— Противне дівчисько! Вдягни туфлі!

— Я оссі, тобто австралійка, наші ноги надто широкі, щоб почуватися комфортно у взутті. Іще одна причина — відсутність по-справжньому холодної погоди; ми ходимо босяка, як тільки є змога. Я можу пройтися босоніж пасовиськом із гострими колючками, а потім повитягувати їх зі ступнів, навіть не відчуваючи їх, — гордо заявила Джастина. — Мабуть, я змогла б навіть пройтися по гарячих вуглинах. — Раптом вона змінила тему. — Ти кохав свою дружину, Рейне?

— Ні.

— А вона тебе?

— Так. І саме тому вийшла за мене заміж.

— Бідолаха! Ти використав її, а потім викинув.

— Ти в мені розчарувалася?

— Та ні, не думаю. Насправді я навіть захоплююся цим вчинком. Та мені шкода її, і це додає мені рішучості не вскакувати в халепу, до якої потрапила вона.

— Ти мною захоплюєшся?

— А чому б ні? Я ж шукаю в тобі те, що, безсумнівно, шукала в тобі й вона. Ти мені подобаєшся, ти — мій друг. Вона ж кохала тебе, а ти був її чоловіком.

— Боюся, серденько, — сказав Райнер із легким сумом, — що амбіційні чоловіки не надто добрі до своїх жінок.

— Це тому, що вони віддають перевагу жінкам безхарактерним, жінкам-ганчіркам на кшталт «так, любий, ні, любий, справ переробила — чортів копицю, що ще накажеш». Куди не кинь — скрізь клин, я так це розумію. Коли б я була твоєю дружиною, то послала б тебе під три чорти, якби ти мене дістав, але, б’юся об заклад, вона так цього й не зробила, еге ж?

Його губи скривилися болісною гримасою.

— Ні. Бідолашна Анналіза. Вона була з жінок-мучениць, які мовчки несуть свій хрест, тому користувалася зброєю, що й близько не була настільки прямою й «вишукано»-експресивною. От жаль, що немає австралійських фільмів, інакше я би вивчив твій лексикон. Ту частину твоєї філіпіки, де йшлося про «чортів копицю», я ще зрозумів, але я й гадки не маю, що таке «Куди не кинь — скрізь клин».

— Це означає невезіння, тільки ще гірше, щось на кшталт відсутності перспективи. — Міцно вчепившись у внутрішній край фонтана широкими пальцями ніг, Джастина ризиковано гойднулася і легко відновила рівновагу. — Втім, насамкінець ти повівся з нею благородно — ти її позбувся. Бо їй набагато краще без тебе, хоча вона, напевне, про це й не здогадується. А я зможу тебе утримати біля себе, бо ніколи не дозволю пролізти мені в душу і заволодіти нею.

— Ну, ти й крута, справді крута, Джастино. А звідки ти про мене все це дізналася?

— Дейна спитала. Звісно, Дейн є Дейн, тому він дав мені лише голі факти, ну, а я зробила з них власні висновки.

— Ще б пак — із «великої» комори твого досвіду! Ах ти ж шахрайко! Кажуть, ти добра актриса, але мені в це не віриться. Бо як ти можеш зображати відчуття, яких ти ніколи у житті не знала? Твій розвиток як особистості на рівні п’ятнадцятирічного дівчиська, а мо, навіть нижче!

Джастина зістрибнула з перепета фонтана і нахилилася вдягнути туфлі. Поворушивши пальцями ніг, вона скрушно похитала головою.

— От чорт, ступні набрякли. — На її обличчі не було жодної ознаки обурення чи образи через останню ремарку Райнера. Наче у ній вимикався якийсь внутрішній слухаючий пристрій, коли її критикували або ж у чомусь звинувачували. І, схоже, таке бувало часто, дуже часто. Те, що вона не відчувала ненависті до Дейна, здавалося дивом.

— Важко відповісти, — нарешті мовила Джастина. — Напевне, я все ж таки вмію це робити, інакше мене не вважали б доброю акторкою, правда ж? Це як… перечікування, розумієш? Ну, моє життя поза сценою. Я консервую себе, я не можу витрачати себе поза театром. Бо актор всього себе віддає публіці. На сцені я — це не я, точніше — послідовність, ціла низка моїх «я». Як на мене, то акторська гра — це спершу інтелект і тільки інтелект, а вже потім — емоції. Перше спричинює друге і доводить його до блиску, удосконалює. Гра — це набагато більше, аніж психологічно переконливо заверещати чи розсміятися. Знаєш, це як маленьке диво: силою думки проникнути до якогось іншого «я», стати тим, ким я могла бути за певних обставин. І це не лише диво — це таїна. Не просто стати кимось іншим, а вмонтувати роль у себе так, немов моя героїня — це я сама. І вона дійсно стає мною. — Збудившись і розхвилювавшись так, що їй несила було сидіти непорушно, Джастина зіскочила з фонтана.

