Вона була матір’ю Евандра, царя Аркадії; за давніми переказами, його вважали зачатим від Меркурія – чи то за красномовство і розум, чи то за хитрість. Як говорить дехто, він убив свого рідного батька – чи то волею випадку, чи, як вважає дехто, через незгоду між громадянами, що випадково тоді сталася; за це дід вигнав Евандра із царства. Мати, напророкувавши синові великі звершення, переконала Евандра податися у край, який вона йому покаже. Тож, сівши на корабель, взявши матір із собою, разом з деякими зі своїх людей та з попутним вітром він подався з Пелопоннесу до гирла Тибру. Звідти мати провела його до гори Палатин, яку назвали так за іменем батька чи сина, адже обоє називалися Палатинами; осівши там з матір’ю та своїми людьми, Евандр звів містечко, назвавши його Палатином, а згодом на цьому місці був заснований величний Рим.

Хоча місцеві жителі вміли засівати поля завдяки Сатурнові, який, втікаючи, осів на цих землях,[54] все ж Кармента бачила, які вони дикі, бо майже зовсім не мали писемності, хіба лише трохи були обізнані з грецькою. Володіючи проникливою божественною далекоглядністю, Кармента розуміла, яку славу матимуть цей край і це місце у майбутньому, і вважала негідним послуговуватися іноземними письменами для того, щоб нащадкам розповідати про свої великі діяння. Тоді Кармента застосувала всю силу свого мислення, щоб створити для цього народу повністю автентичну писемність, що відрізнялася від усіх інших народів; і тут не обійшлося без Божої помочі. Адже завдяки Його милості вона змогла створити нові знаки писемності, що відповідали італійській мові, та навчити їх поєднувати, вдовольнившись лише шістнадцятьма знаками, як зробив колись Кадм, засновник Фів, винайшовши грецьке письмо. Ці літери ми й до сьогодні звемо латинськими та користуємося ними і жодної з них не відкинули, хоча мудрі люди додали до них також інші задля зручності користування.

Хоча латиняни й дивувалися пророчому дарові цієї жінки, все ж цей винахід видавався настільки дивовижним, що простолюд справді вірив, що Кармента радше є богинею, а не людиною. Тому ще за життя віддавали їй почесті як богині, а коли жінка померла, то біля підніжжя Капітолійського пагорба, де вона жила, встановили їй капличку, а місцевість почали називати Карменталією – на вічну пам’ять її імені. Про святилище не забули навіть тоді, коли Рим сягнув апогею своєї слави, адже навіть браму до міста, яку за необхідності збудували громадяни з цього боку, впродовж багатьох століть називали Карментальською, від імені Карменти.

В той час Італія з Божими благословеннями була найквітучішою країною в цілому світі, осяяна майже небесним світлом; але не лише під її небом сяяло таке світло. З Азії походила розкіш та вишуканий царський побут; шляхетна кров припливала насамперед із Трої, хоча до неї додавалася грецька; єгиптяни розвивали арифметику та геометрію; філософію, красномовство та мистецтво механіки було перейнято від греків; землеробства навчив вигнанець Сатурн, хоча воно ще й не було широко відоме; поганські обряди були перейняті від етрусків та Нуми Помпілія;[55] народні закони походили насамперед з Афін, а вже від них бере початок сенат і цезарі; Симон Петро приніс із Єрусалима священицтво та істинну релігію; а от військову науку винайшли древні римляни, які силою зброї, мужністю духу і відданістю республіці здобули панування над цілим світом.

Як випливає із сказаного, знаки письма для наших предків створила Кармента, коли прийшла з Аркадії в Італію. Стверджують, що саме вона й посіяла перші зерна граматики, які з плином часу зібрали наші предки. Бог був настільки прихильний до її праці, що відібрав частину великої слави у гебрейської та грецької мов, виділивши велику територію, що покриває майже всю Європу, для нашого письма.

