— Ясна річ, світський. Стосовно ж романтичності та хвацькості, так то ви, ваша милість, не бачили, як зазвичай вдягаються мешканці Джилленбоуна.

— Мій любий Ральфе, якщо вам наверзеться на думку вдягнути на себе мішковину і посипати голову попелом, то й тоді ви матимете романтичний та хвацький вигляд, що всім кидатиметься в очі! Звичка до верхової їзди теж вам личить, я не жартую. Майже так добре, як і сутана, тому не марнуйте слів, щоб переконати мене, наче ви не здогадуєтеся, що вона пасує вам більше, ніж чорне вбрання священика. Ви маєте особливу і вкрай привабливу манеру рухатися і добру фігуру; гадаю, вона збережеться такою й надалі. А ще я думаю, що коли мене відкличуть до Рима, я заберу вас із собою. І з великою насолодою спостерігатиму, який вплив справите ви на наших низеньких та опецькуватих італійських прелатів. Ви там будете наче красивий стрункий кіт серед переполоханих зажирілих голубів.

Рим! Отець Ральф аж випрямився у кріслі.

— Як справи там, куди ви їздили, мій любий Ральфе? — спитав архієпископ, ритмічно погладжуючи по спині муркотливу абіссінську кішку всіяною перснями рукою.

— Жахливо, ваша милість.

— Оті люди — ви їх любите і дуже співчуваєте їм.

— Так.

— А ви всіх їх любите однаково, чи якихось із них любите більше?

Та отець Ральф не поступався кмітливістю своєму володарю і пропрацював із ним досить довгий час, щоб дізнатися, як працює його розум. Тому він з оманливою щирістю відказав на це начебто безневинне питання і переконався, що його трюк відразу ж приспав підозри папського посланця. Цьому хитрому й нещирому розуму було невтямки, що відверта демонстрація щирості може бути ще брехливішою, аніж неправда і ухиляння від прямої відповіді.

— Так, я люблю їх усіх, але, як ви сказали, декотрих я люблю більше за інших. Наприклад, є така дівчина Меґі, яку я дуже люблю. І я завжди відчував, що на мені лежить особлива відповідальність за її долю, бо в її родині синам приділялося так багато уваги, що про її існування забули.

— А скільки років цій Меґі?

— Точно не знаю. Десь близько двадцяти, на мою думку. Але я взяв із її матері обіцянку, що вона хоч інколи відриватиме голову від своїх гросбухів, щоб послати свою доньку на танці, де та матиме можливість поспілкуватися з хлопцями. Інакше вона застрягне на Дрогеді й змарнує собі життя, а це було б несправедливо.

Він не сказав нічого, окрім правди; безпомилково чутливий ніс архієпископа відчув це. Хоча він був лише на три роки старшим за свого секретаря, але його церковна кар’єра не зазнала перешкод, що випали на долю Ральфа, і багато в чому він почувався незмірно старшим, аніж будь-коли почуватиметься Ральф; із тих, хто ще з юності присвятив себе Ватикану, ця установа висмоктувала значну частину їхніх життєвих сил, в той час як Ральф мав їх більше, ніж вдосталь.

Трохи послабивши пильність, папський посланець і далі спостерігав за своїм секретарем і знову почав свою цікаву гру: дізнатися, що саме рухало отцем Ральфом де Брикасаром. Раніше йому здавалося, що це має бути якась плотська слабкість, як не в одній царині, то в іншій. Оця надзвичайно приваблива зовнішність та відповідна до неї фігура робили отця Ральфа об’єктом пристрасті для багатьох жінок, і навряд чи сам священик про них не здогадувався. З часом папський посланець переконався, що частково мав рацію: Ральф де Брикасар був, безумовно, свідомий своїх принад, але ці принади супроводжувалися істинною незайманістю. Тож якщо отець Ральф і палав якоюсь пристрастю, то вона не була плотською. Архієпископ навіть звів священика з досвідченими та невідпорно привабливими гомосексуалістами, але результат виявися нульовим. Він спостерігав за його спілкуванням із найгарнішими жінками Австралії — і знову безрезультатно. Ані найменшого проблиску цікавості — навіть тоді, коли отець Ральф не знав, що за ним спостерігають. Бо архієпископ не завжди спостерігав на власні очі, для цього він наймав прислужників і не через ті канали, до яких мав стосунок секретар.