— Уяви собі, Рейне! Років через двадцять я зможу сказати собі: я скоювала жахливі убивства, я накладала на себе руки, я божеволіла, я рятувала чоловіків або ж доводила їх до загибелі. О! Скільки всіляких можливостей для перевтілення!

— І всі вони будуть тобою. — Райнер підвівся і знову взяв її за руку. — Так, твоя правда, Джастино. Тобі не можна марнувати себе поза сценою. Хтось інший іще б міг собі це дозволити, але ти — я не певен…

Якби мешканці Дрогеди завдали собі клопоту подумати про Рим та Лондон, вони б сказали, що це десь неподалік Сіднея, а Дейн та Джастина — і досі діти, що вчаться в інтернаті. Зрозуміло, тепер вони не мали змоги приїжджати додому на всі короткі канікули, як колись, але раз на рік Дейн та Джастина заявлялися додому хоча б на місяць. Це траплялося зазвичай у серпні чи вересні, й дітлахи мали звичний, незмінний вигляд, тобто дуже молодих людей. Яка різниця, скільки їм було — п’ятнадцять та сімнадцять чи двадцять один і двадцять три? Коли настала весна, мешканці Дрогеди жили цим місяцем, але, звісно, не ходили туди-сюди, приказуючи, що до приїзду дітей лишилося кілька днів. Або щось на кшталт «Господи, та ще ж і місяця не минуло, як вони поїхали!» Але вже з липня всі метушилися, і радісні усмішки не покидали їхніх облич. Скрізь планувалися й обмірковувалися частування й подарунки — від кухонного будиночку й пасовиськ — до вітальні.

А в проміжку між відвідинами були листи. Здебільшого вони відображали особистості їхніх авторів, але інколи бувало навпаки. Наприклад, можна було подумати, що Дейн буде ретельним та сумлінним дописувачем, а Джастина — таким-сяким. Що Фіона взагалі писати не буде. Що чоловіки Клірі листуватимуться лише двічі на рік. Що Меґі щодня завалюватиме пошту листами, принаймні Дейну. Що місіс Сміт, Мінні та Кет надсилатимуть вітальні картки до днів народження та Різдва. Що Енн Мюллер писатиме Джастині, але Дейну — ніколи.

Наміри Дейна були добрі, й він писав регулярно. Та була одна проблема: він часто забував відносити на пошту результати своїх зусиль, і виходило так, що два-три місяці від нього не було ані слова, а потім Дрогеда за один раз отримувала від нього купу листів. Балакуча Джастина писала довжелезні послання — то був потік свідомості, в якому траплялися місця, котрі через грубість і відвертість змушували читаючих червоніти та занепокоєно квохтати, але загалом ці листи були надзвичайно цікаві й захопливі. Меґі писала лише раз на два тижні — обом своїм дітям. Від бабці Джастина листів не отримувала, зате Дейн — досить часто. Йому також регулярно надходили листи від його дядьків: про землю, овець та здоров’я дрогедського жіноцтва, бо вони, здавалося, вважали саме своїм обов’язком запевнити його, що вдома все в порядку й нормально. Однак, цей обов’язок вони не поширювали на Джастину, і слава Богу, бо їхні листи її тільки дратували б.

Читати листи було великою втіхою, а писати їх — великою докукою. Тобто для всіх, окрім Джастини, яка інколи страшенно обурювалася через те, що ніхто не писав їй таких листів, яких їй хотілося б: розлогих, багатослівних та відвертих. Саме від Джастини мешканці Дрогеди отримували відомості про Дейна, бо його листи ніколи не вводили читача в суть справи. А дописи Джастини — вводили. Якось вона написала таке:

«Рейн прилетів сьогодні до Лондона і сказав, що минулого тижня бачився з Дейном. Взагалі-то, він бачиться з Дейном частіше за мене, оскільки Рим у Рейна на першому місці у списку міст для відвідання, а Лондон — на самісінькому дні. Тож мушу визнати, що Рейн — одна з найважливіших причин, чому я щороку бачуся з Дейном перед поїздкою додому. Дейн любить бувати в Лондоні, тільки я не дозволяю йому приїжджати тоді, коли Рейн перебуває у Римі. Егоїстично з мого боку, погоджуюсь. Але ви навіть близько не уявляєте, як мені подобається Рейн. Він — один із небагатьох моїх знайомих, із яким варто зустрічатися, і тому мені хочеться, щоб такі зустрічі траплялися частіше.