І за цим, позаяк сором до краю розпалив його гнів, замірився вдарити Брандіра своїм могутнім кулаком, але життя його обірвалося раніше, ніж в очах згаснув здивований погляд, бо Брандір вийняв меча і завдав Дорласові смертельного удару. Потому, постоявши з мить тремтячи, бо йому стало погано при вигляді крові, відкинув меча, повернувся й пішов своєю дорогою, спираючись на костур.

Коли Брандір наближався до Нен-Ґіріту, блідий місяць уже зайшов, ніч танула і на сході займався ранок. Людям, котрі досі тулилися біля мосту, він здався сірою світанковою тінню, і декотрі здивовано загукали до нього:

— Де ти був? Чи бачив її? Бо Володарка Нініель пішла геть.

— Так, — мовив Брандір, — вона пішла. Пішла, пішла, щоби ніколи не повернутися! Проте я приніс вам новини. Слухайте мене, люди Бретілу, і скажіть, чи було коли-небудь сказання, подібне до того, що я розповім! Дракон помер, але при ньому і Турамбар упав мертвим. І це — гарні вісті: так, справді, обидві гарні.

Тоді люди почали перешіптуватися, дивуючись із його мови; декотрі казали, що він збожеволів, але Брандір вигукнув:

— Вислухайте мене до кінця! Нініель також мертва, прекрасна Нініель, яку ви любили, яку понад усе любив я. Вона зістрибнула з краю Оленячого Стрибка, і паща Тейґліну поглинула її. Вона пішла з життя, ненавидячи світло дня. Адже перед смертю довідалась ось про що: діти Гуріна були вони обоє, сестра та брат. Мормеґіл, як його кликали, Турамбар, як нарікся він сам, приховуючи минуле, — це Турін, син Гуріна. Нініель, як ми її називали, не відаючи про її минуле, — це Ніенор, донька Гуріна. Разом зі собою вони привели у Бретіл тінь страхітливої долі. Тут здійснилася її воля, тож ця земля ніколи не звільниться від скорботи. Називайте її не Бретіл ом, не землею Галетрім, а Сарх ніа Хін Гурін, Могилою Дітей Гуріна!

Тоді, хоча і не зовсім розуміючи, як сталося таке лихо, люди, не сходячи з місць, заридали, а декотрі казали:

Могилою для любої Нініель став Тейґлін, а могила для Турамбара, найвідважнішого серед людей, іще постане. Тіло нашого визволителя не зостанеться лежати під відкритим небом. Ходімо до нього.

Тільки-но Нініель помчала геть, Турін поворухнувся і йому, все ще оповитому глибокою темрявою, причулося, ніби вона гукає його звіддалік; але щойно Ґлаурунґ сконав, чорнота Турінової непритомності минула, відновилося його глибоке дихання, й, зітхнувши, він поринув у навіяну непереборною втомою дрімоту. Але перед світанком страшенно похолоднішало, і, вовтузячись уві сні, він повернувся так, що руків'я Ґуртанґа вперлося йому в бік, і він зненацька прокинувся. Ніч одступала, в повітрі вчувався подих ранку; і, згадавши про перемогу та пекучу отруту на руці, Турамбар схопився на ноги. Піднісши руку до очей і оглянувши її — зачудувався. Адже рука його була перев'язана смужкою білої тканини, ще вологої, і майже не боліла; тож він сказав сам до себе: «Чому хтось отак подбав про мене, але полишив мерзнути посеред уламків і драконового смороду? Що за химерні події трапилися волею випадку?»

Тоді він голосно гукнув, але ніхто не озвався. Довкола були тільки чорнота, похмурість і сморід смерті. Турамбар нахилився й підняв меча, і побачив він, що той цілісінький, навіть блиск на краях леза не потьмянів.

— Ядуча отрута у Ґлаурунґа, — мовив, — однак ти, Ґуртанґу, сильніший за мене. Вип'єш будь-яку кров. Перемога належить тобі. Але ходімо! Я потребую допомоги. Тіло моє стомилося, я промерз до кісток.

Тоді повернувся спиною до Ґлаурунґа і полишив його розкладатися; проте, щойно він віддалився від отого місця — кожен крок давався йому ніби все важче й важче, — він подумав: «Біля Нен-Ґіріту мене, мабуть, усе ще дожидає один із розвідників. Як же мені хотілося би чимшвидше опинитись у власному домі, відчути лагідний дотик рук Нініель і цілюще вміння Брандіра!» Тож нарешті, стомленою ходою, спираючись на Ґуртанґ, у сірому світлі зародження дня Турін дістався до Нен-Ґіріту, і саме в той час, коли люди збиралися на пошуки його мертвого тіла, він постав перед ними.

