— Ну, це вже занадто, це занадто велике нахабство! — сказав обурено король. — Ти не тільки брешеш, а ще й глузуєш з мене! Геть звідси! Але не думай, що твоя зрада залишиться непокараною — над нами є небо!

Галеотті повернувся до дверей, щоб іти.

— Зачекай хвилину, — сказав Людовік. — Ти сміливо наполягаєш на своєму обмані. Відповідай мені ще на одне запитання і подумай, перш ніж відповідатимеш: чи може твоя мнима наука провістити тобі час твоєї власної смерті?

— Вона залежить від долі іншої людини, — відповів Галеотті.

— Поясни краще, я тебе не розумію, — відказав Людовік.

— Отже, знай, королю Людовіку, єдине, що я можу стверджувати з певністю щодо моєї власної смерті, — промовив Марціо, — це те, що я помру на двадцять чотири години раніше від тебе!

— Як? Що ти кажеш? — вражено вигукнув Людовік. — Стривай, почекай ще хвилину… Ти кажеш, що моя смерть настане так швидко після твоєї?

— Рівно через двадцять чотири години, — з певністю повторив Галеотті, — якщо тільки е хоч крапля правди в цих ясних розумних світилах, які промовляють нам без слів. Бажаю вашій величності доброї ночі.

— Стривай, стривай! Не йди, — крикнув король, беручи його за руку й відтягаючи від дверей. — Марціо Галеотті, я був до тебе добрим, я збагатив тебе, зробив своїм другом, товаришем, учителем. Благаю тебе, будь щирий зі мною. Коли є хоч краплина істини в твоїй науці, скажи мені, чи правда, що ця справа з шотландцем скінчиться добром для мене? І невже твоя і моя смерть так дуже, дуже щільно пов'язані між собою? Признайся, Марціо, що це звичайна хитрість з твого боку. Прошу тебе, признайся, і ти побачиш, що тобі не доведеться шкодувати. Я вже старий, тепер я в полоні, завтра, мабуть, позбавлюся свого трону. Для людини в моєму становищі істина дорожча за ціле королівство, і від тебе, любий Марціо, я чекаю цього скарбу — істини.

— Я вже кинув її до ніг вашої величності, — відповів Галеотті, — рискуючи тим, що ви в шаленому гніві своєму пошматуєте мене, як лютий звір.

— Це я, Галеотті, пошматую тебе? — сумно вимовив Людовік. — Як ти помиляєшся! Хіба я не бранець, хіба я не мушу бути особливо терпеливим, бо мій гнів може тільки показати мою безпорадність? Скажи мені щиро й відверто: ти хотів мене обдурити? Чи твоя наука не вигадка, і ти сказав мені правду?

— Нехай ваша величність простить мені, — промовив Марціо Галеотті, — коли я відповім, що час лише, час і перебіг подій можуть здолати недовір'я. Як людина, що користалася цілковитим довір'ям за столом нарад славнозвісного переможця Матвія Корвіна, короля Угорщини, і в кабінеті самого імператора, мені не личить повторювати запевнення в істинності моїх слів. Якщо ви не хочете мені вірити, я можу лише послатися на хід подій. Два-три дні терпіння доведуть, чи правдиве було моє віщування щодо молодого шотландця. І нехай мене колесують, розтрощать руки й ноги, коли ваша величність не матиме для себе користі, причому неабиякої, від безстрашної поведінки цього Квентіна Дорварда. Але якщо мені судилося померти, вашій величності слід було б знайти собі десь сповідника: бо від тієї хвилини, як я помру, вам залишиться рівно двадцять чотири години на сповідь і спокуту.

Людовік, проводячи Галеотті до дверей, все ще тримав його за рукав і, коли двері відчинилися, голосно вимовив:

— Завтра ми Ще поговоримо докладніше. Іди з миром, учений батьку! Іди з миром, іди з миром!

Він тричі повторив останні слова і, щоб військовий право не помилився, провів астролога через усю залу, не випускаючи його рукава, немов боявся, що в нього вирвуть із рук астролога й стратять перед його очима. Він доти не розтуляв руки, поки не повторив ще кілька разів рятівну фразу: «Іди з миром», і навіть подав таємний знак військовому прево, щоб той не смів торкатися астролога.

