— Стань на своє місце, юний воїне, тобі не докорятимуть за це, — промовив герцог Орлеанський і, пройшовши повз Дорварда, привітав принцесу з силуваною люб’язністю, як то бувало завжди, коли він звертався до нареченої.

Він сказав, що обідав у Дюнуа й довідався, що тут, у Роландовій залі, зібралось товариство, а тому й наважився прилучитися до нього.

Рум’янець, що залив бліді щоки нещасної Жанни і скрасив на хвилину її обличчя, засвідчив, що таке збільшення їхнього товариства не було їй неприємне. Вона поспішила познайомити Людовіка з обома дамами де Круа, які привітали принца відповідно до його високого сану, і, вказавши йому на крісло, запропонувала приєднатися до їхньої розмови.

Герцог сказав, що в такому чарівному товаристві не може дозволити собі сісти в крісло. Він узяв подушку з одного стільця і, поклавши її на підлогу біля ніг прекрасної молодої графині де Круа, сів так, щоб, не ображаючи принцеси, приділяти більше уваги її чарівній сусідці.

Спершу здавалося, що це навіть сподобалося його нареченій. Вона заохочувала герцога говорити компліменти прекрасній чужоземці, очевидно, гадаючи, що вони стосуються передусім її самої. Але герцог Орлеанський, хоч і звик коритися суворій волі свого дядька-короля, мав досить сміливості, щоб у його відсутності робити то, що йому хотілося. Оскільки його високий сан давав право переступити через звичайні церемонії двору, то він одразу почав палко, але не без фамільярності вихваляти вроду графині Ізабелли. Його компліменти стали такими настирливими й нестримними (мабуть тому, що він випив трохи більше вина, ніж звичайно, бо Дюнуа не був ворогом Бахусові[124], що зрештою в полоні пристрасті він майже забув про присутність принцеси.

Але коли така похвала і була кому до вподоби, то лише самій графині Амеліні, яка вже передбачала всі вигоди можливого союзу з першим принцом крові. Знатне походження, врода й багатство графині робили ці честолюбні мрії її тітоньки не такими вже нездійсненними, якби можна було б не зважати на особисті розрахунки Людовіка XI. Молодша графиня слухала компліменти герцога із збентеженням та замішанням, увесь час кидаючи погляди, сповнені німого благання, на принцесу, немов прохаючи допомогти їй. Але ображене почуття і соромливість Жанни Французької не дозволяли їй легко перевести розмову на загальні теми. Зрештою, коли не зважати на кілька чемних фраз, сказаних графинею Амеліною, бесіду підтримував тільки сам герцог, звертаючись до молодшої графині де Круа, врода якої була темою його невичерпної красномовності.

Не слід також забувати, що мовчазним свідком цієї сцени був вартовий, чудові мрії якого танули, наче віск від сонця, і тим швидше, чим палкішою ставала мова герцога. Нарешті, графиня Ізабелла де Круа зробила рішуче зусилля, щоб припинити цей нестерпний для неї потік красномовства, тим більше, що вона бачила, якої муки завдає поведінка герцога принцесі.

Звернувшись до принцеси, вона сказала скромно, але твердо, що перша милість, про яку вона проситиме її високість, переконати герцога Орлеанського в тому, що, коли бургундські дами й поступаються розумом і грацією перед французькими, вони принаймні не такі дурні, щоб їм подобалися розмови, сповнені перебільшених компліментів.

— Мені дуже жаль, графине, — сказав герцог, запобігаючи відповіді принцеси, — що ви хочете водночас узяти під сумнів і вроду бургундських дам, і щирість французьких рицарів. Коли ми, французи, швидкі й щедрі у висловлюваннях нашого захвату, то це тому, що ми кохаємо, як і б’ємося, не дозволяючи холодній розсудливості стримати наші почуття, і так легко схиляємося перед вродою, як і перемагаємо відважних.

— Врода наших землячок не претендує на такі перемоги, — сказала молода графиня з більшим осудом, ніж вона досі наважувалася висловити те своєму високопоставленому поклонникові, — а бургундських рицарів не так легко перемогти.

