Джастина підійшла до вікна і поглянула на занедбану маленьку площу з двома старими платанами в квадраті землі у бруківці, під ними — три столи, з одного боку площі виднілася церква з облупленим тиньком, позбавлена краси та архітектурної грації.

— Дейне…

— Що?

— Тепер я розумію, справді розумію.

— Так, я знаю. — Усмішка зникла з його лиця. — От якби ще й мама розуміла.

— Мама не така. їй здається, що ти покинув її, і не розуміє, що насправді ти її не покидав. Та ти не переймайся через неї. З часом вона отямиться.

— Сподіватимуся, — усміхнувся він. — До речі, сьогодні ти зустрінешся не з хлопцями із семінарії. Я не став би тебе та їх спокушати. Це кардинал де Брикасар. Я знаю, що ти його не любиш, але обіцяй мені, що поводитимешся добре.

В її очах застрибали бісівські вогники.

— Обіцяю! Навіть поцілую всі персні, які він мені простягне.

— Ага, ти пам’ятаєш! Того дня я мало не сказився од злості, бо ти мене так зганьбила перед ним.

— Гаразд. Бо відтоді мені доводилося цілувати чимало речей менш гігієнічних, аніж перстень. У нашому акторському класі є один жахливий прищавий юнак із неприємним запахом із рота, хворими гландами та хворим шлунком, із яким мені на репетиції довелося поцілуватися аж двадцять дев’ять разів. Після нього мені вже нічого не страшно. — Джастина підійшла до дзеркала і поправила волосся. — Чи маю я час перевдягнутися?

— О, та про це не турбуйся, ти маєш чудовий вигляд.

— А хто ще буде на чаюванні?

Сонце було надто низько, щоб зігрівати старезну площу, тому платани з лускатими плямами на стовбурах видавалися якимись змарнілими та хворобливими. Джастина здригнулася.

— Там іще буде кардинал ді Контіні-Верчезе.

Джастина, пригадавши це ім’я, широко розплющила очі.

— Отакої! А ти, виявляється, обертаєшся у досить високих колах!

— Так. І намагаюся це заслужити.

— Це означає, що деякі люди намагаються ускладнити твоє тутешнє життя в інших аспектах, чи не так, Дейне? — проникливо спитала Джастина.

— Та ні, взагалі-то, ні. Неважливо, хто кого знає. Сам я про це не думаю, тому всі інші теж про це не думають.

Яка кімната! Які чоловіки в червоних мантіях! Іще ніколи у житті Джастина не відчувала настільки гостро непотрібність і вторинність жінок у житті декотрих чоловіків, як тоді, коли ввійшла у світ, де жінкам не було місця, окрім як у ролі скромних і покірливих служанок-черниць. На ній і досі був той оливково-зелений лляний костюм, який вона вдягнула перед Турином, трохи пожмаканий у поїзді, й дівчина, йдучи м’яким червоним килимом, кляла нетерпляче бажання Дейна опинитися тут, і шкодувала, що не наполягла вдягнути щось, що менш постраждало від поїздки.

Кардинал де Брикасар, приязно усміхнений, встав. Такий красивий літній чоловік!

— Моя люба Джастина, — мовив він із хитрим усміхом і подав їй руку з перснем, немов натякав, що добре пам’ятає той інцидент; кардинал пильно вдивлявся їй в обличчя, наче шукав там щось одному йому відоме. — Ви зовсім не схожі на свою матір.

«Стань на одне коліно, поцілуй перстень, покірливо всміхнися, підведись і всміхнись, але вже не так покірливо».

— Так, не схожа. У професії, яку я обрала, материна краса мені б знадобилася, але на сцені я примудряюся впоратися й без неї. Бо, знаєте, насправді краса не має нічого спільного з реальним обличчям. Саме актор та його мистецтво переконують глядачів, що його обличчя є саме таким і ніяким іншим.

З крісла почувся сухий сміх; знову їй довелося цьомкнути перстень на старій вузлуватій руці, але цього разу Джастина поглянула у темні очі і, як не дивно, побачила в них любов. Любов до неї, до тої, яку він раніше не бачив і чиє ім’я чув, у кращому випадку, декілька разів. Її ставлення до кардинала де Брикасара залишилося негативним, як і тоді, коли їй було п’ятнадцять років, але до цього старого чоловіка Джастина відчула теплу симпатію.

— Сідайте, люба, — сказав кардинал Вітторіо, вказуючи на крісло біля себе.

