1955 року він, один із найбагатших та найвпливовіших людей нової Західної Німеччини і свіже обличчя її парламенту в Бонні, подався до Рима. Щоби розшукати кардинала де Брикасара і продемонструвати результат його молитов. Опісля він не міг пригадати, якою бачив цю зустріч, бо від її початку і до кінця Райнер усвідомлював лише одне: він розчарував Ральфа де Брикасара.

Він знав чому, не було потреби питати. Утім, Райнер не очікував, що кардинал скаже на прощання таке:

— Я молився, щоб ти став кращим за мене, бо ти був такий молодий. Жодна мета не варта того, щоб її досягали якими завгодно засобами. Але, здається, зерна нашої руїни сіються ще до того, як ми з’являємося на світ.

Повернувшись до свого номера в готелі, Райнер розплакався, але невдовзі заспокоїв себе такою думкою: «З минулим покінчено, а в майбутньому я буду таким, як він сподівався». І часом це йому вдавалося, часом не вдавалося. Але він старався. Його дружба з чоловіком із Ватикану стала найціннішим земним надбанням усього його життя, а Рим став тим місцем, куди він утікав тоді, коли йому здавалося, що лише розрада цих людей здатна врятувати його від нездоланного відчаю. Розрада. Вона була у них якоюсь дивною. Не заспокійливий дотик рук, не лагідні слова. А немов бальзам із їхніх душ, немов вони розуміли його біль.

І коли Райнер, провівши Джастину до її пансіону, йшов крізь теплу римську ніч, він подумав, що завжди буде їй вдячним. Бо, спостерігаючи, як вона впоралася з тим тяжким випробуванням, на яке перетворилася її сьогоднішня зустріч із кардиналами, він відчув, як у його душі ворухнулася ніжність. От мале чудовисько — дістало на горіхи, але не скорилося. Цікаво, чи розуміли ці чоловіки, що вона їм рівня у всьому? Мабуть, отак пишався б він власною донькою, та тільки доньки він не мав. Тож він поцупив її у Дейна і провів додому, щоб спостерігати, як вона, безпосередньо після цієї зустрічі, відреагує на оту приголомшливу церковність, на того Дейна, якого ще не доводилося бачити, на Дейна, який ніколи не міг стати повнокровною частиною її життя.

Найприємнішою рисою його Бога, міркував далі Райнер, було те, що Він міг простити все; він міг простити Джастині її природжену безбожність, а йому — закриття потужного джерела емоцій, поки йому стане внутрішньо вигідним та комфортним знову його відкрити. Лише одного разу він панічно перелякався, подумавши, що загубив ключ назавжди. Райнер усміхнувся і викинув недопалок. Ключ… Що ж, інколи ключі мають дивовижну форму. Можливо, знадобився кожен вигин у кожному кучері отієї рудоволосої, аж яскраво-червоної, голівки, щоб перемкнути якийсь потаємний вимикач у його душі, можливо, у тій яскраво-червоній кімнаті його Бог дав йому яскраво-червоний ключ.

Скороминущий день пролетів, наче за секунду. Але, поглянувши на годинник, Райнер побачив, що було досить рано, і відразу ж збагнув, що чоловік, який мав стільки сили і впливу тепер, коли Його Святість лежав на смертному одрі, й досі не спить, розділяючи зі своєї кішкою її звички нічної тварини. Оті моторошні гикавки, що заповнювали маленьку кімнатку в Кастель-Гандольфо… Вони болісно корчили схудле, бліде й аскетичне обличчя, яке багато років бачили під білою тіарою; цей чоловік помирав — чоловік, що був великим Папою. Бо він таки був великим Папою, щоб там не казали. Якщо він любив своїх німців, якщо й досі волів чути довкола себе цю мову — то що це змінювало? Не Райнеру про це судити.

Але Кастель-Гандольфо не був джерелом того, про що хотів дізнатися Райнер. Нагору, мармуровими сходами, до пурпурової кімнати, поговорити з Вітторіо Скарбанца, кардиналом ді Контіні-Верчезе. Який, може, стане наступним папою, а може, і не стане. Майже три роки він бачив, як ці мудрі люблячі очі зупиняли свій погляд там, де їм найбільше було до вподоби; так — краще шукати відповіді у нього, а не у кардинала де Брикасара.

