Тепер почервоніло обличчя сина. Не в змозі далі дивитися матері в очі, Френк пішов до кімнати, де він мешкав разом із Бобом, Джеком та Г’юї. Її голі стіни та невеличкі односпальні ліжка немов насміхалися з нього, глузували своїм стерильним невиразним виглядом, браком людського тепла, браком пошани. А тут іще її обличчя, її прекрасне стомлене обличчя з ошатним німбом золотистого волосся, таке піднесено-радісне від того, що вони з отим старим волохатим козлом сотворили в цю жахливу літню спеку!

Він нікуди не міг від нього подітися, нікуди не міг подітися від неї, від думок, що ховалися в закапелках його свідомості, від голодної пристрасті, природної для його віку та статі. Здебільшого йому вдавалося заганяти ті думки у підсвідомість, та коли мати виставила перед ним напоказ свідчення своєї хтивості, кинула йому прямісінько в обличчя доказ своїх загадкових дій з отим розбещеним підстаркуватим звіром… Хіба ж міг він це спокійно сприймати, хіба ж міг змиритися, хіба ж міг пережити це?! Йому хотілося уявляти матір цілковито благочестивою, чистою та незаплямованою, як Пресвята Богородиця, істотою вищою за ті гріхи, в яких погрузли всі її сестри в усьому світі. Бачити ж, як вона сама підтверджує його думки про її гріховність — це було шляхом до безумства. І щоб залишатися при здоровому глузді, Френк звик уявляти, що мати лежить поруч із отим огидним дідуганом у суворій цнотливості, на відстані, й вони вночі ніколи навіть не повертаються і не торкаються одне до одного. О, Господи милосердний!

Зачувши скреготливий брязкіт, Френк опустив очі й побачив, що зігнув мідний прут на бильці ліжка в 8-подібну форму.

— Чому ж ти не батько? — спитав він, звертаючись до прута.

— Френку! — гукнула його мати з порога.

Він поглянув на неї знизу вгору очима, що блищали, немов вуглини, политі дощем.

— Колись я таки вб’ю його, — мовив він.

— Якщо ти це зробиш, то ти уб’єш і мене, — сказала Фіона, підходячи, і сіла поруч на ліжко.

— Ні, я звільню тебе від нього! — несамовито заперечив він із ноткою надії в голосі.

— Френку, я ніколи не зможу бути вільною, і я не хочу бути вільною. От якби мені знати, звідки взялася в тебе оця сліпа злість. Це в тебе не від мене і не від батька. Знаю, ти нещасливий, але хіба ж можна мститися мені й таткові? Чому ти так вперто все ускладнюєш? Чому? — Фіона поглянула на свої руки, а потім перевела погляд на сина. — Мені не хотілося б цього казати, але, гадаю, що треба. Ти мусиш знайти собі дівчину, Френку, одружитися з нею і завести власну сім’ю. На Дрогеді достатньо місця. Проблем із рештою хлопців у мене не буде, я в цьому впевнена, бо в них немає ані краплини твоєї вдачі. Але дружина тобі потрібна, Френку. Якби ти мав дружину, то не мав би часу думати про мене.

Він повернувся до матері спиною, щоб не бачити її. Хвилин п’ять просиділа вона на ліжку, сподіваючись, що син щось скаже, а потім зітхнула, підвелася і вийшла.

Коли стригалі поїхали, і весь район занурився в зимову напівсплячку, настав час для щорічної виставки та святкових перегонів у Джилленбоуні. Це була найважливіша подія соціального календаря, яка зазвичай тривала два дні. Фі почувалася не надто добре, щоб їхати, тому Педді повіз Мері Карсон до міста на її «ролс-ройсі» без дружини, а та могла б і підтримати його в скрутну хвилину, і заткнути рота Мері. Він — помітив, що через якусь непоясниму причину сама присутність Фіони пригнічувала його сестру.

Решта Клірі теж зібралися їхати. Хлопці, яким під страхом смертної кари було наказано поводитися пристойно, подалися до Джилі на вантажівці разом із Пузатим Пітом, Джимом, Томом та місіс Сміт, але Френк виїхав сам рано-вранці на «форді»-легковику. Дорослі збиралися залишитися й на другий день, щоб подивитися перегони; Мері Карсон із лише їй відомої причини відмовилася від пропозиції отця Ральфа переночувати в його будинку, запропонувавши Педді та Френку поїхати туди замість себе. Де гостювали двоє скотарів і Том, чорнороб-садівник, не знав ніхто, але місіс Сміт, Мінні та Кет мали у Джилі подруг, у яких могли зупинитися.

