— Може, й так, — сказав Турін. — Але гном не помилився принаймні в одному — назвавши тебе дурнем. Навіщо висловлювати свої думки? Тиша, коли чесні слова застрягають у горлі, — найкраща допомога для будь-яких намірів.

День минув мирно, і жоден розбійник не побажав виходити з дому. Турін довго міряв кроками зелений дерен уступу від краю до краю; дивився то на схід, то на захід і захоплювався обширом краєвидів при ясному повітрі. На півночі, незвично близько, йому вдалося розгледіти Бретілський Ліс, що зелено обступав Амон-Обел. Туди його погляд звертався значно частіше, ніж йому хотілося б, і він сам не розумів, чому: адже серце рвалося радше на північний захід, де — за багато-багато ліг, на краю овиду — йому ввижалися Гори Тіні та й кордони рідної землі. Але того вечора Турін поглянув на захід, як сонце котилося в імлу понад віддаленими узбережжями, а між ними в напівтемряві простяглася Долина Нароґу.

Так почалося життя Туріна, сина Гуріна, в чертогах Мîма у Бар-ен-Данвезі, Домі Викупу.

Тривалий час розбійникам велося гарно, і все було їм до душі: нескупа їжа, теплий і сухий захисток, місця більш ніж досить, позаяк вони виявили, що при потребі можна заселити додатково понад сто печер. А далі, у глибині, була менша зала. Там при одній стіні стояло горно, над яким крізь гірську породу здіймався димар, що вів до продувного отвору, хитро захованого у бічній розколині пагорба. Було й чимало інших кімнат, придатних для життя, роботи чи для складання припасів, входи до яких відкривались із зал чи з проходів між ними. Щодо нагромадження добра, то Мîм значно переважав людей умінням і мав безліч посудин та скринь із каменю чи з дерева, на вигляд дуже давніх. Однак більшість кімнат на ту пору зяяла пусткою: в арсеналах висіли сокири й інше спорядження, вкрите іржею та пилом, полички й ніші спорожніли, а кузні не працювали. Усі, крім однієї — маленької комірчини, що сполучалася з внутрішньою залою та мала горно, димар якого з'єднувався з димарем горна в залі. Мîм час од часу працював там, але до себе нікого не підпускав; він також не розповів їм про потаємні сходи, які піднімалися з його помешкання до пласкої вершини Амон-Руза. На них випадково натрапив Андроґ, коли голодний нипав у пошуках Мîмових запасів їжі й заблукав серед печер; однак залишив це відкриття при собі.

Упродовж того року розбійники не чинили грабунків, а якщо й покидали оселю для полювання чи збирання їжі, то лише невеликими групами. Тривалий час їм було важко відновлювати в пам'яті дорогу, й, опріч Туріна, хіба зо шість людей більш-менш упевнено почувалися на шляху. Проте, зрозумівши, що ті шестеро спритників можуть дістатися до лігва без допомоги Мîма, розбійники вдень і вночі виставляли варту біля розколини в північній стіні. Нападу ворогів зі сходу вони не сподівалися, як і не боялися, що хто-небудь спроможеться видертися на Амон-Руз із того боку. Тож удень вартовий найчастіше стояв на верхівці маківки, щоби можна було вільно роззиратися довкруж. Незважаючи на стрімкі підступи до неї, на вершину можна було вибратися з допомогою грубих східців, вирубаних східніше від входу до печери, якими людина видиралася без сторонньої допомоги.

Тож рік добігав кінця без втрат і тривог. Але коли дні стали коротшими, ставок посірів і охолов, берези оголились і повернулися сильні дощі, розбійники змушені були проводити більше часу в захистку. Тому небавом їм надокучили підземна темрява і тьмаві напівосвітлені чертоги; й більшості здавалося, що життя було би краще, якби вони не ділили оселю з Мîмом. Бо він надто часто несподівано виринав із котрогось затіненого кутка чи з дверного отвору саме тоді, коли вони думали, що він деінде; а коли Мîм був поруч, занепокоєння змушувало їх припиняти розмови. Так вони призвичаїлися перемовлятися між собою пошепки.

А от із Туріном, і це здавалося їм дивним, було інакше; що далі, то міцніше він здружувався зі старим гномом, дедалі частіше прислухався до його порад. Прийдешньої зими він довгими годинами сидітиме з Мîмом і вислуховуватиме його повчання та життєві оповіді; Турін, далебі, не докоряв йому, навіть якщо той погано висловлювався про елдарів. Мîм же виглядав цілком задоволеним і у відповідь виявляв Турі нові неабияку ласку — іноді допускав його до кузні, — й там вони приязно бесідували.