— Я шаную ваш патріотизм, графине, — сказав герцог, — але другої частини вашого заперечення не оспорюватиму, доки не з’явиться бургундський рицар, що доведе це із зброєю в руках. Що ж до красунь вашої країни, то ви несправедливі до них, і найкращий тому доказ ви самі. Погляньте сюди, — промовив він, показуючи на велике дзеркало — подарунок Венеціанської республіки і надзвичайну рідкість за тих часів, — і скажіть мені, яке серце може встояти проти тих чар, що ви там бачите?

На ці слова принцеса, не в силі довше терпіти зневагу нареченого, відкинулася на спинку крісла і так зітхнула, що одразу вивела герцога з країни мрій. Графиня Амеліна поквапливо спитала, чи не почуває себе погано її високість.

— Просто раптом заболіла голова, — відповіла принцеса, намагаючись усміхнутися. — Зараз минеться.

Проте блідість, що дедалі більше вкривала її обличчя, суперечила цим словам, і графиня Амеліна, бачачи, що принцеса готова знепритомніти, покликала на допомогу.

Герцог, кусаючи губи й проклинаючи легковажність, що дала волю його язику, кинувся за фрейлінами принцеси, які були в сусідній кімнаті. А коли вони прибігли з потрібними ліками, він, як рицар і кавалер, не міг не допомагати їм підтримувати й приводити до пам’яті принцесу. Його голос, майже ніжний від жалості до нареченої і усвідомлення своєї провини, був найкращими ліками для неї. І саме тоді, коли вона почала опритомнювати, в залу ввійшов король.

Увійшовши в залу, Людовік насупив свої брови так, як він це звичайно робив, і кинув з-під зморшкуватих і темних повік гострий погляд навколо себе; при цьому, як Квентін згодом розповідав, очі Людовіка, здавалося, стали такими маленькими, жорстокими й пронизливими, що скидалися на очі роздратованої гадюки, яка виглядає з куща вересу, де вона лежить, згорнувшися кільцем.

Окинувши все це блискавичним поглядом і здогадавшись про причину метушні в залі, король звернувся до герцога Орлеанського:

— Ви тут, мій любий кузене? — і, обернувшись до Квентіна, додав суворо — Хіба тобі не було наказано?

— Пробачте цьому юнакові, сір, — утрутився герцог, — він не нехтував своїм обов’язком, але я довідався, що принцеса в цій залі…

— І ви, окрилені любов’ю, напевно подолали всі перешкоди, — зауважив король, який з огидним лицемірством намагався довести, що герцог поділяє пристрасть, яку відчуває до нього нещасна королівська дочка. — І навіть розбещуєте вартових з моєї гвардії, молодче? Але чого тільки не можна вибачити закоханому, що живе лише своїм коханням!

Герцог Орлеанський підвів голову, немовби хотів заперечити небажане враження короля, але звичайна повага чи, скоріше, страх до Людовіка, в якому він був вихований з дитинства, скупав його язик.

— А Жанна погано себе почувала? — спитав король. — Але не сумуйте, Луї, це швидко пройде. Подайте їй руку і проведіть до покою, а я проведу цих чужоземних дам.

Ці слова були вимовлені тоном наказу, і герцог Орлеанський, підкоряючись їм, пішов з принцесою в один кінець галереї, а король, знявши рукавицю з правої руки і чемно подавши графині Ізабеллі руку, провів обох дам до їхніх покоїв в другому кінці галереї. Він глибоко поклонився, коли вони входили до кімнат, постояв на порозі ще з хвилину, поки вони зникли, а тоді спокійно зачинив двері, повернув у замку великий ключ і, вийнявши його, повісив на поясі. Цієї миті він що більше скидався на старого скнару, який тільки тоді повен себе, коли носить з собою ключ від комори, де зберігаються його скарби.

Повільною ходою, задумливо потупивши очі, Людовік підходив до Квентіна Дорварда, який, знаючи, що прогнівив короля, занепокоєно чекав його наближення.

— Ти зробив помилку, — сказав король, втупивши очі в Квентіна. — Ти зробив непробачну помилку і заслуговуєш на смерть. Мовчи! Ні слова у виправдання! Що тобі за діло до герцогів або принцес? Ти повинен знати тільки мої накази.