Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Одночасно з роботою над «Баладою про Леітіан» мій батько в 1926 році написав «Нарис міфології» — спеціально для Р. В. Рейнолдза, його вчителя зі школи Короля Едварда в Бірмінгемі, щоби «дати уявлення про тло алітераційної версії легенди про Туріна та дракона». Цей короткий рукопис (приблизно двадцять друкованих сторінок) було, за власним зізнанням батька, написано в теперішньому часі, стислими тезами, і загалом, він радше нагадував конспект. І все ж саме цей рукопис став основою для наступних версій «Сильмариліона» (хоча цієї назви тоді ще не існувало). Попри те, що в тексті викладено цілісну міфологічну концепцію, сказанню про Туріна в ньому, вочевидь, одведене почесне місце, — повна назва згаданого рукопису звучить так: «Нарис міфології у стосунку до легенди про Дітей Гуріна», — що цілком узгоджується з метою його написання.

У 1930 році розпочато працю над значно ґрунтовнішим твором — «Квента Нолдорінва» (Історія Нолдорів — адже історія нолдорських ельфів є центральною темою «Сильмариліона»), То був прямий наслідок «Нарису», й, навіть розширивши початковий текст і надавши йому більш-менш завершеного вигляду, батько однаково вважав «Квенту» таким собі твором-резюме, витягом із розкішніших оповідних концепцій, на що цілком однозначно вказує підзаголовок, як його сформулював мій батько: «короткий виклад історії [нолдорів], витяг із Книги втрачених оповідей».

Слід пам'ятати, що на той час «Квента» репрезентувала (щоправда, дещо схематично та без прикрас) весь «фантазійний світ» мого батька. То не була історія Першої Епохи, бо і Другої та Третьої Епох іще просто не існувало, як не було ні Нуменору, ні гобітів, ані, звісно ж, Персня. Історія того періоду закінчується Величною Битвою, під час якої інші боги (валари) завдали Морґотові остаточної поразки та «вигнали його крізь Двері Безвічної Ночі в Порожнечу по той бік Стін Світу»; а наприкінці «Квенти» батько написав: «Так закінчуються сказання про час, який передує часові Північних країв Західного світу».

Отож, хоч яким дивним це може здатися, «Квента» 1930 року була єдиним повним текстом «Сильмариліона» (після «Нарису») з-поміж усіх, які на той час написав батько. Але тут, як і завжди, на розгортання твору значний тиск чинили зовнішні впливи. Наприкінці 1930-х попередню «Квенту» змінила нова версія у вигляді чудового рукопису, названого, врешті, «Квента Сильмариліон» — «Історія Сильмарилів». Вона була (чи планувалася) значно довшою за попередню «Квенту Нолдорінва», проте концепція твору, який, за суттю, мав стати підсумуванням міфів і легенд (абсолютно різних за характером і масштабом, коли розповідати їх уповні), аж ніяк не втратилась і знову була окреслена в назві — «Квента Сильмариліон… Це короткий виклад історії, витяг зі старіших оповідей; те, що описано в ній, належить минувшині, яку досі пам'ятають елдари на Заході, й детальніше про це оповідають інші історії та пісні».

Цілком імовірно, що батькове уявлення про «Сильмариліон» насправді було наслідком того факту, що цей твір, так би мовити, у «фазі Квенти» народився в 1930-х роках зі стислого конспекту, написаного з конкретною метою, а вже на подальших стадіях, поширений і вдосконалений, набув нового вигляду, зберігши, втім, «урівноваженість» тональності, притаманну першоджерелу. Я десь уже зазначав, що «стислість чи конспективність форми та стилю „Сильмариліона“, де проступає натяк на попередні віки поезії та „премудрості“, навіть при оповіді історій викликає враження „нерозказаності“; „дистанцію“ витримано завжди. Немає розповідної нагальності, тиску та страху безпосередньої й невідомої події. Ми не сприймаємо Сильмарили так, як можемо сприйняти Перстень».

Однак той варіант «Квенти Сильмариліон» у 1937 році спіткав несподіваний і, як виявилось, остаточний «кінець». 21 вересня того року видавництво «Джордж Аллен і Анвін» опублікувало «Гобіта», і незабаром, на прохання видавця, мій батько подав кілька рукописів, доправлених у Лондон 15 листопада 1937 року. Серед них була і «Квента Сильмариліон», тоді ще недописана, текст якої обривався посеред речення наприкінці сторінки. Та, доки рукопис мандрував, батько продовжував розповідь на чернетці, почавши з того місця, коли Турін утік із Доріату й подався жити серед розбійників:

Проминувши кордони володіння, він зібрав довкруж себе бездомний і відчайдушний люд, якого в ті скрутні часи не бракувало в лісах; ватага здіймала руку на кожного, хто з'являвся на її шляху: на ельфів, людей чи орків.