Коли проминула осінь, зима жорстоко напосілася на них. Ще до Різдвяна з Півночі принесло снігопади, та ще й значно сильніші, ніж можна було сподіватись у прирічкових долинах; на ту пору, з поширенням влади Анґбанда, зими у Белеріанді ставали чимраз суворішими. Амон-Руз позаносило глибокими снігами, й тільки найсміливіші відважувалися виходити назовні. Дехто зліг од недуги, виснажений голодом.

У тьмяному присмерку дня посеред зими перед ними раптом постав муж, котрий, загорнутий у білий плащ із каптуром, здавався міцним і великим. Він прослизнув повз сторожу й підійшов до вогню, не кажучи ні слова. А коли люди посхоплювалися на ноги, то засміявся і скинув каптур, і вони побачили, що то Белеґ Міцнолукий. Під широким плащем він мав великий пакунок, у якому приніс безліч необхідних людям речей.

Отак Белеґ повернувся до Туріна, піддавшись поклику любові, а не мудрості. Турін дуже зрадів, бо часто жалкував про власну впертість; а тепер його сердечні прагнення задовольнилися навіть без упокорення чи зусиль над собою. Та якщо Турін радів, то Андроґ і ще дехто з ватаги — аж ніяк. їм здавалося, що Белеґ і їхній ватажок таємно домовилися про зустріч; Андроґ ревниво зиркав, як ті двоє сиділи осторонь і розмовляли про своє.

Белеґ приніс також Шолом Гадора, сподіваючись, що він викличе у Туріна прагнення чогось піднесенішого за життя ватажка невеликого загону в нетрях.

— Ось, я повертаю тобі належне, — сказав він Турінові, діставши шолом. — Ти залишив його під моєю опікою на північному узграниччі, та, може, й забув про нього.

— Майже, — промовив Турін, — але віднині не забуду.

І він замовкнув, звернувши глибокодумний погляд у далину, аж раптом помітив, що в руках у Белеґа мерехтить іще дещо. То був дар Меліан; але срібні листочки при світлі вогнища стали червоної барви, і, коли Турін побачив тавро, його погляд спохмурнів.

— Що це в тебе? — запитав він.

— Найвеличніший дарунок, яким спромоглось обдарувати тебе любляче серце, — відповів Белеґ. — Це — лембас-ін-еліз, дорожній харч елдарів, якого не куштувала досі жодна людина.

— Я приймаю шолом моїх праотців і дякую, що ти його зберіг, — сказав Турін. — Однак не прийматиму дарунків із Доріату.

— Тоді відішли назад меча й усю іншу зброю, — мовив Белеґ. — Відішли також навчання та плекання, яке дали тобі в юності. А ще дозволь твоїм людям, котрі (як ти кажеш) були вірними, померти в пустелі, щоби догодити тобі! А щодо цього дорожнього харчу, то його подарували не тобі, а мені, тож я можу робити з ним, що захочу. Не їж його, якщо він стає тобі поперек горла; проте інші можуть бути голодніші й не такі пихаті, як ти.

Очі Туріна спалахнули, та, як тільки він подивився в обличчя Белеґа, вогонь у них згас і вони посіріли, а вуста промовили ледве чутно:

— Дивуюся, друже, що ти зволив повернутися до такого хамули. Та від тебе я прийму будь-що, навіть докір. Віднині й надалі ти можеш радити мені будь-що, крім повернення в Доріат.

У наступні дні Белеґ сумлінно трудився для товариства. Доглядав поранених та хворих, і вони швидко зцілювались. Адже в ті часи сірі ельфи все ще були верховним народом, наділеним великою владою, тому розуміли життєву мудрість будь-яких істот; і хоч у знанні та майстерності поступалися вигнанцям із Валінору, проте їхні вміння здавалися людям надзвичайними. Крім того, Белеґ Лучник, видатний представник народу Доріату, був сильним, витривалим і далекоглядним — і зором, і розумом, — а при потребі й звитяжним бійцем, бо покладався не лише на бистролітні стріли його великого лука, а й на уславлений меч Анґлахел. Тому-то ненависть у серці Мîма, який, про що вже йшлося, не любив усіх ельфів, дедалі більшала, і він заздрісними очима задивлявся на приязнь, яку Турін виявляв Белеґові.