Вдячно сьорбаючи чай, отець Ральф був незвично мовчазний. Папський посланець помітив, що молодий священик з’їв лише маленький трикутничок бутерброда, обійшовши увагою решту делікатесів, зате спрагло випив аж чотири чашки чаю без цукру та молока. І справді, у досьє так і йшлося: у своїх життєвих потребах цей священик є винятково аскетичним, і єдиною його слабкістю є добрий (і надзвичайно швидкісний) автомобіль.

— Ви маєте французьке ім’я, отче, — тихо мовив Вітторіо Скарбанца, — але, наскільки я розумію, ви ірландець. Як так сталося? То ви все ж таки походите з французької родини?

Отець Ральф усміхнувся і похитав головою.

— Це норманське ім’я, ваша милість, дуже древнє і шановане. Я є прямим нащадком такого собі Ранульфа де Брикасара, який був бароном при дворі Вільгельма Завойовника. Тисяча шістдесят шостого року він приєднався до Вільгельма, щоб вторгнутися до Англії, і один із його синів захопив у Англії землю. У період правління норманських королів родина моїх предків процвітала, а згодом один із Брикасарів перетнув Ірландське море за часів Генріха Четвертого і облаштувався в англійській колонії Пель, яка перебувала під прямим англійським урядуванням. Коли Генріх Четвертий вивів англіканську церкву з-під влади Рима, ми зберегли віру Вільгельма, а це означало, що ми присягали на вірність Риму, а не Лондону. Та коли Кромвель організував Співдружність, ми назавжди втратили наші землі й титули. Своїх англійських фаворитів Карл винагороджував ірландськими землями. Тому, знаєте, ірландська ненависть до англійців має вагомі історичні підстави.

Однак ми, втративши статус і вагу в суспільстві, лишилися вірними Католицькій церкві та Риму. Мій старший брат є власником успішного кінного заводу в графстві Міт і плекає надію вивести переможця дербі або щорічних кінних перегонів «Гранд Нешнл». Я другий син у родині, й у нас завжди була традиція: другий син увійде в лоно Церкви, якщо матиме таке бажання. Знаєте, я надзвичайно пишаюся своїм прізвищем і своїм родоводом. Брикасари існують ось уже півтора тисячоліття.

«Як добре! — подумав папський посланець. — Древнє аристократичне ім’я і бездоганна репутація вірності Церкві, попри еміграцію та переслідування».

— А чому Ральф?

— Це скорочене від Ранульф, ваша милість.

— Зрозуміло.

— Я сумуватиму за вами, отче, — сказав архієпископ Клуні Дарк, накладаючи варення та збиті вершки на коржик і відправляючи його увесь до рота.

Отець Ральф розсміявся.

— Ви ставите мене перед дилемою, ваша милість! Я сиджу між своїм попереднім та новим господарями, і якщо я дам відповідь, щоб зробити приємність одному, я неодмінно зроблю неприємність другому. Але я можу висловитися так: я сумуватиму за вашою милістю, але прагнутиму служити вашій милості.

«Добре сказано, — подумав архієпископ ді Контіні-Верчезе. — Дипломатична відповідь». У нього складалося враження, що йому буде комфортно працювати з таким секретарем. Але надто вже він вродливий, із такими витонченими рисами обличчя, вражаючим кольором шкіри, з прекрасною фігурою…

Отець Ральф знову занурився у мовчанку, уставившись поглядом на чайний стіл, але не бачачи його. Перед його очима стояв молодий священик, якому він щойно виголосив сувору догану: зболений вираз обличчя, коли той здогадався, що йому навіть не дадуть попрощатися з його дівчиною. Господи милосердний, а якби на його місці був він, а на місці тієї дівчини — Меґі? Якщо виявляти обережність, то певний час можна уникати розголосу і неминучого покарання; можна уникати неприємних наслідків і постійно, якщо спілкуватися з обмеженим колом жінок під час щорічної відпустки десь далеко від своєї парафії. Але як тільки в житті священика з’явиться серйозне кохання до однієї жінки, то про це неодмінно дізнається і широка публіка, і церковне начальство.

