Саме тому я зовсім не схвалюю того, щоб дівчатам надавати надто велику свободу вештатися і легко довіряти чиїмось словам; адже часто читав, що з тими, хто так чинить, стається велика ганьба, яка заплямовує їхню честь і яку потім не можуть затерти навіть славою зберігання вічної цноти.

Очевидно, саме з цих історій, що розповідають про Меркурія, який намовив дівчину йти з фінікійською отарою до узбережжя, та про Юпітера, який обернувся биком і відвіз молоду Європу через море на Крит, і народився міф.

Однак історики не сходяться щодо часу, коли сталося це викрадення: ті, що датують подію найраніше, вважають, що вона сталася за Даная, царя Аргосу; інші стверджують, що за панування Акрізія, і найпізніші датування стосуються часів панування Пандіона в Афінах, і видається, що цей останній період найбільше узгоджується з часами Міноса, сина Європи. Згідно з деякими джерелами, після того, як Юпітер звабив Європу, вона побралася з критським царем Астером, від якого народила трьох синів – Міноса, Радаманта і Сарпедона. Багато хто вважає, що вони були синами Юпітера, а також багато хто ототожнює Астера з Юпітером.

Можна звертатися також до інших джерел, однак більшість із них стверджують, що славною зробило Європу одруження з великим богом. Інші стверджуються, що вона, окрім усього іншого, визначалася своїм походженням і що в свій час багатьма визначними здобутками зробила фінікійців відомішими, аніж їх прославила більшість знаменитих родів. Тож чи з огляду на пошану до неї як до дружини бога, чи з огляду на її синів, що мали царську владу, чи з огляду на її власну надзвичайну чесноту її іменем, Європа, назавжди назвали третину світу.

Тож я припускаю, що Європа була жінкою, що визначалася своїми чеснотами – і не лише тому, що частину світу назвали її іменем, але також і тому, що відомий філософ Піфагор присвятив їй чудесну бронзову статую в Таренті.

Давні автори стверджують, що Лівія була донькою Епафія, царя Ефіопії, від його дружини Кассіопеї. Вона побралася з Нептуном, тобто з могутнім чоловіком з інших країв, чиє справжнє ім’я до нас, на жаль, не дійшло. Від нього вона народила Бусирида, який згодом став жорстоким тираном Верхнього Єгипту.

Її величні діяння, як бачимо, канули у вічності, однак достатнім аргументом їх величності є повага, якою вона користувалася серед своїх краян. Адже ту частину Африки, якою вона правила, назвали її іменем – Лівія.

Марпезія, чи Мартезія, і Лампедона, дві сестри, були царицями амазонок.[30] Завдяки блискучій військовій славі вони називали себе доньками Марса. Оскільки перекази походять з інших земель, то нам варто розпочати оповідь з дещо ранішого періоду.

В цей час із Скіфії, дикого і майже недоступного для чужинців регіону, що простягається на північ від Чорного моря аж до океану, сильніша каста, як розповідають деякі джерела, вислала двох юнаків царського роду – Силісія і Сколопика. Об’єднавшись із частиною народу, вони дійшли до ріки Термодон, що в Каппадокії, і, захопивши землі Кирії,[31] оселилися там, грабуючи та вбиваючи місцевих жителів. Врешті протягом короткого часу вони віроломно винищили майже всіх чоловіків у цій місцевості. Розпач охопив жінок, які стали вдовами, та жадобою помсти загорілися вони і з небагатьма чоловіками, які ще залишилися, взялися до зброї. Під час першого ж нападу вони вибили ворога з його території, а відтак розпочали війну з іншими сусідами.

Жінки розуміли, що як тільки погодяться на стосунки з чужоземцями, то скоріше стануть їхніми служницями, а не дружинами; також вони відчували, що й самі, без чоловіків, можуть володіти зброєю і воювати. Тож аби боги не зробилися прихильними до решти чоловіків, жінки всією громадою прийняли неймовірне рішення – одночасно накинутися і повбивати всіх чоловіків, яких від іноземного меча врятувала доля. Відтак звернули свій гнів на ворогів, наче намагаючись помститися за вбитих чоловіків, і ті настільки від них потерпали, що швидко почали просити миру.