Так таємно зібрані відомості, сміливість і самовладання врятували Галеотті від найнеминучішої загибелі; а Людовік, найпроникливіший і наймстивіший із монархів того часу, був обдурений через своє марновірство та страх смерті, перед якою він тремтів, знаючи, скільки тяжких злочинів лежить на його совісті.

Проте відмова від задуманої помсти дуже засмутила короля. Не менше від нього сумували і його віддані слуги, яким він доручив виконати спій вирок, Тільки Балафре поставився до справи байдуже. І коли Людовік подав знак помилування, чесний шотландець покинув свій пост біля дверей і за хвилину вже хропів.

А військовий прево, коли всі налаштувалися відпочивати у великій залі, після того як король зайшов до своєї опочивальні, все ще дивився на ставну постать астролога, як собака дивиться на шматок м'яса, вирваний кухарем із її зубів. Тим часом його достойні помічники обговорювали подію, перекидаючися між собою уривчастими фразами.

— Бідний засліплений чорнокнижник, — з удавано побожним співчуттям прошепотів Труазешель своєму товаришеві Птіт-Андре. — Як було пропустити таку чудову нагоду померти від мотуза святого Франціска і спокутувати хоча б почасти своє мерзенне чаклунство! А я ще збирався затягнути на ньому зашморг, щоб вигнати нечестивого з його грішного тіла.

— А я, — відповів Птіт-Андре, — теж пропустив рідкісну нагоду перевірити, чи може цей шнур витримати семипудову вагу. А це було б славне випробування для мотуза, і старий веселун міг би померти такою легкою смертю.

Тим часом як точилася ця розмова, Марціо, що сів з протилежного боку величезного кам'яного каміна, перед яким Розташувалися співрозмовники, з свого місця поглядав на них недовірливо. Передусім астролог сунув руку за пазуху і впевнився в тому, що рукоятку його обоюдогострого кинджала, з яким він ніколи не розлучався, зручно було схопити. Як ми згадували раніше, Галеотті, що вже на той час погладшав, був ще дуже сильний, спритний І майстерно володів зброєю. Упевнившися, що його надійний інструмент під рукою, астролог вийняв із кишені сувій пергаменту, вкритого грецькими літерами та розписаного кабалістичними значками, і підкинув дров у вогнище — обличчя присутніх, які сиділи або лежали навколо, освітилися яскравим полум'ям. Шотландець спав тяжким глибоким сном, і його нерухоме обличчя здавалося вилитим з бронзи. Поруч видно було бліде, збентежене лице Олів'є, який то ніби дрімав, то раптом з душевною мукою підводив голову, немов пробуджувався від якогось далекого шуму. Незадоволений і лютий прево з обличчям бульдога усім своїм суворим виглядом, здавалося, показував:

На задньому плані картину доповнювало лицемірне обличчя Труазешеля із зведеними до неба очима, немов він читав у думці молитву, а трохи далі — лиховісна фізіономія Птіт-Андре, що бавився перед сном, перекривляючи свого товариша.

Серед цих підлих лиховісних облич велична постать, вродливе і владне лице астролога вирізнилися особливо яскраво. Він був схожий на стародавнього мага, який попав до розбійницького кубла і збирається викликати духів, щоб вони визволили його. І справді, коли б він навіть виділявся тільки своєю гарною, хвилястою бородою, що звисала над таємничим сувоєм, який він тримав у руці, то й тоді не можна було б не пошкодувати, що таку благородну оздобу подаровано тому, хто використовує усі свої здібності й знання, всі переваги красномовства та величної зовнішності задля дрібних крутійств, обману та шарлатанства.

Так проминула ніч у Гербертовій башті Пероннського замку.

Коли перше проміння світанку проникло в старовинну готичну кімнату, король покликав Олів'є. Цирульник побачив свого пана в халаті і був вражений зміною, яка сталася в його зовнішності за одну ніч смертельної тривоги. Олів'є вже збирався висловити своє занепокоєння, але Людовік заговорив сам. З нервовою поквапливістю король почав розповідати своєму вірному слузі про всі хитрощі, з допомогою яких раніш намагався прихилити до себе друзів при бургундському дворі, і, нарешті, доручив Олів'є продовжувати почату справу, коли йому дозволять виходити з замку. Ніколи ще, здавалося, цей лукавий прибічник Людовіка не був так уражений дивовижною ясністю розуму свого володаря і його глибоким знанням тих таємних пружин, що керують людьми та їхніми вчинками, як під час цієї вікопомної розмови.