Мимоволі глянув на перукарню, але не побачив стрункої Євиної постаті серед крісел і чоловіків-майстрів. Напевне, працювала у першу зміну. Цікаво, чи був у неї на роботі телефон? А мабуть, ні, бо хоч би раз сказала подзвонити. І не питала мого робочого. Дивно. І в ту мить у мене майнула така безглузда думка, що я аж зупинився. Хай йому біс! €ва і вбивці! Чи сповна я розуму?

А згадав я повідомлення Махова: матері Шалапухи дзвонила вранці якась дівчина з телефонної будки біля універмагу… Саме того ранку я зустрівся з Євою біля нього, вертаючись із фотоательє. Дурниця надзвичайна – підозрювати її. Дівчина, яка сіла у «Волгу» біля ощадкаси, чорноволоса. І Єва ніколи не хвалилася ні машиною, ні вмінням водити її. Це вже вірна ознака перевтоми, коли я почав вбачати у кожній людині злочинця. От Ніна чорноволоса…

Відкинув геть свої фантастичні домисли. З Ніною не бачився після другого нападу на мене. Дзвонив їй на роботу. Пообіцяв у наступну неділю покататись на прогулянковому теплоході по лиману! Як вона зраділа!

З наближенням до прокуратури мої спомини про Ніну розтанули. На душі залишився тужливий щем. З ним я і з'явився перед стомлені очі слідчого.

– Ти наче кислиць наївся, – помітив Гліб мій настрій.

– Лізе в голову всяка нісенітниця, – поскаржився йому.

– І в нісенітниці трапляється зерно смислу, – виразно зауважив Махов.

Трапляється, подумки погодився, але тут інший випадок. Доповів слідчому, як завдяки Талиці натрапив на Чорнуху, і все про нього, що розповіли його колишні й теперішні сусіди. Не забув наголосити на здоров'ї: Чорнуха ніколи не звертався до лікарів. І – головне: про недавно зголену бороду. У Махова збуджено засяяли очі. Він теж відчув: Чорнуха наш перший справжній слід.

– Борода і свині… – замислено мовив Гліб. – А напевне, він і колій. Га, ти не цікавився?

Випустив з голови. Слідчий мав на увазі довгу шпичку, якою колють свиней, а схожим предметом поранено Молостова і вбито Белішвілі.

– Його син не може бути спільником? – далі питав-розмірковував Гліб. – Недарма ж Чорнуха приховує своє батьківство. І машина в руках того молодика.

– Для підозри, Глібе, фактів достатньо, – сказав я. – Треба за всяку ціну дізнатися, чи є у нього шрам на підборідді.

– Угу, шрам на підборідді, – повторив слідчий. – Зважаючи на Дем'янове менжування хатами, він таким чином маскувався. Порядній людині нічого систематично міняти місце проживання.

Ми прийшли до одного знаменника, тільки я трохи іншим шляхом. Мені легко працювалося з Маховим.

– Оце у мене був Зубовський. Переживає за дружка.

– Хм, теж утік, – осудливо похитав головою Гліб.

– Я відправив його додому, Шалапуха хвалився йому, що скоро розживеться грішми, махне на курорти під пальми-кипариси.

– Слизька і нещира він людина, – із жалем сказав слідчий. – Тягне його до м'ясного павільйону, як муху до меду. До речі, Котов о п'ятій годині повернувся з роботи й до опівночі грав у дворі в доміно. Ніяких шрамів у нього і в працівників колгоспного ринку нема. Перевірили.

– Повне фіаско, – гірко визнав я.

– Зате дещо маємо про приймальницю з фотографії – Меденець, – слідчий розкрив папку. – В 1950 році її затримали у Москві, коли продавала дуже дорогу золоту брошку з діамантами дореволюційного виробництва. Пояснила, ніби материна спадщина. Брошка ніде ні за ким не значилась, і Меденець випустили. – Гліб виразно глянув на мене. – А приймальниця – дочка колишнього цукрозаводчика.

Справді, факт обнадійливий, коли припустити, що вона довірена особа Тягуна чи Баглая по збуванню краденого. Невже Махов теж вийшов на вірний слід? Тоді успіх у нас подвійний і розв'язка не за горами.

– Ще треба з'ясувати важливі прогалини в її біографії. – Гліб звівся, енергійно зробив кілька гімнастичних вправ.

– А як Гветадзе?

– Вживається в образ. Працівник він здібний. Досі нічого підозрілого в Будинку колгоспника. – Махов сів за стіл. – Мене турбує Корч-Роптанов як імовірний спільник, але у нас нуль прямих доказів. Одні побічні й непевні.