Жінки погодилися на мир. Щоб закріпити збереження свого наступництва, вони почергово злягалися з іноземцями, а як тільки вагітніли, одразу поверталися додому. Якщо народжувалися хлопчики, то їх тут же вбивали, а дівчаток старанно виховували для військової служби. Молодим дівчатам прибирали праву грудь – чи вогнем, чи іншим способом, аби вона їм не перешкоджала стріляти з лука, коли вони будуть старшими; ліву залишали, аби вони могли вигодовувати своїх майбутніх дітей. Від цього звичаю й походить слово «амазонка».[32]

Тож у них були зовсім інші турботи під час виховання дівчаток, аніж у нас: вони забули про прядіння, шиття й інші жіночі заняття. Для загартування і здобування чоловічої мужності старші дівчата наполегливо займалися полюванням, перегонами, приборкуванням коней, частими вправляннями у зброї та стрільбі з лука й іншими подібними заняттями. Такими своїми вміннями амазонки тримали в покорі не лише землі Кирії, які колись захопили їхні попередники, а здобули у війнах навіть велику частину Європи, зайняли більшість Азії, наводячи жах на всіх інших.

Як тільки вони повбивали своїх чоловіків, то, аби їхні сили не були некерованими, амазонки призначили Марпезію і Лампедону своїми першими царицями. За їхнього керівництва вони здобули більшість своїх володінь, про що вже говорилося. Будучи досвідченими у військових мистецтвах, дві жінки розділили між собою обов’язки: в той час як одна очолювала охорону царства, друга з частиною війська виступала підкорювати сусідів та розширювати імперію. Так по черзі вони здобували велику здобич і побільшували свої володіння.

Одного разу, коли Лампедона повела військо на віддалені ворожі території, надто самовпевнена Марпезія загинула під час раптового нападу сусідніх варварських племен. Однак не пригадую, щоб я щось читав про долю Лампедони.

Тисба, вавилонська дівчина,[33] прославилася між людьми не так якимись особливими вчинками, як наслідками свого нещасливого кохання. Хоча від попередніх істориків не отримуємо жодних відомостей про її батьків, однак існує ймовірний переказ, що вона жила у Вавилоні, в будинку, що межував із будинком Пірама, юнака-однолітка. Оскільки молоді люди були сусідами, це посприяло тому, що вони проводили багато часу разом: так виникла прив’язаність юнака до дівчини. Коли вони виросли, обоє стали надзвичайно гарними, і несправедлива доля вогнем запалила їхні юні почуття. Стаючи дорослими, вони раз по раз відкривали свою душу одне перед одним.

Але як тільки Тисба зросла до заміжнього віку, батьки, плануючи майбутній шлюб, перестали випускати її з дому. Такий перебіг подій сильно засмутив обох молодих, і вони шукали хоча б найменшої нагоди перекинутися словом. У тихому місці спільної стіни будинків вони знайшли щілину, про яку ніхто не знав, і до неї часто потай приходили, аби трішки поговорити, як то було колись. Оскільки між ними була стіна, вже менше червоніли одне перед одним, тож почали щиріше виражати свої почуття, дали волю своїм зітханням, сльозам, палким почуттям та переживанням, часто навіть благали одне одного про втіху, обійми та поцілунки, про відданість, вірність та вічне кохання.

Врешті, коли їхні почуття виросли ще більше, почали думати про втечу: постановили, що наступної ночі, як тільки обдурять своїх рідних, втечуть з дому, і хто перший вибереться, піде до гаю, що поблизу містечка, і біля джерела, що коло могили царя Нінія, чекатиме на іншого. Тисба, що мала сильніші почуття, першою обдурила своїх і, накинувши на себе плаща, одна-однісінька, темної ночі втекла з батьківського дому й подалася, безстрашна, до гаю, а місяць показував шлях. І коли вона чекала біля джерела, тривожно слідкуючи за кожним шелестом, краєм ока побачила левицю, що наближалася. Тож Тисба кинулася до могили, у поспіхові забувши плаща. Левиця, оскільки була сита, прийшла на водопій; знайшовши плаща, витерла об нього свою закривавлену морду, як роблять звірі, подерла його кігтями, кинула й пішла.