Він вже подумав, що слабкістю отця Ральфа були гордість від того, що він священик, та його амбіційність. Ці дві грані особистості він розумів добре, бо сам їх мав. У Церкві, як і у всякій великій та самодостатній інституції, було місце для амбіційних чоловіків. Подейкували, що він видурив у родини Клірі спадщину, яка їй за правом належала, хоча демонстрував до цієї родини начебто безкорисну любов. Якщо це правда, то такими людьми, як він, Церква не могла легковажити. А як спалахнули ці дивовижні блакитні очі, коли він згадав про Рим! Що ж, мабуть, настав час спробувати ще один гамбіт. І архієпископ начебто лінькувато посунув уперед пішака їхньої розмови, але його очі під напівзаплющеними повіками з гострою увагою слідкували за співбесідником.

— Поки вас не було, я отримав із Ватикану новину, — сказав він, трохи посунувши свою абіссінську кицю. — Моя люба Шебо, не будь такою егоїстичною, ти вже мені всі ноги відсиділа.

— Новину? — перепитав отець Ральф, зморено осуваючись у кріслі й щосили борючись із бажанням заплющити очі.

— Ви можете йти спати, але після того, як почуєте новину. Нещодавно я послав приватний лист Його Святості, й відповідь на нього прибула сьогодні з моїм другом кардиналом Монтеверді; цікаво, до речі, може, він — нащадок знаменитого композитора епохи Відродження? І чому я забуваю спитати про це, коли ми з ним зустрічаємося? Ой, Шебо, а чи справді треба запускати мені в коліно твої пазури, коли у тебе гарний настрій?

— Я уважно слухаю, ваша милість, бо ще не сплю, — сказав отець Ральф і всміхнувся. — Не дивно, що вам так подобаються коти. Бо ви самі — як той кіт, що грається зі своєю здобиччю заради чистого задоволення. — Він клацнув пальцями. — Гей, Шебо, облиш його і йди до мене. Бачиш, він до тебе недобрий.

Кішка негайно зістрибнула з вкритих пурпуровою мантією колін, пробіглася по килиму і, м’яко скочивши на коліна священику, завмерла, заворожено внюхуючись у незнайомі запахи коней, сіна та багнюки. Блакитні очі отця Ральфа всміхнулися карим очам архієпископа, напівзаплющеним, але настороженим.

— Як вам це вдається? — ревниво спитав архієпископ. — Кішки взагалі з недовірою ставляться до людей, але Шеба бігає до вас так, наче ви приманюєте її червоною ікрою та валер’янкою. Невдячне створіння!

— Я чекаю, ваша милість.

— Ага — і покарали мене за те, що я змусив вас довго чекати, — кішку в мене забрали. Гаразд, ви перемогли, здаюся. Ви хоч коли-небудь програєте? Цікаве питання. Вітаю вас, мій любий Ральфе. У майбутньому ви носитимете митру і до вас звертатимуться «Владико, єпископе де Брикасар».

«О, як широко розплющилися його сонні очі!» — подумки відмітив папський посланець. Хоч раз отець Ральф навіть не спробував приховати своїх справжніх почуттів. Архієпископ аж розцвів від задоволення, але промовчав.

Дивовижно, як швидко відновлюється земля! Минув лише тиждень, а з липкої чорної багнюки вистромилися тоненькі зелені паростки, а через два місяці на обпалених деревах розпустилося листячко. Люди були вперті й витривалі, тому що земля не давала їм можливості бути інакшими; особи слабодухі або ті, кому бракувало жилки фанатичної стійкості, не затримувалися надовго на Великому Північному Заході. Але шрами розсмоктувалися роками. Багато шарів кори мало відрости, відпасти і перетворитися на трухлявину, щоб стовбури дерев знову стали білими, червоними або сірими, а якась частина деревини не відновлювалася, так і залишаючись назавжди чорною і мертвою. Довгими роками, поступово руйнуючись, ці скелети на широких рівнинах збиратимуть росу, а згодом упадуть додолу і перетворяться на таку собі рогожу часу, яку поволі вкриватиме пил, а тварини залишатимуть на ньому сліди своїх маленьких копит.

Глибокі борозни, прорізані в багнюці краями саморобних похоронних дрог, так і залишилися. Звиваючись, вони перетинали Дрогеду на захід, і мандрівники, які знали цю трагічну історію, показували їх мандрівникам, які її не знали, і так тривало доти, поки ця оповідка не стала частиною фольклору чорноземних рівнин.