— Моторчик Наташі у доброму стані, як і завжди, — зауважив гер Гартгайм, і весела усмішка спричинила чудесні зміни на його обличчі. Його англійська була така добра, що він говорив майже без акценту, хоча й з легкою американською модуляцією — заокруглював звук «р».

Чай подали, і, як це не дивно, цього разу його розливав гер Гартгайм. Джастині він подав чашку з приязнішою усмішкою, аніж тоді, коли їх знайомили.

— У британському товаристві, — сказав він їй, — післяобіднє чаювання є найважливішою відпочинковою процедурою усього дня. За чашкою чаю відбувається багато важливого й цікавого, чи не так? Мабуть, це пояснюється самою природою чаю, який можна замовляти й споживати в будь-який час між другою та п’ятою тридцять, а розмова — то така справа, після якої пити хочеться.

Здавалося, наступні півгодини підтвердили його правоту, хоча Джастина не брала участі в цьому чоловічому конгресі. Розмова коливалася від слабкого здоров’я Його Святості до холодної війни та економічного спаду, і всі четверо чоловіків говорили зі жвавістю, яка спонукала Джастину уважніше прислухатися, і в результаті вона намацувала і роздивлялася спільні риси, навіть у Дейна, який за час їхньої розлуки став таким незнайомим… Він брав у розмові активну участь, і увагу сестри не оминув той факт, що всі троє старших чоловіків прислухалися до нього з дивовижною смиренністю, з підкресленою шанобливістю і навіть із благоговінням. У його коментарях не було ані необізнаності, ані наївності, й вони були інакшими, оригінальними, наче святими. Може, саме через цю святість вони приділяли його висловлюванням і йому самому таку увагу? Бо невже він цю святість мав, а вони не мали? Чи це дійсно була та чеснота, якою вони захоплювалися і прагнули для себе? Невже святість є такою великою рідкістю? Троє дорослих чоловіків, такі відмінні, однак міцно пов’язані між собою, набагато міцніше, аніж будь-хто із них — із Дейном. Як важко було їй сприймати Дейна так само серйозно, як і вони! Ні, не тому, що багато в чому він поводився не як старший брат, а як молодший, не тому, що вона не усвідомлювала притаманної йому мудрості, інтелекту чи святості. Але досі Дейн був частиною її світу. І їй доведеться звикати до того, що це вже не так.

— Дейне, якщо ви бажаєте відразу ж приступити до молитов, то я можу провести вашу сестру до готелю, — запропонував командним тоном гер Райнер Мерлінґ Гартгайм, не завдавши собі клопоту, що думають із цього приводу самі Дейн і Джастина.

І невдовзі Джастина спускалася сходами в компанії опецькуватого кремезного чоловіка, намагаючись знайти тему для розмови і не знаходячи. Надворі, у жовтому сяйві римського призахідного сонця, німець узяв її під руку і провів до чорного лімузину «мерседес», біля якого по стійці струнко завмер шофер.

— Поїхали, вам не слід проводити свій перший вечір у Римі самій, бо Дейн зайнятий іншими справами, — сказав він, саджаючи Джастину до авто і сідаючи в нього сам. — Ви втомилися, ви дещо спантеличені, й тому вам потрібна компанія.

— Та ви мені й вибору не залишаєте, гер Гартгайм.

— Краще звіть мене Райнер.

— Ви, напевне, теж впливова людина, бо маєте шикарне авто й особистого водія.

— Я буду ще впливовішим, коли стану канцлером Західної Німеччини.

Джастина пирхнула.

— Дивно, що ви ним досі не стали.

— Ну ви й нахаба! Я надто молодий.

— Та невже? — Повернувшись, Джастина пильніше придивилася до співбесідника і виявила моложаву смагляву шкіру без зморщок і глибоко посаджені очі без м’ясистих мішків, що з’являються з наближенням старості.

— Я кремезний і сивий, але я посивів у шістнадцять років, а кремезним став тоді, коли дістав змогу мати достатньо харчів. Мені всього-на-всього тридцять один рік.

— Що ж, повірю вам на слово, — мовила Джастина, скидаючи свої туфлі. — Хоча ви для мене застарі, бо я — квітуча двадцятиоднорічна дівчинка.

— Ви — чудовисько, — сказав Райнер з усмішкою.

— Та, мабуть, так воно і є. Моя мати каже мені те ж саме. Тільки я не впевнена, що саме кожен із вас має на увазі під цим словом, тому, будь ласка, дайте мені свій варіант пояснення.

