, що був там не сам. У тіні каменя сиділа, схилившись на коліна, якась людина. Може, бездомний мандрівник, надламаний віком, надто втомлений дорогою, щоби зважати на чиєсь наближення; проте лахміття на цьому мандрівнику нагадувало руб'я жіночої одежі. Гурін стояв собі мовчки, аж нарешті вона відкинула пошматований каптур і поволі підвела обличчя, виснажене та голодне, як у зацькованого вовка. Посіріла шкіра, гострий ніс, рідкі зуби, худа рука, що стискала на грудях плащ. І раптом їхні погляди зустрілись, і він упізнав її; бо, хоча ті очі були тепер нестямні та сповнені страху, в них усе ще мерехтіло світло, яке важко було витримати: ельфійське світло, завдяки якому вона колись давно заслужила ймення — Елезвен, найгордовитіша зі смертних жінок давнини.

— Елезвен! Елезвен! — окликнув її Гурін; і вона підвелась, і непевною ходою рушила йому назустріч, і впала йому в обійми.

— Нарешті ти прийшов, — сказала вона. — Я дожидалась аж надто довго.

— Дорога була темна. Я прийшов, щойно зміг, — від повів він.

— Але таки спізнився, — мовила вона, — дуже спізнився. Вони загинули.

— Знаю, — сказав він. — Але ти жива.

— Ненадовго, — мовила вона. — Я виснажена до краю. Відійду із заходом сонця. Вони загинули.

Вона вчепилася за його плащ.

— Часу обмаль, — сказала. — Якщо знаєш, то розкажи мені! Як вона знайшла його?

Та Гурін не відповів, сів біля каменя, обнявши Морвен; і вже вони не розмовляли. Сонце зайшло, Морвен зітхнула, стиснула чоловікову руку і стихла; і Гурін зрозумів, що її не стало.

Ці взаємопов'язані, однак незалежні оповіді колись давно постали з довгої та складної історії валарів, ельфів і людей у Валінорі й у Великих Землях; залишивши «Втрачені оповіді» незавершеними, мій батько відійшов од прози й кілька наступних років працював над великою поемою під назвою «Турін, син Гуріна, та дракон Ґлорунд», а у виправленій версії — «Діти Гуріна». То було на початку 1920-х років, коли він викладав в університеті Лідса. Поему написано стародавнім англійським алітераційним віршем (віршована форма «Беовульфа» й англосаксонської поезії загалом), і батько засобами сучасної англійської мови передав струнку систему наголосів і «початкової рими» — тих речей, що їх дотримувалися давні поети, — тут він був справжнім майстром, адже використовував цей стиль у розмаїтих варіаціях: од драматичного діалогу «Повернення Беортнота» і до елегії, присвяченої чоловікові, котрий поліг у битві при Пеленнорських полях. Алітераційна версія «Дітей Гуріна» виявилася найдовшою з усіх поезій, написаних цим віршем, адже налічувала понад дві тисячі поетичних рядків. Однак батьків задум був настільки грандіозним, що, незважаючи на таку їх кількість, розповідь дійшла лише до опису драконового нападу на Нарґотронд. Потім батько відмовився від цієї версії, адже (з огляду на загальний обсяг тієї «Втраченої оповіді»), щоби завершити її в задуманому масштабі, потрібно було би написати ще не одну тисячу рядків. Але вже другий варіант виявився приблизно вдвічі довшим за перший, хоча розповідь тут зупинилася навіть раніше, ніж у попередній версії.

У тій частині алітераційної легенди про дітей Гуріна, яку таки спромігся написати мій батько, давнішу історію з «Книги втрачених оповідей» було помітно розширено та детально розроблено. Найзначнішими нововведеннями стали поява Нарґотронда — великого підземного міста-фортеці — та його просторих володінь (центрального елемента не тільки легенди про Туріна і Ніенор, а й усієї історії Прадавніх Часів Середзем'я), а також опис господарських угідь ельфів Нарґотронда, який дає опосередковане уявлення про «мирні ремесла» прадавнього світу, бо ж такі «проблиски» віддалені великим проміжком часу. Просуваючись на південь уздовж річки Нароґ, Турін і його супутник (у тексті цієї книги — Ґвіндор) дісталися позірно цілком безлюдних земель при вході до Нарґотронда:

Отож, двоє подорожніх наблизилося до дверей Нарґотронда в ущелині ріки Нароґ:

Там їх схопили ельфи і провели крізь портал, який замкнувся за ними:

Однак у тексті «Дітей Гуріна», поданому в цій книзі, нам розповідають зовсім небагато:

І потому вони підвелись і, покинувши Ейтель-Іврін, рушили на південь уздовж берегів Нароґу, і йшли, допоки їх схопили ельфійські розвідники та привели як бранців до потаємної твердині.

Так Турін увійшов у Нарґотронд.

Яка ж причина цього? Нижче я спробую дати відповідь на це запитання.

Практично не викликає сумнівів те, що алітераційний текст поеми про Туріна батько написав у Лідсі, а також те, що роботу над ним він облишив наприкінці 1924 чи на початку 1925 року. Не відомо лишень, чому він так учинив. Не таємниця, втім, що наступним твором, за який він узявся влітку 1925 року, була цілком нова поема, писана восьмискладовою римованою строфою, під назвою «Балада про Леітіан» — «Визволення з рабства». Так батько почав працювати над іншою оповіддю, яку, про що вже йшлося, набагато пізніше, в 1951 році, він опише як детальну в потрактуванні, незалежну, але прив'язану до «загальної історії»; адже темою «Балади про Леітіан» є ніщо інше, як легенда про Берена та Лутіен. Над цією поемою батько працював довгих шість років, але у вересні 1931 року відкинув і її, написавши понад 4000 рядків. «Балада», подібно до алітераційної версії «Дітей Гуріна», яку вона заступила та відтіснила, зазнала суттєвих змін порівняно з оригінальною «Втраченою оповіддю» про Берена і Лутіен.