— Петер, Петер, — сказав він, розповідаючи про вчорашні події, — коли б не моє відважне серце, я б ніколи не сперечався про двадцятину[207], яку всі мої співгромадяни покірно платять. І коли б не моє відважне серце, я ніколи б не пішов на цей другий бій при Сен-Троні, де солдат з Ено штовхнув мене своїм списом у рів, повний багнюки, з якого я, хоч як силувався, не міг вибратися до самого кінця бою. Та й цієї ночі, Петер, що, як не відвага, примусила мене залізти у вузький панцир, де б я неодмінно задихнувся, коли б мене не визволив оцей бравий юнак, що так добре б’ється і якому я від щирого серця бажаю успіху. А моя доброта, Петер, зробила з мене бідну людину, тобто вона зробила б з мене бідну людину, коли б я не вмів твердо стояти на ногах у цьому грішному світі. Небо знає, які ще прикрості можуть випасти мені на долю через усяких дам, графинь і їхні таємниці! Це може коштувати мені половини майна та ще й моєї шиї на додачу.

Квентін не міг більш мовчати й запевнив його, що хоч якої шкоди та втрати він зазнав би через своє заступництво за цю молоду даму, його буде з подякою винагороджено за все.

— Дякую вам, молодий пане зброєносцю й лучнику, дякую вам. Але хто це сказав вам, що я бажаю від вас якоїсь нагороди за те, що виконав обов’язок чесної людини? Я тільки скаржився на те, що це могло мені коштувати стільки й стільки. Сподіваюся, я можу говорити про це з своїм помічником, нікого не ображаючи.

З цих слів Квентін дійшов висновку, що його новий приятель належить до тієї численної групи добродійників, котрі за свої добродійства винагороджують себе нескінченними скаргами, щоб у такий спосіб трохи набити ціну зробленим послугам. Отже, шотландець розсудливо промовчав і дав синдикові змогу дорогою якнайдокладніше розповісти своєму помічникові про небезпеки і втрати, яких він зазнав через піклування про суспільний добробут і свою некорисливу любов до близьких.

А справа була в тому, що чесний городянин вирішив, що він дав маху, дозволивши молодому незнайомцеві відіграти першу роль у критичну хвилину в Шонвальдському замку. І хоч спочатку синдик дуже зрадів, що в події втрутився Дорвард, згодом, розміркувавши, збагнув, що це могло підірвати його вплив, і старався підняти власний авторитет, перебільшуючи свої права на подяку від батьківщини, від своїх друзів, а найбільше від графині де Круа та її молодого оборонця.

Але, коли човен зупинився біля саду синдика і той з допомогою Петера вийшов на берег і переступив поріг рідного дому, здавалося, що він одразу ж заспокоївся і забув про своє вражене самолюбство та заздрощі, знову перетворившись з невдоволеного й похмурого демагога на чесного, доброзичливого, гостинного й приязного господаря. Павійон голосно покликав Трудхен, яка негайно з’явилася, бо від страху та занепокоєння тієї тривожної ночі мало хто спав у стінах Льєжа, і доручив її опіці прекрасну й напівзомлілу чужоземку. Зворушена вродою й безпорадністю дівчини, Гертруда як сестру оточила її увагою й любов’ю.

Хоч було пізно й синдик був дуже втомлений, проте Квентінові навряд чи пощастило б відмовитися від запрошення господаря випити з ним пляшечку чудового старого вина, ровесника битви при Азенкурі[208], коли б юнакові не допомогла господиня, яку викликав із опочивальні гучний голос Павійона, що зажадав ключі від льоху. Вона була жвава, маленька, кругленька, мабуть, гарна свого часу, але тепер уже багато років її псували гострий червоний ніс, різкий голос і тверде переконання, що хоч яким би авторитетом не користувався синдик поза домом, у своїй сім’ї він мусить коритися дисципліні.

Почувши, про що сперечався її чоловік з гостем, вона категорично заявила, що Павійонові ніякого вина не треба, бо він і так уже добряче хильнув. І замість того, щоб за його вимогою вибрати ключ від льоху з великої низки, яка висіла на срібному ланцюжку при її поясі, вона без церемоній показала йому спину. Після цього провела Квентіна до відведеної йому чистенької й затишної кімнати, умебльованої з комфортом, якого йому ніколи не доводилося бачити в своєму житті, — настільки багаті фламандці в ті часи перевершували не лише бідних і грубуватих шотландців, але й самих французів щодо всіх вигод хатнього життя.

