— Тепер ми поволі підемо вперед і встигнемо прослухати месу[21] в каплиці святого Губерта, бо не личить думати про тілесні потреби раніш, ніж про потреби духовні.

Дорвард як добрий католик не заперечував проти цієї пропозиції, хоч, напевне, він хотів спершу обсушити свій одяг і трохи підкріпитися. Тим часом вони незабаром втратили з очей свого похмурого супутника і йшли далі тією самою стежкою, що й раніш, доки вона довела, їх до лісу, який перетинали в усіх напрямках довгі алеї, де, мов у просіках, спокійно проходили маленькими табунами стрункі олені. Видно було, що їх тут ніхто не займає.

— Ви питали мене, чи добрий я лучник, — сказав молодий шотландець. — Дайте мені лук і пару стріл, і ви матимете чудову оленину.

— Сто чортів, мій юний друже! — сказав його супутник. — Бережись. Отой мій кум мусить особливо доглядати оленів; вони йому доручені, і він суворий доглядач.

— Він швидше скидається на різника, ніж на веселого лісника, — відповів Дорвард. — Я не можу собі уявити, щоб такий похмурий погляд належав тому, хто розуміється на витонченому мистецтві полювання й лісництва.

— О молодий друже, — відповів незнайомець, — мій кум на перший погляд справді має щось спільне з різником, але хто вже познайомиться з ним, той ніколи не скаржиться на нього.

Квентін Дорвард відчув щось особливе й неприємне в тоні, яким це було сказано. Подивившись зненацька на свого супутника, він побачив у виразі його, обличчя, в легкій усмішці, яка викривила його верхню губу, і в блиманні його гострого чорного ока підтвердження своєї раптової догадки. «Я чув про розбійників, — подумав він, — та про хитрих ошуканців і головорізів. Може, отой чоловік убивця, а цей старий негідник — його вабець? Треба пильнувати. А втім, що в мене взяти. Хіба що кілька добрих шотландських стусанів».

Поки він так міркував, вони дійшли до прогалини, де великі лісові дерева стояли рідше. Прогалина була розчищена від кущів і вкрита килимом дуже ніжної і свіжої трави. Затінена від пекучого сонця покривом щільного листя, вона була тут така густа і красива, яку рідко можна побачити у Франції. На цій ділянці лісу росли віковічні буки і в'язи, що підносили вгору свої велетенські, як бані, верховіття. Серед цих могутніх синів землі на найвідкритішому місці просіки коло струмка, що дзюрчав у траві, стояла невеличка каплиця. Архітектура її була грубувата і дуже примітивна.

До каплиці була прибудована маленька келія — житло пустинника чи священика, який регулярно правив службу. В маленькій ніші стояв кам'яний образ святого Губерта з мисливським рогом на шиї і хортами біля ніг. Ця каплиця, розташована в заповідному лісі або в місці, призначеному для полювання і багатому на дичину, була присвячена святому Губертові[22].

До цієї маленької будівлі і попрямував старий у супроводі юного Дорварда. Коли вони наблизились, пустинник в облаченні священнослужителя саме йшов до каплиці, мабуть, правити обідню. Дорвард побожно схилив голову, на знак поваги до його сану, а його супутник, виявляючи ще глибшу побожність, упав на одне коліно, щоб прийняти благословення святої людини, а згодом пройшов за ним до церкви, виражаючи всім своїм виглядом щиру побожність та покірливість.

Усередині каплиця була оздоблена відповідно до улюбленого заняття святого Губерта, покровителя мисливців. Найбагатші хутра звірів, на яких полюють по різних країнах, були порозвішувані всюди, як шпалери, а на них — щити з характерними гербами, де фігурували мисливські роги, луки та інші емблеми полювання. Там, на стінах, можна було побачити голови вовків і оленів поряд з головами інших звірів, що вважалися цікавими для мисливців. Усі ці прикраси мали щось спільне з лісом та полюванням, і навіть сама меса, значно скорочена, мала характер так званої мисливської меси, яку служили звичайно перед благородними і сановними особами, що палали нетерпінням якнайшвидше розпочати свою улюблену розвагу.

