— От чудасія! — сміялася Джастина. — Першим класом із нами їде ціла футбольна команда, тому буде не так нудно, як я гадала. Декотрі з них — такі розкішні хлопці.

— Ти що, невдоволена, що я наполягла на першому класі?

— Та начебто задоволена.

— Джастино, ти збурюєш у мені все найгірше, ти завжди примудрялася це робити, — відрізала Меґі, розгнівавшись за те, що їй здалося невдячністю. Це мале стерво хоча б трохи могла удати, що сумує. — Ти вперта, як віслюк, самодурка! Я від тебе у розпачі!

Якусь мить Джастина не говорила нічого, відвернулася, удаючи, що прислухається до гонгу, який видзвонював команду «Всім, хто проводжає, — на берег», аніж до того, що говорила їй мати. Прикусивши губу, щоб та не тремтіла, вона сліпуче всміхнулася.

— Я знаю, що ти від мене у розпачі, — бадьоро сказала вона, дивлячись матері у вічі. — Та то нічого, ми такі, якими ми є. Ти ж завжди казала, що я вдалася у татка.

Вони ніяково обнялися, і Меґі з полегшенням прослизнула до натовпу, що стікався до трапів, і щезла з виду. Джастина пройшла на верхню палубу і стала біля поруччя, тримаючи в руках сувійчики кольорових стрічок. Далеко внизу, на пристані, вона побачила постать у рожево-сірому платті та капелюшку, що стала в обумовлене місце і прикрила обличчя від сонця рукою. Дивно, але з такої відстані добре видно, що матусин вік наближається до п’ятдесятирічної позначки. Час іще лишився, але з її постави це добре видно. Вони замахали руками одна одній, а потім Джастина кинула перший із сувійчиків, а Меґі вправно упіймала його кінець. Потім донизу полетіли червоний, блакитний, жовтий, рожевий, зелений та помаранчевий, сіпаючись під поривами вітру і падаючи вниз по спіралі.

Провести футболістів у далеку дорогу прийшов оркестр; майоріли вимпели, розвівалися картаті накидки, а музики вичавлювали з інструментів химерну, але цікаву версію пісні «Час настав». Поруччя корабля обліпили пасажири, що міцно тримали кінці тонких паперових стрічок; на пристані сотні людей повитягували голови догори, немов лелеки, жадібно вдивляючись наостанок в обличчя тих, хто від’їжджав так далеко; здебільшого то були молоді обличчя, яким кортіло подивитися, що ж насправді за центр цивілізації розташований із протилежного боку земної кулі. Вони там житимуть, працюватимуть, може, за два роки повернуться, а може, не повернуться взагалі.

Синє небо всипали баранці сріблясто-білих хмар, дув поривчастий сіднейський вітер. Сонце зігрівало задрані голови проводжальників та спини пасажирів, що витріщалися вниз; широка смуга різнокольорових стрічок бриніла, єднаючи корабель із берегом. Раптом між бортом старого корабля та дерев’яною пристанню утворилася прогалина, і повітря наповнилося криками та схлипами; один за одним тисячі стрічок перервалися, несамовито затріпотіли, безсило обвисли — і поперехрещувалися на поверхні води, змішавшись з апельсиновими скоринками та медузами, щоб згодом помандрувати водною гладдю.

Джастина вперто стирчала на своєму місці біля поруччя, аж поки пристань не перетворилася на відстані на кілька різких ліній та рожевих точок, схожих на булавочні головки. Буксири розвернули «Гімалаї» в інший бік і, протягнувши безпорадне судно під гулкими прольотами моста над гаванню, вивели його на середину надзвичайно красивого краєвиду Сіднея, що виблискував на сонці.

Ні, то було зовсім несхоже на подорож пороном до передмістя Менлі, хоча вони йшли тим самим курсом повз Ньютралбей, Роуз-бей та повз Креморн і Воклюз. Бо цього разу вони виходили крізь миси Саут-Гед і Норт-Гед до відкритого океану — повз немилосердно гострі стрімчаки скель із віялами мереживної морської піни. Дванадцять тисяч миль, аж до протилежного краю світу. І, незалежно від того, повернуться вони чи ні, вони не почуватимуться вдома ні там, ті тут, бо вони стануть людьми, яким довелося жити на двох континентах і спробувати два способи життя.

