Коли смерть забрала Архо, Теоксена щиро перейнялася долею своїх племінників – не хотіла, щоб вони потрапили до рук іншої мачухи чи щоб не занедбав їхнього виховання батько; тож, оскільки тогочасні закони не перешкоджали, вона вийшла заміж за Пориса. Так Теоксена почала доглядати своїх племінників з надзвичайною турботливістю, наче вона сама їх породила. Було цілком очевидно, що вона саме задля цього, а не задля власної вигоди вийшла заміж за Пориса.

Згодом трапилося так, що Філіпп, македонський цар, чоловік невтримного запалу, розпочав нову війну проти римлян, які в той час бурхливо розцвітали на очах у цілого світу. Тому він здійняв неймовірний рух по всьому царству, наказавши приморським містам давніх колоній майже всієї Фессалії невеликими групами переселитися у центральні землі Пеонії, яку згодом почали називати Ематією, а їхнє побережжя і спорожнілі міста призначив для фракійців, оскільки вони були вірнішими і придатнішими для майбутньої війни. А коли почув, що вигнанці клянуть його за це, вирішив, що не буде він у безпеці доти, доки не позбудеться синів усіх тих, кого жорстоко повбивав раніше. Тож наказав усіх схопити і тримати під вартою, щоб він міг знищити їх по одному впродовж якогось часу, а не всіх одночасно. Теоксена довідалася про едикт зловмисного царя і, все ще пам’ятаючи про вбивство свого і сестриного чоловіків, розуміла, що він посягатиме і на її сина й племінників. Вона також передбачала, що коли вони потраплять до рук царя, то не тільки він буде виливати на них свою злість та насміхання, але й сторожа не відмовлятиме собі у жорстокості й чванливості щодо них. Щоб уникнути цього, Теоксена швидко вигадала хитрість, відважившись сказати своєму чоловікові, а їхньому батькові, що у разі, якщо немає іншого виходу, вона власноруч умертвить усіх дітей, аніж віддасть їх у владу Філіппа.

Порис, жахнувшись від такого страшного злочину, на втіху дружині та для порятунку синів пообіцяв забрати їх із собою й доручити вірному чужинцеві, особисто супроводжуючи всіх у втечі.

Не втрачаючи ані дня, Порис вирушив із Тессалонік у місто Енеї, прикриваючись відвідинами святкувань щорічних жертвоприношень з нагоди вшанування Енея, його засновника. Присвятивши цілий день урочистим зібранням та бенкетам, таємно, близько третьої години ночі, коли всі міцно спали, разом із дружиною та дітьми зійшли вони на приготований корабель і, вдаючи, що повертаються в Тессалоніки, подалися в Евбоею.

Але не так сталося, як гадалося. Як тільки вони покинули берег Енеї, раптово вітер змінив напрямок і в темряві ночі погнав їх не туди, куди вони намірилися, а проти їхньої волі – туди, звідки й вийшли. Веслярі даремно намагалися веслувати супроти вітру, і світанок показав, що берег дуже близько. Царська сторожа з порту помітила корабель, що боровся з хвилями, і, підозрюючи, що вони намагаються втекти, вислала військове судно, щоб наздогнати втікачів, суворо наказавши не повертатися в порт без перехопленого корабля. Порис, розуміючи, яка біда нависає над ними, коли побачив лемб,[137] що наближався, почав уклінно просити веслярів та моряків, щоб налягали на весла, благати богів, щоб допомогли їм у годину небезпеки.

Теоксена бачила, що відбувається, чула, як Порис молиться, й усвідомлювала небезпеку. Розуміючи, що надходить час її первинного плану, так наче боги спонукали здійснити його, негайно принесла отруту, розвела її в келихові, добула мечі, розклала це все перед очима свого сина й племінників і сказала: «Тільки смерть може принести нам волю і спасіння. Шлях до неї – келих або меч; кожен має обрати, як він хоче втекти від жорстокості царя. Тож кріпіться духом, любі діти, і нехай старший із вас вчинить мужньо: беріть меча, надпийте з келиха, якщо волієте жорстокішої смерті, – маєте вибір, як втікати, бо лють розбурханого моря закриває нам відступ до життя».

