Відкинувши таким чином свій первісний намір, маленький загін їхав лівим берегом широкого Маасу так швидко й успішно, що вранці другого дня прибув до мети своєї подорожі. Тут вони довідалися, що епіскоп Льєжський для поправлення свого здоров'я, як він казав, а можливо, для того, щоб на нього зненацька не напало бунтарське населення міста, переніс резиденцію до свого чудового Шонвальдського замку за одну милю від Льєжа.

Коли мандрівники під'їжджали до замку, вони побачили епіскопа, що повертався з сусіднього міста на чолі довгої процесії, де він відправляв урочисту обідню. В цій блискучій процесії йшли духовні, світські, цивільні й військові особи; як сказав автор старовинної балади:

Процесія мала величний вигляд; вона звивалася вздовж зеленого берега Маасу й, сягаючи єпіскопської резиденції, зникала в чорному порталі її готичних воріт.

Під'їхавши ближче, наші подорожні побачили, що околиці замну, як і зовнішній вигляд його, свідчать скоріше про непевність і побоювання, ніж про велич і могутність, які вони тільки не спостерігали. Навколо замку й поблизу нього стояли озброєні загони вартових, а сама резиденція епіскопа усім своїм похмурим громаддям доводила, що його преосвященство чогось побоюється і вважає необхідним вжити всіх заходів оборони.

Коли Квентін сповістив про прибуття графинь де Круа, їх одразу шанобливо запросили до великої зали, де їх зустрів сам епіскоп у присутності свого невеличкого двору. Він не дозволив їм поцілувати його руку, але привітав їх з галантністю рицаря, з якою звертаються до вродливих дам, і водночас з виразом святої любові пастиря до своєї пастви.

Людовік де Бурбон, епіскоп Льєжський, був справді благородний і добросердий володар; він не переобтяжував себе духовними обов'язками і не дуже суворо додержував монастирського режиму, але завжди й незмінно відзначався відвертою і благородною вдачею, властивою дому Бурбонів, з якого він походив.

Останнім часом, коли роки взяли своє, прелат засвоїв звички, що більш личили його духовному сану, і всі сусідні государі любили його і як благородного церковного сановника, щедрого й великодушного в своєму приватному житті, хоч він і не пил кляв належної церковникам суворості, і як володаря, котрий правив своїми заможними і бунтівливими підданими лагідно й благодушно, що скоріше потурало їхнім заколотницьким намірам, аніж клало їм край. Єпіскоп був такий вірний спільник герцога Бургундського, що той порядкував у його володіннях, мов у своїх власних, і за добродушну поступливість, з якою прелат погоджувався на його вимоги (на які, по суті, міг і не погоджуватися), герцог завжди стояв на боці епіскопа з властивою його характеру рішучістю і готовністю. Карл звичайно говорив, що вважає Льєж своєю власністю, а епіскопа — своїм братом (їх справді можна було вважати такими, бо перша жінка герцога доводилася сестрою епіскопові), і той, хто наважиться образити Людовіка де Бурбона, матиме справу передусім з ним.

Ця загроза, беручи до уваги вдачу і могутність герцога, могла б налякати всіх, але не багатих і бунтівливих громадян міста Льєжа, котрим багатство, як говориться в стародавній приказці, запаморочило голову.

Прелат, як ми вже казали, пообіцяв графиням де Круа вжити весь свій вплив при бургундському дворі на користь їх справи. І сподівався, що йому пощастить, бо Кампо-Бассо вже не користався з такої ласки герцога, як раніш. Єпіскоп обіцяв їм також своє заступництво, наскільки це буде в його владі; але зітхання, яке супроводило ці слова, показувало, що влада його не така міцна, як він запевняв.

— В усякому разі, дочки мої любі, — сказав єпіскоп тоном, в якому пастирська доброзичливість поєднувалася із спадковою рицарською чемністю дому Бурбонів, — боронь боже, щоб я віддав вівцю на поталу вовкові чи благородних дам розгніваному опікунові. Я мирна людина, хоча тепер у житлі моєму й чути брязкіт зброї. Але будьте спокійні, я подбаю про вашу безпеку, як про свою власну. А якщо справи погіршають, чого, сподіваюсь, з ласки пречистої діви не станеться, ми завжди зможемо вирядити вас під надійною охороною до Німеччини. І вірте, що навіть воля нашого брата й покровителя Карла Бургундського не примусить нас вчинити всупереч вашому бажанню. Але ми не можемо вдовольнити ваше прохання й відіслати вас до монастиря, бо діти диявола мають тепер такий вплив серед мешканців Льєжа, що ми не знаємо для вас іншого притулку, крім цього замку, який охороняють наші солдати. Зате ви тут завжди бажані гості, і весь ваш почет буде гостинно прийнято, особливо цей юнак, якого ви так рекомендували нашій увазі і якому ми дамо наше благословення.

Тут Квентін, як належало, став навколішки, щоб прийняти єпіскопське благословення.

— Щодо вас самих, — вів далі добрий прелат, — то ви шитимете разом з моєю сестрою Ізабеллою, Трірською канонісою[195], з якою, не ображаючи пристойності, ви можете перебувати під однією стріхою навіть у такого веселого холостяка, як єпіскоп Льєжський.

Закінчивши привітальну промову, він галантно провів дам до покоїв своєї сестри, а його мажордом-диякон, напівдуховний, напівсвітський сановник, почав розважати Квентіна розмовами з люб'язністю, якого відзначався його господар. Решту почту графинь до Круа було відведено до службових приміщені, замну.

При цьому Квентін не міг не спостерегти, що присутність цигана, яка так бентежила мешканців сільських монастирів, не викликала, здавалося, ні заперечень, ні зауважень при дворі цього багатого і, можна сказати, світського прелата.

Розлучившись з графинею Ізабеллою, чий погляд був для нього протягом стількох днів провідною зорею, Квентін відчув у своєму серці чудну порожнечу й холодність, яких він ніколи не відчував у своєму повному мінливостей житті. Графиня знайшла собі постійний притулок, і близькі взаємини, що склалися між ними під час подорожі, без сумніву, мали урватися, бо під яким приводом могла б вона, коли б навіть і наважилася на порушення пристойності, залишити при собі такого вродливого юнака благородного походження, як Квентін?

Але усвідомлення неминучості розлуки не полегшувало болю, горде серце Квентіна не могло стерпіти, що його відпускали, як звичайного слугу, як провідника, що виконав свій обов'язок; і він пролив не одну сльозинку над руїнами прекрасних повітряних замків, яких так багато набудував під час цікавої подорожі. Він мужньо намагався побороти в собі смуток, але всі зусилля його спершу були марні. Піддавшися почуттю, якого він не міг затамувати, він сів на підвіконні глибокого готичного вікна, крізь яке освітлювалася велика зала в Шонвальді, й став роздумувати над своєю гіркою долею, що не дала йому ні високого сану, ні достатнього багатства, щоб здійснити спою сміливу мрію.

Квентін намагався розвіяти спій сум, узявшись до справ: написав і підіслав з Карлом, одним із своїх служників, повідомлення королю про прибуття графинь де Круа до Льєжа. Зрештою, його природна бадьорість повернулася до нього, збуджена, мабуть, заголовком старого, щойно надрукованого в Страсбурзі роману, який лежав на підвіконні. На титульному аркуші було написано:

Читаючи «чорні літери»[196] назви оповідання, що так дивно нагадувало його власну долю, Квентін раптом відчув дотик чиєїсь руки на своєму плечі й побачив цигана, який стояв біля нього.