— Привіт, кицько, — мовила Джастина, полоскотавши синьо-сіру кішку на його вкритих червоною мантією колінах. — Яка гарна, еге ж?

— Справді гарна.

— А як її звуть?

— Наташа.

Відчинилися двері, але не для чайного візка. До кімнати увійшов чоловік, вдягнений, на щастя для Джастини, як мирянин. «Іще одна червона сутана — і я б кинулася на неї, як скажений бик», — подумала вона.

Але то був непростий чоловік, хоча й мирянин. Мабуть, у Ватикані було якесь внутрішнє правило — міркував непокірний розум Джастин — яке забороняло простим людям заходити сюди. Не те, щоб невисокого зросту, цей чоловік мав могутню статуру, від чого здавався навіть кремезнішим, аніж був насправді: масивні плечі, широкі груди, велика левина голова і довгі, як у стригаля, руки. Справжня людиномавпа, однак із тим винятком, що цей чоловік випромінював розум і рухався ходою людини, яка схопить все, що їй потрібно, швидко — за ним і думка не услідкує. Вхопити і, можливо, розчавити, але не безцільно й бездумно, ні, навпаки — після ретельного і витонченого обмірковування. Він був чернявий, але його густа грива мала точнісінько такий колір, як сталеві мочалки для миття посуду, і приблизно таку ж консистенцію — ніби ці сталеві мочалки накрутили правильними маленькими кучерями.

— Райнере, ви саме вчасно, — сказав кардинал Вітторіо, вказуючи на крісло біля себе і й досі говорячи англійською. — Люба моя, — сказав він, коли кремезний чоловік поцілував перстень і підвівся, — познайомтеся з моїм добрим другом. Це гер Райнер Мерлінґ Гартгайм. Райнере, знайомтеся, це Джастина, сестра Дейна.

Райнер вклонився, педантично клацнувши каблуками, коротко й без теплоти у погляді всміхнувся і сів збоку — достатньо далеко, щоби добре її роздивитися. Джастина полегшено зітхнула, особливо коли побачила, як Дейн, із легкістю звички вмостився на підлозі біля крісла кардинала Ральфа, у центрі її поля зору. Допоки вона добре бачить того, кого вона добре знала й любила, вона почуватиметься спокійно і впевнено. Але сама кімната, чоловіки в червоному та оцей чоловік у чорному дратували її сильніше, аніж Дейн заспокоював: її обурювало те, як вони відтіснили її на другий план. Тому вона нахилилася і ще раз полоскотала кішку, знаючи, що кардинал Вітторіо відчуває її обурення, і це його позабавило.

— Їй видалили яєчники? — спитала Джастина.

— Аякже.

— Аякже? Не розумію, навіщо було потрібно. Одне лише перманентне проживання у цьому палаці надійно забезпечить кастрацію будь-чиїх яєчників.

— Навпаки, люба моя, — відказав кардинал Вітторіо, задоволений співбесідницею. — Це ми, чоловіки, психологічно кастрували себе.

— Мушу з вами не погодитися, ваше преосвященство.

— То наш маленький світ вам не до вподоби?

— Ну, скажімо так — я почуваюся тут зайвою, ваше преосвященство. Тут добре гостювати, але мені б не хотілося тут жити.

— Я не можу вас винуватити. І маю сумнів, що вам приємно бути тут у гостях. Але ви звикнете до нас, бо нам хотілося б, щоб ви тут бували, будь ласка.

Джастина весело вишкірилася.

— Терпіти не можу, коли мені доводиться вести себе чемненько і бути цяцею, — зізналася вона. — Це збуджує мої найгірші риси, і я вже відчуваю переляк Дейна навіть звідси, не дивлячись на нього.

— А мені й самому цікаво — скільки ж вона протримається, — відповів брат, аніскілечки не знітившись. — Пошкрябайте Джастину — і під тонким верхнім шаром ви знайдете бунтарку. Саме тому мені й приємно мати таку сестру. Я, за своєю природою, не бунтар, але захоплююся ними.

Гер Гартгайм пересунув стілець так, щоб і далі тримати її у полі зору, навіть коли Джастина випрямилася і кинула гратися з кішкою. В цю мить красива тварина, втомившись від її ласк і незнайомого жіночого запаху, переповзла, не стаючи на лапи, з червоних колін кардинала до сірих колін гера Гартгайм і скрутилася там калачиком. Коли ж німець погладив її дужими кутастими руками, кішка замурчала так, що всі розсміялися.

— Тоді вибачаюся за те, що існую, — сказала Джастина, цінуючи добрий жарт, навіть якщо його мішенню була вона сама.