— Не знаю, — промовив Гурін. — А втім, і так може бути, якщо на те їхня воля. Адже Старший Король не позбудеться престолу, допоки існуватиме Арда.

— Без сумніву, — сказав Морґот. — Однак Старший Король — це я, Мелкор, перший і наймогутніший із-поміж валарів. Я, котрий був іще до світу, а потім сотворив його. Тінь моїх задумів нависла над Ардою, і все, що є на ній, повільно, та невідворотно схиляється перед моєю волею. Проте над усіма, кого ти любиш, тяжітиме моя думка — мов хмара Судьби, — і зведе їх у темряву та відчай. Хоч куди підуть вони, всюди на їхньому шляху постане зло. Хай коли заговорять — слова їхні не дадуть доброї ради. Хай що зроблять — усе повернеться проти них. Вони помруть у безнадії, проклинаючи і життя, і смерть.

На те Гурін відповів йому:

— Чи ти забув, із ким розмовляєш? Такі байки ти міг би розповідати нашим батькам; ми-бо уникнули твоєї тіні. І тепер добре тебе знаємо, адже дивилися в обличчя тим, хто бачив Світло, і чули голоси тих, котрі розмовляли з Манве. Так, ти існував іще до Арди, та були й інші; й не Морґот сотворив землю. І Морґот не наймогутніший, бо розтратив силу на себе та змарнував її, витворюючи власну внутрішню пустку. Тож нині він не більш ніж утеклий раб валарів, котрі завжди тримають напоготові його ланцюги.

— Бачу, ти завчив напам'ять уроки твоїх наставників, — сказав Морґот. — Одначе це дитинне знання тобі не допоможе, особливо тепер, після їхньої втечі.

— Ось що я скажу тобі наостанок, рабе Морґоте, — мовив Гурін, — і те, що я скажу, не походить од елдарських знань, бо народилось у моєму серці цієї-от години. Ти не Володар Людей і не станеш ним, нехай навіть Арда та Менел цілком належатимуть тобі. Поза Колами Світу ти не будеш переслідувати тих, котрі не визнали тебе.

— Поза Колами Світу я не буду їх переслідувати, — сказав Морґот. — Адже поза Колами Світу — суцільне Ніщо. Проте, доки вони не ввійдуть у Ніщо, їм не сховатись од мене.

— Ти брешеш, — промовив Гурін.

— Побачивши все, ти визнаєш мою правду, — мовив Морґот.

І, забравши Гуріна до Анґбанда, він посадив його на камінне крісло високо-високо в горах Танґородрім, звідкіля вдалині видно було на заході землі Гітлуму, а на сході — землі Белеріанду. Потому Морґот зужив свою владу і, ставши поруч, удруге прокляв Гуріна, і зробив так, що той не міг ані зрушити з місця, ні померти, аж поки Чорний Король забажає звільнити його.

— Посидь отут, — сказав Морґот, — і подивися на землі, де лихо та відчай запопадуть тих, кого ти віддав мені. Бо ти наважився висміяти мене і поставити під сумнів владу Мелкора, Повелителя доль Арди. Тому ти будеш бачити моїми очима та чути моїми вухами, й ніщо не буде приховано від тебе.

Лишень троє людей урешті-решт повернулися до Бретілу, хоча дорога їхня, лиха дорога, пролягала через Таур-ну-Фуін. І коли Ґлорезель, Гадорова донька, довідалася про загибель Галдіра, то померла з туги.

У Дор-ломін же не дійшло ні звісточки. Ріан, дружину Гуора, горе штовхнуло у прірву безумства, проте завдяки допомозі сірих ельфів Мітріма вона таки народила сина і, нарікши його Туором, віддала на всиновлення тим помічникам. А потім побрела до Гауз-ен-Нірнаета, і припала до нього, і померла там.