Це першоваріант того фрагмента, яким у тексті цієї книги починається розділ «Турін серед розбійників».

Батько написав ці слова, коли йому повернули «Квенту Сильмариліон» та інші рукописи; а через три дні, 19 грудня 1937 року, в листі до «Аллена і Анвіна» він уже повідомляв: «Я написав перший розділ нової історії про гобітів — Довгоочікувана гостина».

Отак, перервавшись у мить злету на описі Турінового відбуття з Доріату, і завершилася цілісна та розлога легенда про «Сильмариліон» в манері об'єктивованої оповіді «Квенти». Подальша (після згадуваних вище слів) історія, що впродовж наступних років зоставалась у спрощеній, стислій і нерозвинутій формі «Квенти» 1930 року, не зрушила з місця, а тим часом у «Володарі Перстенів» поставали величні реконструкції Другої та Третьої Епох. Але та подальша історія у стародавніх легендах займала дуже важливе місце, позаяк у прикінцевих оповідях (похідних від першої «Книги втрачених оповідей») ішлося про жахливу долю Гуріна, батька Туріна, після того як Морґот звільнив його, і про знищення ельфійських королівств — Нарґотронду, Доріату і Ґондоліну — їх оспівував Ґімлі в копальнях Морії через кілька тисяч літ.

Високі гори, гарний світ
За давніх Дарінових літ, —
Ще Нарґотронд і Ґондолін
Не обернулися на тлін,
А їх могутні королі
Не відійшли за край землі…

Ось що мусило стати вінцем і завершенням цілого: доля нолдорських ельфів в обставинах тривалої боротьби проти влади Морґота, і роль Гуріна й Туріна в тій історії; кінцева оповідь про Еаренділа, який утік із охоплених полум'ям руїн Ґондоліна.

Через багато літ, дописавши на початку 1950 року «Володаря Перстенів», батько впевнено й енергійно повернувся до «питання Прадавніх Часів», які тепер стали «Першою Епохою»; і впродовж наступних років повиймав із довгої шухляди багато старих рукописів. Тоді він повернувся і до «Сильмариліона», тож чудовий рукопис «Квенти Сильмариліон» заряснів правками та доповненнями. Але 1951 року батько припинив редагувати текст, зупинившись на тому місці, де 1937 року облишив «Квенту Сильмариліон» через появу «нової історії про гобітів», так і не докінчивши оповіді про Туріна.

Він узявся переглядати «Баладу про Леітіан» (римовану версію історії про Берена та Лутіен, яку було відкинуто 1931 року), і небавом із неї постав майже цілком новий вірш, значно досконаліший; але й тут джерело натхнення швидко вичерпалось і робота над твором, урешті, припинилася. Батько почав працювати над прозовою версією довгої саги про Берена та Лутіен, яка ґрунтувалася безпосередньо на переписаній «Баладі»; але й від того твору також незабаром відмовився. Таким чином, бажання відтворити першу з «великих оповідей» на задуманому рівні, яке простежується в послідовних батькових спробах, так ніколи й не здійснилось.

У той час батько нарешті знову взявся за «велику оповідь» про загибель Ґондоліна, досі наявну тільки у «Втрачених оповідях» тридцятип'ятилітньої давнини та ще на кількох сторінках, присвячених їй у «Квенті Нолдорінва» 1930 року. Він, перебуваючи в розквіті сил, хотів у формі якнайдетальнішої розповіді подати дивовижну оповідь, яку зачитував 1920 року в коледжі Оксфорда в Essay Society і яка впродовж усього його життя залишалася істотною частиною уявного образу Прадавніх Часів. Через братів Гуріна, батька Туріна, та Гуора, батька Туора, вона особливим зв'язком поєднана з оповіддю про Туріна. У юності Гурін і Гуор побували в ельфійському місті Ґондоліні, захованому в колі високих гір, як сказано в «Дітях Гуріна»; а згодом, після битви Незліченних Сліз, вони ще раз побачилися з Турґоном — Королем Ґондоліна, — й він сказав їм; «Недовго тепер Ґондоліну залишатися потаємним, а викриття для нього рівносильне загибелі». А Гуор відповів: «Та однак, якщо він простоїть іще бодай трохи, дім твій породить нову надію для ельфів і для людей. Ось що скажу тобі, володарю, перед обличчям смерті: хоч тут ми й розходимося назавжди і не побачити мені вже білих стін твого міста, але з мого життя і з твого зійде нова зоря».

45
{"b":"268558","o":1}