– Чи не помилився рубач Заваров?

– Добра мені помилка: так детально описати зовнішність Корча! – вигукнув слідчий. – Тут більше схоже…

– На лжесвідчення, – додав я і заперечив: – Однак щодо Зуба і Бога вони у нього правдиві.

– Отож-бо, – задумливо погодився Гліб.

І ми вкотре переглянули всю справу: перебрали кожний факт, перечитали акти експертизи й показання, поділилися своїми міркуваннями.

Близько восьмої години Гліб склав матеріали справи у теку й сховав у сейф. Ми зібралися по домівках. Вже з порога за звичкою слідчий глянув на стіл, чи не забув чогось прибрати, коли задзвонив телефон. Махов невдоволено скривився й неохоче рушив до тумбочки.

– Моя половина. Зараз вичитає нотацію… – взяв трубку. – Я. Так. Є… – Гліб стривожено зиркнув на мене. – Куди завезли? Його прізвище? Гаразд. Ми негайно під'їдемо.

Махов поклав трубку й з хвилину стояв над телефоном. Невже знову не обійшлося без жертви? А часом не Гветадзе?

– Біля кінотеатру «Мир» підібрали непритомну людину з розбитою головою, – глухо сказав слідчий. – Завезли в травматологічне відділення другої лікарні.

Шалапуха? Стривай, а чому не Зубовський або Корч?

Ми збігли сходами у двір прокуратури, сіли у «Москвич» Махова.

– Коли б не Гветадзе, – висловив своє побоювання.

– Скоро побачимо, скоро…

Звечорілими вулицями міста, не запрудженими автомобілями, швидко домчали до лікарні. Зайшли до приймального опокою. На кушетці сидів, зігнувшись у три погибелі, чоловік і стогнав, тримаючись руками за живіт. Знервована медсестра щось писала у пошарпаному журналі, співчутливо зиркаючи на хворого. Я попросив її подзвонити в травматологічне відділення і покликати чергового лікаря.

– Ми з прокуратури, і нам треба негайно, – втрутився Махов, бо вона не поспішала залишити журнал.

Хворий, зачувши «з прокуратури», перестав стогнати. Медсестра набрала номер телефону і, коли в трубці пролунав голос, подала її мені.

– Карний розшук. До вас привезли хворого з пораненою головою? – квапливо запитав я.

– Привезли, – відповіла жінка. – Його готують до операції.

– Ми зараз будемо. Попередьте лікаря.

Наші кроки гучно відлунювали в порожньому коридорі. Піднялися на другий поверх. За скляними дверима, мабуть, їдальні, зблиснув голубий прямокутник – екран телевізора, і освітилися постаті за столиками. Назустріч нам – медсестра з білими халатами.

– В якій він палаті?

– Дев'ятій.

Ми на ходу нап'яли на себе куці халати. Тільки підійшли до дверей, як вони розчинились і з палати з'явилася каталка. На ній лежала людина із забинтованою головою. Між бинтами виднілися заплющені очі, загострений ніс, знекровлені губи…

– У дуже важкому стані, – сказав хірург. – Пролом черепа.

Напевне, зачувши наші голоси, поранений розплющив очі і втупився у мене неосмисленим поглядом. Шалапуха! Нахилився до нього.

– Богдане, Богдане, хто тебе вдарив?

Його бліді губи заворушились.

– Богдане, хто тебе?..

– М'яс… пав… руб… – ледь вловив його шепіт.

– Який рубач? Хто?

– Кот… – і Шалапуха заплющив очі.

Його повезли до дверей з матовим склом. Гліб запитливо подивився на мене.

– Він сказав «м'яс… пав… руб…», – повторив я. – А потім – «Кот…».

– Невже Котов?

Мені теж не вірилось. Одначе не причулися ті слова, мовлені Шалапухою. Його гарячий подих я ніби й досі відчував на своїй щоці. А ми вже вирішили – бригадир рубачів поза підозрою. За що він ударив Шалапуху? Що знав Богдан? Чому опинився біля кінотеатру «Мир»? Часом не призначив йому там побачення Котов? Але ж місце багатолюдне…

Ми поїхали до кінотеатру. Зупинилися поблизу виходу із кінозалу. Навколо снували перехожі, юрмилася молодь.

Гліб повернув до відчинених металевих воріт між кінотеатром і триповерховим будинком. За ними, наче довгий коридор, прохід кудись у глиб двору.

– Ось тут його знайшли, – сказав Махов, відхиливши трохи ворітницю від стіни.