Морвен Елезвен, оддавшись мовчазній журбі, зосталась у Гітлумі. Турінові. її сину, щойно добігав дев'ятий рік, і вона знову була при надії. Тяжкі часи випали на долю дружини Гуріна. Безліч східнян заполонили її землю і жорстоко поводилися з народом Гадора, розкрадаючи нажите добро, заганяючи людей у рабство. Вони забирали невідь-куди всіх співвітчизників Гуріна, котрі надавалися до праці чи для будь-чого іншого, навіть зовсім юних дівчат і хлопців, а старих убивали або залишали помирати з голоду. Проте досі жоден із нападників не посмів ані зайняти Володарку Дор-ломіну, ні позбавити її даху над головою. І це тому, що поміж них пройшов поголос, ніби вона небезпечна, ніби вона відьма, котра знається з білими демонами: так східняни називали ненависних їм ельфів, котрих дуже боялися. Боялися вони також гір, обминали їх десятою дорогою, адже там, особливо на півдні краю, знайшло притулок багато елдарів. Отож, зоставивши по собі розграбовану та спустошену землю, східняни знову потяглися на північ. А дім Гуріна стояв на південному сході Дор-ломіну, і гори підступали вельми близько до нього. Нен-Лалаіт узагалі збігав од джерела, затіненого горою Амон-Дартір, через уступ якої пролягав складний перевал, кудою відчайдухи діставалися на інший бік Еред-Ветріну, а далі, вслід за потічками Ґлітуя, спускались у Белеріанд. Східняни, як і Морґот, іще ні сном ні духом не відали про цей хід, адже, допоки нескореним залишався Дім Фінґолфіна, ціла країна була захищена від Темного Володаря і нога жодного його прислужника не могла там ступити. Тому він і вірив, що Еред-Ветрін — то неприступна стіна, нездоланна як для втікачів із Півночі, так і для нападників із Півдня. Бо і справді, поміж Сірехом та кордонами Дор-ломіну з Неврастом далеко на Заході не було для безкрилих жодного шляху, щоби подолати ці гори.

Так уже склалося, що після перших набігів Морвен залишили у спокої, проте віддалятися від оселі все ще було небезпечно, позаяк у довколишніх лісах чаївся непевний люд. Тесля Садор, кілька старців і літніх жінок знайшли притулок у домі Елезвен. як і Турін, якому вона не дозволяла і кроку ступити за огорожу. Та хоч як важко трудилася Морвен, господа Гуріна небавом почала занепадати, у двері постукала бідність, а за нею — і голод. Тож єдиним рятунком виявилася таємна допомога Аерін, Гурінової родички, котру такий собі Бродда, один зі східнян, силоміць узяв за дружину. З гіркотою в серці приймала Морвен її подаяння, але таки приймала — заради Туріна та не народженої ще дитини, а також тому, що вважала це не милостинею, а лише поверненням украденого. Адже саме той Бродда, прийшовши у батьківщину Гуріна, захопив його народ, його добро та худобу і перевіз усе до своїх помешкань. Бродда був чолов'яга відважний, але все ж до прибуття в Гітлум одноплемінці мало зважали на нього. Засліплений жадобою багатства, він ладен був правувати і тими землями, якими гребувала решта йому подібних. На власні очі побачити Морвен цьому східнянинові довелося єдиний раз, коли, приїхавши під її оселю, він хотів одібрати у неї останнє, та запалі очниці «білого демона», які віщували згубу, нагнали на нього такого непереборного, смертельного жаху, що він ані не обшукав збіднілу домівку, ні не викрив Туріна, — інакше життя спадкоємця правдивого володаря повисло би на волосині.

Соломоголових, як називав Бродда народ Гадора, він перетворив на рабів і приставив до будівництва дерев'яних хоромів у землях на північ од дому Гуріна.

Його раби товклися за частоколом, мов худоба у хліві, проте їх погано охороняли. А були серед нещасливців і такі, котрі, зберігши людську гідність, бралися допомагати Володарці Дор-ломіну, навіть ризикуючи собою. Саме вони потайки передавали Морвен вісті про становище у краю, хоча подекуди ті новини вбивали рештки надії. Утім, Аерін стала дружиною, а не рабинею Бродди, бо між його спільниками було мало жінок, та й доньки едайнів значно вигравали при порівнянні зі східнянками, — він же сподівався запанувати в тій країні та залишити по собі спадкоємця.

Про те, що відбулось і що могло відбутись у дні прийдешні, Морвен рідко розмовляла з Туріном. А він боявся порушувати розпитуваннями материне мовчання. Тільки-но східняни вперше з'явились у Дор-ломіні, він запитав у неї:

— Коли повернеться батько, щоби прогнати цих огидних злодюг? Чому він не приходить?

Морвен одповіла:

— Я не знаю. Можливо, його вбили або тримають у полоні, а може, його завезли дуже-дуже далеко й він поки що не може повернутися через недругів, котрі оточують нас.

— Тоді, гадаю, він мертвий, — ледве стримуючи перед матір'ю сльози, промовив Турін, — адже, якби батько був живий, ніхто не завадив би йому прийти нам на поміч.