Незліченна кількість книг завдяки літерам чудово викладає різні події – діяння людей і чуда Божі записані для вічної пам’яті, щоб ми з їх допомогою могли довідатися про те, чого не могли бачити. За допомогою латинських літер ми посилаємо наші листи і з довірою приймаємо відповіді, завдяки літерам поєднуємося дружбою з тими, хто перебуває дуже далеко, та зберігаємо взаємні стосунки. Літери, наскільки вони це можуть робити, описують нам Бога; ними позначаємо небесні тіла, континенти, моря і всіх істот; немає нічого такого, про що не можна довідатися, наполегливо вивчаючи літери; під їхню пильну охорону віддаємо все те, що не можемо охопити і втримати силою свого розуму. І хоча всі ці достоїнства притаманні й іншим абеткам, все ж це не відбирає жодної достойності від латинської.

З таких визначних дарів історії ми дещо втратили, щось навіть віддарували, але багато чого пам’ятаємо радше на письмі, аніж на ділі. Незважаючи на інші вчинки та на замисли долі, ані хижість германців, ані лютість галлів, ані хитрість англійців, ані жорстокість іспанців, ані дике варварство чи надмірність жодного іншого народу ніколи так і не змогли відібрати такої величної, такої дивовижної, такої сприятливої слави імені латинян. Адже ці нації не могли, та навіть і не зважилися привласнити собі право на славу першовинаходу писемних знаків, і ще менше могли привласнити собі винахід граматики. Цими знаками користаємося самі, а також надаємо їх іншим – однак вони завжди позначені нашим іменем. Тому, що довше вони існують, то більшає хвала і честь імені латинян; вони яскравіше возносять свідчення давньої слави, знатності й таланту, зберігають свідчення нашої незнищенної проникливості, хоча варвари й шаленіють.

За таку виняткову славу ми повинні складати подяку Богові, подателю цієї ласки, однак також зобов’язані складати велику похвалу і вдячність Карменті. Саме тому, аби хтось заслужено не назвав нас невдячними, всіма силами намагаємося справедливо вознести її ім’я до вічної слави.

Прокріда була донькою Пандіона, царя Афін; згодом вона побралася із Цефалом, сином царя Еола. Своєю жадібністю Прокріда здобула як ненависть праведних жінок, так і прихильність чоловіків, оскільки завдяки їй відкрилися вади решти жіноцтва.

Молоде подружжя втішалося взаємним та відданим коханням, однак трапилося нещастя: Авра, чи Аврора, як її зве дехто, жінка надзвичайної краси, вподобала собі Цефала. Довго і безуспішно всілякими благаннями намагалася вона перетягнути чоловіка на свою сторону, однак він залишався вірним Прокріді. Тоді вона озлоблено гукнула: «Ще жалітимеш, Цефале, що так палко покохав Прокріду: побачиш, якщо хтось захоче її спокусити, то вона вибере золото, а не твою любов».

Юнак, почувши такі слова, забажав їх перевірити; тож покинув дім під прикриттям довгої подорожі, а повертаючись, підіслав звідника, щоб дарунками спокусити жіночу вірність. Та хоч Прокріді обіцяли великі дари, вона відмовилася від пропозиції за першим разом; однак звідник продовжував наполягати, щоразу додаючи ще коштовностей, і врешті намовив її, хоч як вона вагалася. Так Прокріда погодилася на ніч обіймів, про які той просив, якщо дістане обіцяне золото.

Тож Цефал, збентежений горем, розповів, яким чином він виявив мізерність кохання Прокріди; вона ж, почервонівши від сорому, спонукувана усвідомленням злого вчинку, негайно подалася до лісу й усамітнилася. Але юнак не міг пережити розлуки, пробачив коханій та вблагав повернутися, хоча вона й противилася.

Та що ж з того? Великодушність не має сили супроти мук совісті. Прокріда перебувала у замішанні; охоплена ревністю, домислювала, що це Аврора своїми ластощами підбила чоловіка на таке, що вона і влаштувала йому задля грошей. Тоді й почала таємно стежити за ним, коли він полював по скелях, стрімких вершинах гір і непоказних галявинах. Коли Прокріда за ним слідкувала, трапилося так, що, переховуючись на лузі поміж трав та серед очерету на болоті, випадково ворухнулася, а той, подумавши, що це дика тварина, випустив стрілу й убив її.