Ворог був уже близько, і невблаганна жінка невпинно штовхала розгублених юнаків до смерті. Тих, що, прийнявши отруту чи наразившись на меча, все ще билися в муках, Теоксена наказала повикидати з корабля.

Так усі, кого вона ніжно виховувала, заради свободи перейшли в руки смерті; та й сама вона не хотіла зазнати тієї жорстокості, від якої завбачливо відмовляла інших. Обійнявши свого чоловіка, який ще й досі молився, ані хвилі не вагаючись, взяла його з собою в останню путь, стрімголов кинувшись у розлючене море. Теоксена була переконана, що краще померти на свободі, аніж доживати віку в ганебному рабстві. Тож, залишивши ворогам порожнього корабля, відібрала у Філіппа втіху жорстокості, а собі сувора жінка заслужила гідну згадку в пам’яті нащадків.

Бероніка з Понту,[138] відома також під іменем Лаодіка, як видавалося б, заслужила своє місце поміж відомих жінок завдяки знатному походженню. Але дослідники вважають, що найбільшої слави ця жінка зажила не так за свою палку любов до сина (таким вогнем зазвичай палають більшість матерів), як за нечувану рішучість, з якою вона помстилася за нього. Про це слід сказати докладніше, аби чогось не пропустити в описах.

Була вона донькою Мітридата, царя Понту,[139] який незадовго перед своєю раптовою смертю воював на стороні римлян проти Аристоніка. Її братом був Мітридат, син попередньо згаданого Мітридата, який багато років воював проти римлян, а чоловіком був Аріаракт, цар Каппадокії.

Однак підступний Мітридат, брат Бероніки, підіслав спільника Гордія, і той убив Аріаракта; тож залишилися два сини-наступники. Тоді Нікомед, що в той час був царем Бітинії, захопив Каппадокію, а оскільки трон залишався вільним після смерті царя, спраглий влади Мітридат з удаваною прихильністю пообіцяв повернути царство своїм племінникам і спрямував зброю проти Нікомеда. Але як тільки Мітридат довідався, що вдова Лаодіка побралася з Нікомедом, то змінив удавану прихильність на справжню: вигнавши Нікомеда з Каппадокії силою зброї, посадив на батьківський трон Аріаракта, старшого з двох братів. Однак згодом, жаліючи, що так вчинив, Мітридат підступно вбив його. Коли ж друзі викликали з Азії молодшого брата, який також звався Аріарактом, щоб тепер він посів трон, то Мітридат вигадав підступ, убивши і його, як стверджують деякі джерела.

Нещасна жінка, позбавлена двох синів, тяжко переживала втрату. Охоплена горем, вона забула про свою стать, шаленіючи, схопила зброю і, скочивши на колісницю, запряжену швидкими кіньми, не зупинилася доти, доки не наздогнала Ценея, царського служника, який вчинив цей злочин і тепер втікав щодуху. Не здолавши ворога списом, Бероніка повалила його на землю каменем і в пориві шаленства пустила колісницю по неживому тілу. Прорвавшись через ворожі стріли до будинку свого брата, тепер ворога, якого вона вже не боялася, де, на її думку, мало бути тіло вбитого юнака, обливала його, нещасна, материнськими слізьми і здійснювала похоронні обряди.

Благий Боже! Які непереможні сили природи і могутність нестримної любові! Що більше, що неймовірніше могли вони вчинити? Адже сталося так, що безстрашна жінка, недосвідчена у володінні зброєю, пройшла через ворожі війська – ті, від яких тремтіли всі війська Азії, та навіть й Італії. Зневажаючи силу і гнів страшного царя, ці сили надали їй відвагу, розум і силу, щоб знищити сильнішого і вдалішого переможця.

Інші джерела, натомість, стверджують, що юнак помер сам по собі, від тяжкої недуги, а той, про якого розповідаємо, що його вбив Мітридат, і був тим, за кого з усіх сил мстилася матір.

Заслужену похвалу й особливу славу дружини Орґіаґонта, вождя галатів,[140] могло применшити те, що до нас не дійшло її ім’я. Думаю, що ненависть варварів до чужих мов забрала в її імені можливість дійти до латинян і отримати нашу похвалу, заховавши його між далекими урвищами і печерами Азії. Однак цей несприятливий стан речей не перешкодив їй, хоча й під іменем свого чоловіка, отримати належну славу, яку викладає моя скромна праця.