— Ніколи не думала, що почую це від себе, але, хвала Господу, ми вирушаємо до Дрогеди, — сказала Джастина, відмовившись кидати монетку у фонтан Треві. Ми збиралися подивитися Францію та Іспанію, а натомість ми й досі у Римі, і я почуваюся непотрібною, як пуп. Тут суто чоловіче братство!

— Г-м-м-м, то ти вважаєш, що пупи непотрібні? До речі, Сократ теж так вважав, наскільки я пам’ятаю, — зауважив Райнер.

— Сократ? Щось я не пам’ятаю! Смішно сказати, але свого часу я, здається, перечитала ще й усього Платона. — Вона крутнулася і, поглянувши на нього, відзначила, що невимушений одяг туриста, що приїхав до Рима, личить Райнеру набагато більше, аніж отой аскетично-офіційний костюм, у якому він був на аудієнції у Ватикані.

— Сократ, взагалі-то, був переконаний, що пупи непотрібні. Настільки твердо переконаний, що на підтвердження цієї думки він відкрутив власний пуп і викинув його.

Джастина перелякано скривилася.

— І що трапилося?

— З нього впали брюки.

— Скажеш таке! — захихотіла Джастина. — У ті часи в Афінах не носили брюк. Але я маю страшну підозру, що в твоїй історії є мораль. — Її обличчя враз набуло серйозності. — Навіщо ти зі мною панькаєшся, Рейнере?

— От противна! Скільки разів треба повторювати, що правильно казати Райнер, а не Рейнер!

— Нічого ти не розумієш, — сказала вона задумливо дивлячись на дзюркотливі струмочки води, на брудний басейн, заповнений брудними монетами. — Ти коли-небудь був у Австралії?

Його плечі здригнулися, але він ані слова не вимовив.

— Двічі я мало не поїхав туди, Herzchen, але таки примудрився уникнути поїздки.

— От якби ти там побував, то зрозумів би мене. Для австралійців твоє ім’я мало б магічне звучання, якщо вимовляти його так, як я — Рейнер. Рейн. Дощ. А дощ — це життя у пустелі.

Спантеличений Райнер аж цигарку впустив.

— Джастино, ти ж не збираєшся в мене закохуватися?

— Які ж ви, чоловіки, егоїсти! Страшенно не хочеться розчаровувати тебе, але ні. — І вона, немов пом’якшуючи різкість своїх слів, взяла його долоню і стиснула її. — Це не кохання, це дещо набагато приємніше.

— А що може бути приємніше за кохання?

— Та майже все, на мою думку. Мені не хочеться, щоб у мене хтось був саме такий.

— Може, ти й маєш рацію. Якщо кохання приходить надто рано, то воно — наче болячка, що калічить людину. І що ж є приємнішим за кохання?

— Коли знаходиш друга. — І Джастина потерла рукою його долоню. — Ти ж мені друг?

— Так. — Він усміхнувся і кинув у фонтан монетку. — Ось так! За кілька років я кинув сюди, мабуть, тисячу німецьких марок, як запевнення, що я й далі відчуватиму тепло півдня. Бо інколи у своїх кошмарах я й досі замерзаю.

— Тобі слід відчути тепло справжнього півдня, — сказала Джастина. — Сто п’ятнадцять градусів у тіні — де іще ти знайдеш таке?

— Не дивно, що ти така холодна і не відчуваєш спеки. — Райнер беззвучно розсміявся, як і завжди — фронтова звичка, бо сміятися уголос часто означало спокушати долю. — І саме через спеку ти така крута, що крутіше тебе може бути лише круто зварене яйце.

— Твоя англійська є розмовною, але в її американському різновиді. Таке враження, що ти вивчав її у якомусь елітному британському університеті.

— Та ні. Я навчався англійської у бельгійському таборі — від солдат із Шотландії, простолюдних районів Лондона та з Центральної Англії. І не розумів ані слова, за тим винятком, коли розмовляв із чоловіком, який навчав мене англійської. Бо вони кожен по-різному вимовляли одне й те саме слово. Тому, повернувшись до Німеччини, я ходив на кожен англомовний фільм, коли тільки мав змогу, і придбав ті єдині записи англійською мовою, які зміг придбати, — платівки американських комедійних акторів. Вдома я прокручував їй знову і знову, аж поки не оволодів англійською на рівні, достатньому для того, щоб самотужки вивчати її далі.

Джастина була без туфель, як і завжди; Райнер захоплено спостерігав, як вона ходила босоніж бруківкою і тротуарами такими гарячими, що на них можна було смажити яєчню.