Вдова Каміола, що славилася своєю чудовою красою, вишуканими манерами та похвальною скромністю, була родом з міста Сена.[222] Батьком її був Лавренцій з Торінго, чоловік вершницького сану. Ведучи достойний і бездоганний спосіб життя, Каміола мешкала поблизу Мессани,[223] давнього сицилійського міста, разом зі своїми батьками і єдиним чоловіком, поки вони ще були живі, в час, коли островом правив король Фрідріх ІІІ.[224]

Коли всі родичі скінчили свої дні, Каміола, успадкувавши багатства, що майже дорівнювали королівським, і надалі зберігала достойний і бездоганний спосіб життя. Згодом відійшов на той світ король Фрідріх, про якого ми щойно згадували, залишивши наступником свого сина Петра. За наказом нового правителя в Мессані спорядили величезний флот, яким керував граф Йоанн Кларимонт, дуже здібний тогочасний адмірал, який мав за мету доставити допомогу ліпарійцям,[225] що були в облозі й потерпали від цілковитої нестачі продовольства. На кораблях була не тільки служба, яка доставляла продовольство, але також і допоміжні загони, набрані з добровольців – жителів як прибережних, так і глибинних місцевостей. До них входила переважно знать, що прагнула відзначитися військовою доблестю.

Ліпарі обложив рішучий адмірал Гофред із Сквілація, що тоді командував флотом Роберта, короля Єрусалима і Сицилії. Він так виснажив обложених постійними нападами, штурмовими машинами і блокадою, що недалеко було вже й до здачі міста. Як тільки розвідувальні човни доповіли Гофреду про наближення ворожого флоту, значно більшого за їхній, він тут же відкликав свої кораблі в затишне місце, щоб у безпеці очікувати подальшого розвитку подій. Тим часом флот Йоана, не зустрівши жодного спротиву, негайно захопив покинуті позиції й доставив жителям усе необхідне.

Втішений, що все так добре склалося, Йоан викликав Гофреда на бій; той, будучи рішучим чоловіком, не відмовився. Впродовж ночі Гофред зробив необхідні приготування: оснастив свої кораблі щитами і вежами, впорядкував їх у бойовий стрій і таке інше. Тільки-но зійшла зоря, запальною промовою він надихнув своїх воїнів до бою, підняв якорі, подав знак і скерував кораблі на сицилійців. Йоан аж ніяк не міг очікувати, що Гофред зважиться нападати чи навіть дожидати величезний сицилійський флот, і тому готував свої кораблі не до битви, а до переслідування втікачів. Але побачивши, з яким запалом і з якою готовністю ворог рветься до бою, перестрашився і зовсім підупав духом, уже жаліючи, що сам спровокував те, з чим, схоже, не зможе дати ради.

Та все ж Йоан, хоча одразу й зневірився в ситуації, але ще не зовсім втратив силу духу, аби видаватися цілковитим боягузом. Тому, не гаючи ані хвилини, оскільки часу залишилося зовсім обмаль, він наказав усім кораблям перешикуватися у бойовий стрій і особисто віддав наказ розпочати бій. Ворог наскочив блискавично. Здійнявши військовий клич, розрубав своїми човнами ряди повільних сицилійських кораблів. Зачепивши ворожі кораблі залізними гаками, розпочали бій метальними снарядами і списами. Сицилійці, заскочені раптовою зміною тактики, заціпеніли і розгубилися. Добре підготовані воїни Гофреда, заскочивши на ворожі кораблі, з мечами в руках накинулися на сицилійців, розпочавши рукопашний бій. Швидко все забагряніло від крові.

Зовсім зневірившись, сицилійці почали безладно втікати. Очевидна перемога була за Гофредом: багато сицилійських кораблів було затоплено, багато захоплено, зовсім небагатьом весловим човнам вдалося втекти неушкодженими завдяки мужності веслярів. У цьому бою не так багато загинуло, як було поранено. Захопили Йоана, адмірала флоту, а разом з ним усіх знатних поводирів, які добровільно брали участь у поході, багато моряків та веслярів, багато військових та морських відзнак, у тому числі й велике королівське знамено, яке зняли з адміральського корабля. Місто, врешті, здалося. Поневіряючись довгими морськими шляхами, через бурі та шторми полонених доставили до Неаполя, закували в кайдани і кинули у в’язницю.