Тоді вони з жахом відсахнулися, вважаючи цю появу його невпокоєним духом, а жінки заголосили і прикрили очі. Проте він сказав:

— Не плачте-бо, але радійте! Бачите! Хіба я не вцілів? І хіба не порішив дракона, якого ви боялися?

Тоді люди напосілися на Брандіра, викрикуючи:

— Дурню, хотів обдурити нас побрехеньками, ніби він мертвий. Хіба ж ми не казали, що ти з'їхав із глузду?

І Брандір був приголомшений, і дивився на Туріна зі страхом в очах, і не міг вимовити ні слова.

Однак Турін сказав йому:

— То це ти побував там і доглянув мою руку? Я вдячний тобі. Та, виходить, ти втрачаєш уміння, якщо не зумів одрізнити непритомності від смерті.

Потому він повернувся до людей:

— Не розмовляйте так із ним, бо ви самі дурні, всі до одного. Котрий із вас учинив би краще? Йому принаймні вистачило сміливості спуститися до місця битви, а ви сидите тут, голосячи! Тепер же, сину Гандіра, ходімо! Мені багато про що треба дізнатися. Чому ти тут, і всі ці люди, котрих я залишив у Ефелі? Коли заради вас я наражаюся на смертельну небезпеку, то чи не годиться вам слухатися мене навіть по моїм відході? І де Нініель? Чи можу я сподіватися, що ти бодай її не привів сюди, а зоставив там, де я її прихистив, у власному домі, під надійною охороною?

І коли ніхто не відповів йому, крикнув:

— Скажіть-бо, де Нініель? Її першу я хотів би побачити, і їй першій я оповім про нічні діяння свої.

Та вони відвернулись од нього, а Брандір нарешті проказав:

— Нініель тут немає.

— Це добре, — відповів Турін. — Тоді я поїду додому. Чи знайдеться тут кінь для мене? Втім, ліпшими були би ноші. Я ледве стою на ногах по всіх цих трудах.

— Ні, ні! — мовив Брандір із мукою в серці. — Дім твій порожній. Нініель немає і там. Вона мертва.

Та одна з жінок — дружина Дорласа, котра недолюблювала Брандіра, — пронизливим голосом крикнула:

— Не зважай на нього, володарю! Він схибнувся. Прийшов, горлаючи, що ти загинув, і назвав це доброю новиною. Але ти живий. Чому би тоді мала бути правдою його вигадка про Нініель, ніби вона загинула і навіть гірше?

За цим Турін, широко ступаючи, підійшов до Брандіра:

— То кажеш, смерть моя була доброю новиною? — крикнув він. — Так, знаю, ти завжди ревнував її до мене. І тепер вона мертва, кажеш? І навіть гірше? Яку ще брехню породила злоба твоя, Києногий? Не маючи іншої зброї, хочеш убити нас огидними словами?

Потому лють витіснила жалість із серця Брандіра, й він скрикнув:

— Схибнувся? О ні, схибнувся ти, Чорний Мечу чорної долі! І весь цей одурілий люд. Я не брешу! Нініель мертва, мертва, мертва! Шукай її в Тейґліні!

Турін спинився і похолов.

— Звідки ти знаєш? — запитав тихо. — Як ти примудрився зробити це?

— Знаю, тому що бачив, як вона стрибнула, — відповів Брандір. — Але задум належав тобі. Вона втікала від тебе, Туріне, сину Гуріна, і в Кабед-ен-Арас кинулася, щоби ніколи вже не бачити тебе. Нініель! Нініель? Де там — Ніенор, донька Гуріна.

Тоді Турін схопив його і струсонув, бо вчув у тих словах наближення звитяги судьби, проте від жаху та нестями серце його не хотіло приймати їх, — так смертельно поранений звір перед смертю нищить усе довкола.

— Так, я Турін, син Гуріна, — крикнув він. — Отож, давним-давно ти таки вгадав. Але про Ніенор, мою сестру, тобі не відомо нічого. Нічого! Вона живе в Таємничому Королівстві, в безпеці. Це вигадка твоєї підлої душі, щоби звести з розуму мою дружину, а тепер от і мене. Ти, кульгаве зло, — будеш цькувати нас аж до смерті?

Але Брандір відштовхнув його.

— Не руш мене! — сказав. — Припини скаженіти. Та, котру ти називаєш дружиною, прийшла і подбала про тебе, але ти не відгукнувся на її поклик. За тебе відповів інший. Дракон Ґлаурунґ, який, гадаю, зачарував обох вас, аби звершилася судьба. Ось що він сказав перед смертю: «Ніенор, донько Гуріна, оце брат твій, хто віроломний із недругами, хто зраджує друзів, хто накликає прокляття на цілий його рід — Турін, син Гуріна».