Була десята ранку, коли Педді розмістив свою сестру в найкращому з номерів, які міг запропонувати готель «Імперіал», а сам спустився до бару, де застав біля стійки Френка з півлітровим кухлем пива у руці.

— Я куплю тобі ще один, старигане, — сердечно звернувся Педді до свого сина. — Маю відвезти тітку Мері на званий обід перед перегонами, тож треба морально підкріпитися, щоб якось пережити майбутні тортури без матусиної підтримки.

Звичку шанобливо ставитися до старших подолати значно важче, ніж уявляють собі люди, аж поки самі не зіштовхнуться з необхідністю відкинути норми поведінки, що складалися роками. Френк виявив, що не може зробити того, що хотів: вихлюпнути батькові в пику вміст свого келиха; він ніяк не міг це зробити на очах у натовпу, що зібрався у барі. Тому залпом випив залишок свого пива, дещо натягнуто посміхнувся і сказав:

— Вибач, татку, але я пообіцяв зустрітися на виставці з одними хлопцями.

— Що ж, тоді паняй. Втім, зажди, ось — візьми і потрать на себе. Розважайся, як хочеш, але якщо вип’єш зайве, то дивись, щоб про це не дізналася мати.

Френк витріщився на хрустку п’ятифунтову купюру у своїй руці; йому страх як хотілося пошматувати її і кинути Педді в обличчя, але звичка знову взяла гору: склавши блакитну купюру, він поклав її до нагрудної кишені, подякував батьку і швиденько вшився з бару.

У своєму найкращому синьому костюмі з жилеткою, застебнутою на всі ґудзики, золотим годинником на золотому ж ланцюжку з тягарцем із самородка, знайденого в лоуренсівських золотих копальнях, Педді смикнув себе за целулоїдний комірець і окинув поглядом бар, сподіваючись знайти знайоме обличчя. За дев’ять місяців, що минули після приїзду до Дрогеди, йому нечасто випадало побувати в Джилі, та його, брата і прямого спадкоємця, гостинно приймали в місті будь-де і будь-коли, і його обличчя стало добре впізнаваним. Кілька чоловіків аж розцвіли, забачивши його, хтось гукнув до себе, щоб випити пива, і невдовзі він опинився в центрі невеличкої теплої компанії. Френка було швидко забуто.

Тепер волосся Меґі було заплетене в коси, бо жодна черниця (попри гроші, які платила Мері Карсон) не бажала марудитися із завиванням кучерів; воно лежало на плечах двома товстими линвами, перев’язане темно-синіми стрічками. Вдягнена в строгу темно-синю форму учениці монастиря Святого Хреста, Меґі перетнула галявинку до будинку священика у супроводі черниці, й та передала її економці отця Ральфа, яка дівчинку просто обожнювала.

— Ой, та вона ж має таке саме гарненьке волоссячко, як і шотландські дітлахи! — пояснила вона священику, коли він, здивований симпатією економки до дівчинки, розпитав її про причину: Енні недолюблювала маленьких дівчаток і завжди нарікала на близькість монастиря до школи.

— Та годі тобі, Енні! До чого тут волосся? Не уявляю, як хтось може подобатися лише через колір волосся, — сказав він, піддражнюючи її.

— Ой, та вона ж така миленька маленька дівчинка… ну, така файненька, ви ж петраєте…

Ні, він не петрав, і йому було не зрозуміло, що Енні хотіла сказати словом «файненька» — гарненька, чи що? Принаймні ці слова римувалися. Інколи краще було не знати, що мала на увазі Енні, й не заохочувати її до пояснень, бо сама вона була трохи пришелепкуватою, якщо користуватися її ж лексиконом; і якщо економка пожаліла дівчинку, то йому не хотілося чути, що це через її незавидне майбутнє, а не через важке минуле.

Прийшов Френк, досі тремтячи від зустрічі з батьком у барі й не знаючи, куди себе подіти.

— Ходімо, Меґі, я поведу тебе на ярмарок, — сказав він, простягаючи руку.

— А чому б мені самому не зводити туди вас обох? — спитав отець Ральф, простягаючи свою руку.

Потрапивши поміж двох чоловіків, кожного з яких вона обожнювала, Меґі міцно схопила їх за руки — і відчула себе на сьомому небі.

Виставковий майданчик Джилленбоуна розлігся на берегах ріки Барвон, поруч зі скаковим треком. Повінь скінчилася півроку тому, а багнюка досі не висохла; ноги перших нетерплячих відвідувачів розмісили її, перетворивши на рідке болото. За стійлами з найкращими вівцями й коровами, свинями та козами, що змагалися між собою за найвищу ціну, розташовувалися тенти з ремісницькими виробами та солодощами.