Джастина виявила, для тих, хто з грошима, Лондон — надзвичайно привабливе місце. Не для неї копійчане животіння на манівцях Графського двору, який іще називали Кенгуровою долиною через велику кількість австралійців, які там облаштувалися. Не для неї типова доля англійських австралійців — перебиватися з хліба на воду в дешевих гуртожитках, працюючи за мізерну платню в якійсь конторі чи школі або ж шпиталі, а увечері тремтячи, напівголодною, тулитися до маленького обігрівача у сирій холодній кімнаті. Однокімнатна квартира з центральним опаленням у лондонському районі Кенсінгтон неподалік Найтсбридж і місце в театральній трупі Клайда Далтінгема-Робертса, що належала до Єлизаветинської групи, — оце для Джастини.

Коли настало літо, вона сіла на поїзд до Рима. У наступні роки вона часто всміхатиметься, пригадуючи, як мало бачила під час тривалої подорожі Францією до Італії. Бо голова її була забита тим, що вона збиралася сказати Дейну при зустрічі, а найголовніше ще й намагалася вивчити напам’ять, щоби не забути. Але того, що вона мала сказати, так багато, тож дещо довелося викинути.

Невже це Дейн? Оцей високий світловолосий чоловік на платформі — невже це Дейн? Зовні він майже не змінився, але то була чужа людина. Він уже не належав до її світу. Вигук, яким вона збиралася привернути його увагу, застрягнув у неї в горлі; Джастина трохи подалася назад на сидінні, щоби мати змогу краще роздивитися Дейна, бо її вагон зупинився за кілька футів від того місця, де він стояв і безтурботно вдивлявся у вікна. Джастина відчувала, що коли почне розповідати брату про своє теперішнє життя, то розмова вийде досить однобокою, бо тепер Дейн не відчуватиме потреби ділитися з нею пережитим. От чорт! Він більше не її маленький братик; життя, яким він жив, мало до неї стосунок не більший, як до Дрогеди. Ой, Дейне! Жити одним і тим самим двадцять чотири години на добу — я не можу уявити собі, що це таке.

— Ага! Попався! А ти гадав, мабуть, що я тебе витягнула сюди, а сама не приїду? — сказала Джастина, непомітно підкравшись до нього ззаду.

Він обернувся, потиснув їй руки й усміхнено уставився на неї.

— Ти — дурбас, — люблячим тоном мовив він, підхоплюючи велику валізу сестри, більшу за його саквояж, і беручи її за вільну руку. — Приємно тебе бачити, — додав, коли саджав її в червону «лагонду». Дейн завжди був фанатом спортивних авто і придбав такий автомобіль відразу ж, як тільки отримав водійські права.

— І мені теж приємно тебе бачити. Сподіваюся, ти знайшов мені гарний готель, бо я не жартувала, коли писала тобі листа. Я не збираюся стирчати у ватиканській келії серед зграї дядьків, які дбають про свій целібат, — розсміялася Джастина.

— Та вони б тебе і не пустили з твоїм бісівським рудим волоссям. Я поселив тебе в невеличкому пансіоні неподалік, але там розмовляють англійською, тому ти не матимеш труднощів, коли мене з тобою не буде. І взагалі в Римі можна без проблем користуватися англійською, бо завжди поруч знайдеться хтось, хто нею володіє.

— У подібних ситуаціях я шкодую, що не маю твого таланту до іноземних мов. Але я впораюся, бо мені добре вдається мімічна гра та розгадування всіляких шарад.

— Я маю аж два місяці, Джассі, хіба ж це не суперово? Ми зможемо подивитися Францію та Італію. І місяць залишити на Дрогеду. Я сумую за нашою старою доброю домівкою.

— Та невже? — Вона повернулася і поглянула на нього, на ці красиві руки, що так вміло вели авто крізь божевільний транспортний потік Рима. — А я за нею і не сумую, бо в Лондоні дуже-дуже цікаво.

— Мене ти не обдуриш, — сказав Дейн. — Бо я знаю, як багато значать для тебе Дрогеда і мама.

Джастина стиснула на колінах руки, але нічого не відповіла.

— Ти не хочеш попити сьогодні увечері чаю з моїми друзями? — спитав Дейн, коли вони приїхали. — Я трохи випередив події і вже домовився про твій прихід. їм так хочеться зустрітися з тобою, що я не міг їм відмовити, тим паче що лише із завтрашнього дня я — вільна людина.

— От дурбас! Чому б це я стала відмовлятися? Якби ми були у Лондоні, то я б утопила тебе у своїх приятелях, тож чому б тобі не познайомити мене зі своїми? Я рада, що ти влаштуєш мені оглядини хлопців у семінарії, хоча щодо мене це несправедливо, еге ж? Бо їх не можна торкатися руками.