— А з материним варіантом ви вже ознайомлені?

— Це питання спантеличило б її так, що їй мову відняло б.

— А вам не здається, що ви й мене спантеличуєте?

— Я маю сильні підозри, гер Гартгайм, що ви теж — чудовисько, тому навряд чи вас чимось можна спантеличити.

— Отже, чудовисько… — стиха мовив він. — Гаразд, пані О’Ніл, я спробую визначити для вас цей термін. Чудовисько — це той, хто лякає інших, зверхньо ставиться до решти людства і є таким самовпевненим і впертим, що його здатен перемогти лише Господь Бог, це той, хто не має принципів і має мало моральних гальм.

Вона захихикала.

— Це ви про себе? Бо я маю принципи і моральні гальма. Я ж сестра Дейна.

— Ви на нього ані краплини не схожі.

— Що ж, тим гірше для мене.

— Його обличчя не пасує до вашого характеру.

— Ви, безперечно, маєте рацію, але з його обличчям у мене б був інший характер.

— А це залежить від того, що є первинним — курка чи яйце? Взуйте ваші туфлі, нам скоро виходити.

Надворі було тепло, сутеніло, але повсюди яскраво горіли ліхтарі, й куди б вони не їхали, скрізь були натовпи людей, а дороги заполонили верескливі мопедики, маленькі прудкі «фіати» та пластмасові мікролітражки «гогомобіль», що скидалися на орди переляканих жабок. Райнер зупинив авто на маленькій площі, вимощеній гладенько зачовганою ногами за багато століть бруківкою, і провів Джастину до ресторану.

— Може, ви волієте поїсти на свіжому повітрі? — спитав він.

— Якщо ви нагодуєте мене, то мені, в принципі, байдуже, де — всередині, ззовні чи десь посередині.

— Можна замовити вам страви?

Її бліді очі зморено кліпали, але в її душі й досі точилася боротьба.

— Якщо чесно, мені не надто подобається, коли чоловіки командують мною з отакою безцеремонністю, — відказала вона. — До того ж звідки вам знати про мої гастрономічні вподобання?

— Ви у своєму репертуарі, — стиха пробурмотів Райнер. — Тоді скажіть, які харчі вам подобаються, і я гарантую, що ви будете задоволені. Риба? Телятина?

— А може, якесь компромісне рішення? Гаразд, я вам допоможу, чом би й ні? Мені хочеться паштету, трохи креветок із часниковим соусом, величезний шніцель із підливою, а після всього цього поласувати фруктовим тортом із капучино.

— Ви мене розорите, — сказав Райнер, чий гарний настрій анітрохи не погіршився. Він передав її замовлення офіціанту точнісінько так, як вона й забажала, але швидкою італійською скоромовкою.

— Ви сказали, що я зовсім не схожа на Дейна. Невже немає нічого такого, в чім я була б на нього схожою? — спитала Джастин із легким розпачем у голосі, сьорбаючи каву, надто голодна, щоби марнувати час на розмови, коли на столі було скільки всього.

Він підкурив їй сигарету, потім собі й, відхилившись у затінок, мовчки дивився на неї, пригадуючи свою першу зустріч із хлопцем два місяці тому: кардинал де Брикасар мінус сорок років життя. Він побачив це миттєво, а потім дізнався, що вони — дядько й племінник, що мати хлопця та дівчини є сестрою де Брикасара.

— Певна схожість є, — сказав він. — Інколи навіть у обличчі. Але скоріше у виразах, аніж у рисах. Довкола очей та рота: в очах широко розкритих, а ротах — стулених. Дивно, однак, що всього цього немає у вашого дядька кардинала.

— У мого дядька кардинала? — отетеріло перепитала Джастина.

— Ну, кардинала де Брикасара. Він же ваш дядько? Начебто саме так мені й сказали — дядько.

— Отой старий стерв’ятник? Він нам не рідня, слава Богу. Колись давно він був священиком нашої парафії, ще задовго до того, як я народилася.

Вона була дуже розумна, але дуже втомлена. Бідолашна маленька дівчинка — бо саме нею була Джастина: маленькою дівчинкою. Десять років, що розділяли їх, зяяли столітньою прірвою. Якщо в неї виникнуть підозри, її світ перетвориться на руїну, а вона так хоробро захищала його — свій світ! Можливо, вона не захоче цього бачити, навіть якщо сказати їй про це напрямки. То як зробити так, щоб не загострити її уваги? Не педалювати цю тему, але й не з’їжджати з неї негайно.