Отже, протягом цієї короткої церемонії супутник Дорварда, здавалося, зосередив усю свою увагу на слуханні відправи, тим часом як сам Дорвард, зовсім не так уже заглиблений у релігійні думки, не міг не докоряти собі за те, що погано поставився до такої доброї і благочестивої людини. Вже далекий від того, щоб думати про незнайомця як про спільника бандитів, Дорвард вважав його тепер мало не за святого.

Коли меса закінчилась, вони обидва вийшли з каплиці, і старший звернувся до свого молодого товариша:

— Ну, хлопче, тепер уже недалеко до того села, де ти, нарешті, зможеш розговітися з спокійною совістю. Отже, іди за мною.

Звернувши праворуч на стежку, яка йшла вгору, він порадив супутникові не збочувати з неї, а якнайточніш триматися середини. Дорвард не міг не зацікавитись цим і спитав про причину такої обережності.

— Зараз ти перебуваєш близько королівського двору, юначе, — відповів йому провідник, — і — стонадцять чортів! — це зовсім не те саме, що гуляти по ваших зарослих вересом шотландських горбах. Кожний туаз[23] цієї місцевості, крім стежки, якою ми йдемо, небезпечний, бо скрізь розставлено пастки й капкани з гострими, наче коси, лезами, що відрубають ноги всякому необачному. Тут є підкидні гострячки[24], які простромлять наскрізь твої ступні, є вовчі ями, такі глибокі, що поховають тебе назавжди. Ми, словом, тепер перебуваємо в межах королівських володінь і зараз побачимо замок.

— Коли б я був королем Франції, — сказав юнак, — я не завдавав би собі стільки клопоту з цими капканами, а намагався б керувати державою так добре, щоб жодна людина не наважилася підійти до мого житла з лихими намірами, а щодо тих, які прийшли б із добрими намірами, — ну, що ж, чим більше таких, тим нам веселіше.

Його супутник подивився на всі чотири боки, удаючи, що він збентежений, і тихо проказав:

— Цить, цить, пане паже з бархатною торбинкою! Я забув сказати, що тут навіть дерева мають стільки вух, скільки листя на них, і негайно переказують усе, що почують, до власного кабінету короля.

— Та я не дуже турбуюся за це, — відповів Квентін Дорвард. — У мене вистачить сміливості і на те, щоб висловити свою думку перед лицем самого короля Людовіка, борони його боже. Але щодо вух, про які ви кажете, то, побачивши їх на людській голові, я б відтяв їх своїм мисливським ножем.

Так розмовляючи, Дорвард і його новий знайомий дійшли до того місця, звідки видно було весь фасад замку Плессі-ле-Тур, який навіть за тих неспокійних часів, коли великі феодали мусили жити в могутніх фортецях, відзначався міццю і неприступністю.

Від узлісся, де юний Дорвард зупинився із своїм супутником, щоб подивитися на королівську резиденцію, простягалася, або, правдивіше, підіймалася вгору відкрита галявина, на якій не було нічого, ні дерев, ні кущів, крім одного велетенського напівсухого старого дуба. Цей простір залишили відкритим згідно з правилами оборони всіх часів, щоб ворог не міг наблизитись до мурів під захистом дерев, невидимий з бійниць замку.

Замок було оточено трьома мурами з визубнями і з бастіонами на кожному розі, причому другий, внутрішній мур, вищий за перший, зовнішній, був побудований так, щоб можна було нищити ворога, коли б він захопив верхній майданчик першого муру. В свою чергу понад другим муром здіймався третій і найвищий, побудований з такою самою метою. Навколо зовнішнього муру, як француз пояснив своєму молодому товаришеві, оскільки вони стояли нижче за підвалини мурів і не могли його бачити, був прокопаний рів у двадцять п'є[25] завглибшки, який наповнювався водою через спеціально влаштовану загату на річці Шер, або, точніше, на одній з її приток.