Між ними був міцний і вродливий юнак на ім’я Роланд,[226] син короля Фрідріха від наложниці. Багатьох полонених забрали, як тільки заплатили за них викуп, і тільки один Роланд залишився сумувати в полоні – ніхто не заплатив за нього. Король Петро, хоча й мав би викупити свого брата, зненавидів і його, і всіх інших, хто брав участь у битві, за їх непослух і недосвідченість.

Так юнак мучився у в’язниці, закований у кайдани, без жодної надії на звільнення; але Каміола згадала про нього. Вона бачила, що брати зневажають Роланда, тож перейнявшись його нещасливою долею, вирішила вивести його на свободу, якщо це можна зробити, не втрачаючи гідності. Але коли, поважаючи свою честь, Каміола не знайшла іншого шляху для досягнення мети, аніж вийти заміж за Роланда, вона таємно послала до нього вісників, повідомивши, яким чином він може скинути кайдани; вони легко на це пристали.

Тоді, дотримуючись усіх належних традицій, Роланд дав згоду на одруження з Каміолою, засвідчивши свою добру волю перед прокуратором, і вірність скріпили перснем, і одруження відбулося. Після цього, не зволікаючи ані хвилі, вона відіслала викуп у дві тисячі унцій срібла, і звільнений з в’язниці Роланд повернувся до Мессани. Але він поводився так, наче й слова не було сказано про одруження. Каміола спочатку здивувалася, а згодом, відчувши невдячність чоловіка, образилася. Щоб не виглядало, наче вона діє під впливом гніву, а не справедливості, насамперед спокійно попросила його, щоб здійснити належний обряд одруження. Але коли Роланд навідріз відмовився виконати прохання, Каміола викликала його до церковного суду; заручившись підписаними документами і свідченнями довірених осіб, довела, що він справді є її чоловіком. Роланд, почервонівши, все-таки визнав правоту Каміоли. Коли ж виявилося, наскільки благородно вчинила жінка, брати почали дорікати Роландові, а друзі переконали його пристати на пропозицію жінки і просити про офіційне одруження.

Тоді великодушна жінка, звертаючись до прохача, мовила майже дослівно так:

«Я маю, Роланде, за що дякувати Богові: адже перед тим, як відібрати мою бездоганну чистоту під приводом одруження, ти показав свою несправедливість і віроломність. Завдяки Богові, чиє святе ім’я ти намагався висміяти своїм негідним вчинком, я справедливо відштовхнула твою брехню про тебе і про твоє одруження: для мене це найголовніше.

Гадаю, будучи ще у в’язниці, ти думав, що я забула про своє становище, легковажно прагнучи чоловіка королівської крові, жіночим пожаданням прагнучи здобути твою вроду. Отримавши свободу завдяки моїм грошам, ти вважав, що можеш одним-єдиним запереченням позбутися своїх зобов’язань, висміювати і принижувати їх; а згодом, відновивши свій колишній статус, подумати про шляхетнішу дружину для себе. З усіх своїх сил ти намагався так вчинити.

Але той, хто з висот споглядає на смиренне, ніколи не покидає уповаючих на нього. Пізнавши щирість моїх намірів, він зробив так, що незначним своїм трудом я розбила твою оману, викрила твою невдячність і показала твою віроломність. Але я зробила це не лише для того, щоб викрити негідність твого вчинку. Адже від сьогодні не тільки твої брати, але також усі інші мають змогу бачити, наскільки можна тобі довіряти, чого можуть сподіватися від тебе друзі, а чого мають боятися вороги. Я втратила гроші, а ти – славу; я загубила надію, а ти – прихильність королів та друзів. Сицилійські жінки дивуються величності мого духу і воздають мені хвалу, а ти став знеславленим посміховиськом для цілого світу, хоч навіть вони тебе й не знають.

Деякий час я помилялася щодо тебе, наївно вважаючи, що за всі скарби землі я вирвала з кайданів знатного юнака королівської крові, тепер бачу, що звільнила брехливого торгаша, невірного гульвісу, жахливу потвору.