Незважаючи на пережиті радість і страх, сумніви, хвилювання та всякі інші почуття, втома минулого дня була настільки велика, що молодий шотландець заснув глибоким сном, який тривав до пізнього ранку, коли його шановний господар стурбований зайшов до кімнати.

Він сів біля свого гостя й почав довгу й заплутану промову про хатні обов’язки одруженої людини, особливо багато говорив про владу глави дому, який мас бути непохитним в усіх суперечках із жінкою. Квентін слухав з деяким занепокоєнням. Він знав, що чоловіки, як деякі воюючі держави, іноді починають співати Te Deum[209], щоб приховати свою поразку. Тому він висловив надію, що вони своїм прибуттям не завдали клопоту добрій господині.

— Клопоту, звичайно, ніякого, — відповів бургомістр. — Нема жінки, яку важче було б застукати зненацька, ніж нашу матусю Мабель. Вона завжди рада гостям… у неї завжди, хвалити бога, є для них напоготові чиста кімната й чудовий обід. Нема в світі гостиннішої жінки. Шкода тільки, що вдача в неї трохи чудна.

— Наше перебування тут не подобається їй, чи не так? — спитав шотландець і, схопившись з постелі, почав швидко одягатися. — Коли б я був певен того, що панна Ізабелла здатна після всіх страхіть минулої ночі їхати далі, ми б ні на хвилину не турбували вас своєю присутністю.

— Ну, точнісінько це саме сказала панна моїй дружині Мабель, — зауважив Павійон, — і хотів би я, щоб ви побачили, який рум’янець спалахнув на її щоках, коли вона це казала: дівчина-молочарка, яка на ковзанах пробігла до базару п’ять льє проти морозяного вітру, видалася б лілеєю в порівнянні з нею. Я й не дивуюся, що Мабель, мабуть, трохи приревнувала мене, бідолашна.

— Хіба панна Ізабелла вийшла з своєї кімнати? — спитав юнак, поспіхом одягаючись.

— Так, — відказав Павійон, — і нетерпляче жде вас, щоб вирішити з вами, куди їхати, якщо ви обидва маєте намір від’їхати. Але, сподіваюся, ви ще встигнете поснідати.

— Чому ж ви мені не сказали про це раніш? — з прикрістю спитав Квентін.

— Тихше, тихше! — відповів синдик. — Я й так, здається, сказав це вам надто рано, коли це вас так хвилює. Тепер я хотів би обговорити з вами ще одну важливу справу, якщо у вас вистачить терпіння вислухати мене.

— Кажіть, шановний пане, тільки швидше, я слухаю вас уважно.

— Ну, тоді гаразд, — промовив бургомістр. — У мене лише одне слово для вас. Справа в тому, що Трудхен, якій так шкода розлучатися з цією гарненькою дамою, ніби вона їй сестра, радить вам переодягтися, бо в місті вже ходять чутки про те, що графині де Круа, переодягнені як прочанки, подорожують по нашій країні в супроводі французького охоронця з шотландських лучників. Кажуть також, що минулої ночі одну з них привів до Шонвальду циган уже після того, як ми вийшли з замку. Крім того, кажуть, ніби той самий циган запевнив Гійома де ля Марка, що ви не масте ніяких доручень ні до нього, ні до льєжських громадян, а що ви просто викрали молоду графиню й подорожуєте з нею як її коханець. Всі ці новини дійшли з Шонвальду сьогодні вранці і були переказані мені та іншим членам ради, і ми не знаємо, що нам робити. Бо, хоч, на нашу думку, Гійом де ля Марк занадто суворо обійшовся і з єпіскопом, і з нами самими, проте він, зрештою, добра людина, звичайно, коли тверезий, і він же єдиний проводир, який може вести нас проти герцога Бургундського. Але, по правді, становище таке, що, на мою думку, нам не слід сваритися з де ля Марком, бо ми вже надто далеко зайшли, щоб відступати.