Бували моменти, коли, лише ставши навколішки на мармурову підлогу каплиці й довівши себе до стану болісного заціпеніння, він ледь стримував бажання заскочити до першого підходящого потяга і податися назад — до Джилі та Дрогеди. Він запевняв себе, що є лише жертвою самотності, що йому бракує людської приязні та симпатії, які він знав на Дрогеді. Він намагався запевнити себе, що нічого не змінилося, коли він піддався скороминущій слабкості й відповів на поцілунок Меґі; що його любов до неї і досі перебуває у царині приємних фантазій, що вона не перейшла до іншого світу, котрому притаманна бентежна цілісність і повнота, яких бракувало попереднім фантазіям. Отець Ральф не міг зізнатися самому собі в тім, що у його ставленні до Меґі відбулися зміни, і далі уявляв її маленькою дівчинкою, відсікаючи видіння, які суперечили усталеному уявленню.

Він помилився. Біль не минув. Навпаки — він посилився, став жорстоко-нестерпним. Раніше його самотність була позбавлена особистого забарвлення, і йому ніколи не спадало на думку, що цю самотність може скрасити присутність у його житті якоїсь конкретної людини. Зате тепер ця самотність мала ім’я: Меґі. Меґі, Меґі, Меґі…

Вийшовши зі стану задумливості, він побачив, що архієпископ ді Контіні-Верчезе дивиться на нього немиготливим поглядом, і ці великі темні очі були набагато більше небезпечно-всезнаючими, аніж очі його попереднього господаря. Надто розумний, щоб удавати, наче його похмура задумливість не має серйозних підстав, отець Ральф відповів своєму майбутньому господарю так само проникливим поглядом, а потім слабко всміхнувся, немов кажучи: в кожній людині є печаль, і пам’ятати про неї не є гріхом.

— А скажіть, отче, чи позначився нещодавній різкий спад економічної активності на становищі ваших підопічних? — обережно спитав італійський прелат.

— Досі ми не маємо про що турбуватися, ваша милість. «Мікар лімітед» не так легко вибити з колії ринковими коливаннями. На мою думку, найбільше судилося постраждати тим, хто вклав свої гроші не так обережно й продумано, як це зробила Мері Карсон. Звісно, фермі Дрогеда буде непереливки, бо ціна на вовну падає. Однак місіс Карсон була надто розумною, щоб обмежувати свої фінансові інтереси сільським господарством, і тому віддавала перевагу солідності й надійності металів. Хоча, на мою думку, тепер саме час скуповувати землю, і не лише ферми в сільській місцевості, а й будівлі та земельні ділянки у великих містах. Ціни тепер сміховинно низькі, але вони не будуть такими завжди. Я впевнений, що в майбутньому ми нічого не втратимо на нерухомості, якщо скуповуватимемо її тепер. Колись ця Велика Депресія скінчиться.

— Безсумнівно! — підтвердив папський посланець. Виявляється, отець Ральф де Брикасар мав не лише здібності дипломата, він був у певному сенсі й бізнесменом! І справді — Римові треба пильно придивлятися до нього і не випускати з поля свого зору.

Йшов 1930-й рік, і на Дрогеді знали все про Велику Депресію. По всій Австралії чоловіки втратили роботу. Ті, хто міг наважитися, облишили платити оренду і подалися шукати роботу, якої однаково ніде не було. Кинуті напризволяще, дружини та дітвора жили в халупах на муніципальній землі й простоювали в чергах за доброчинними подачками; а батьки та чоловіки подалися в мандри. Чоловік брав найнеобхідніше, складав його на ковдрі, ковдру зав’язував мотузками, перекидав через плече — і вирушав у дорогу, сподіваючись перебитися подачками або знайти роботу. Подорожувати Глушиною з торбою за плечима вважалося перспективнішим, аніж спати на лаві в сіднейському парку.

Ціни на харчі були низькі, й Педді набив ними комори на Дрогеді під зав’язку. Тому кожен, хто забрідав на Дрогеду, міг бути тевен: його торба ніколи не залишиться порожньою. Дивним було те, що склад бродяг безперервно змінювався: добряче попоївши та завантажившись провізією, вони навіть не робили спроби залишитися на фермі, а брели собі далі, шукаючи те, що було відомо лише їм. Звісно, далеко не кожне господарство було таким гостинним та щедрим, як Дрогеда, і це лише додавало подиву: чому ж подорожні не виявляли бажання залишитися тут? Мабуть, нудьга та безцільність неприкаяного існування гнали людей у так само безцільні мандри. Більшості вдалося вижити, декотрі померли, і якщо їх знаходили, то ховали, поки ворони та дикі свині не встигали добіла обдзьобати та пообгризати їхні кості. Глушина була величезною територією, величезною і відлюдною.