Прибувши з країни, так само спустошеної війною з чужоземцями і внутрішніми феодальними чварами, — з країни, де були гори, прірви, гірські потоки й багато створених самою природою укріплених позицій, юний Дорвард чимало знав про мистецтво оборони. Але він щиро визнав перед своїм супутником, що ніколи не гадав, щоб військове мистецтво могло зробити стільки для захисту там, де природа так мало сприяла цьому; бо замок, як ми вже згадували, стояв на великому горбі.

Ще більше було його здивування, коли товариш розповів йому, що в околицях замку, до якого вела єдина безпечна стежка, були скрізь розташовані різні потайні ями, пастки й капкани. Вони загрожували кожному, хто насмілився б пройти сюди без провідника. А на мурах, казав він, побудовано особливі залізні камери, звані «ластів’ячими гніздами», з яких вартові можуть спокійно й непомітно навести свої арбалети[28] на того, хто намагався б увійти без відповідного сигналу, даного на той день. Лучники королівської гвардії, розповідав він далі, виконують цю службу вдень і вночі, за що й мають високу плату, багате вбрання й велику честь та користь від короля Людовіка.

— А тепер скажи мені, юначе, — мовив він, — чи бачив ти будь-коли таку міцну фортецю та чи гадаєш, що є люди досить відважні, щоб піти на штурм її?

Юнак довго і пильно оглядав замок-фортецю, який так вразив його, що він навіть забув у запалі юнацької цікавості про свій мокрий одяг. Очі його блищали, щоки почервоніли, ніби він обмірковував якийсь благородний вчинок.

— Це міцна фортеця, і охороняють її пильно, — відповів він, — проте для відважних людей нема нічого неможливого.

— А хіба є такі люди у вашій країні, що здатні на такий подвиг? — спитав зневажливо старший супутник.

— Не хочу цього стверджувати, — відповів юнак, — але там є тисячі, які заради доброї справи пішли б на таке відважне діло.

— Ого! — гукнув його супутник. — Мабуть, ти сам з таких сміливців?

— Гріх вихвалятися даремно, — відповів юний Дорвард, — проте мій батько славився хоробрістю, а я — його рідний син.

— Гаразд, — сказав незнайомець усміхаючись, — вчинивши таку спробу, ти міг би зустріти тут навіть свою рідню, бо шотландські лучники лейб-гвардії короля стоять вартовими ген на тих мурах — три сотні найкращих дворян твоєї країни.

— А коли б я був королем Людовіком, — сказав юнак у відповідь на це, — то доручив би охороняти свою особу цим відданим трьом сотням шотландських дворян. Я зніс би геть усі ці мури, наказав би засипати рови, запросив би до себе благородних перів[29] і рицарів і жив би собі, як і слід королю, ламаючи списи на бучних турнірах, бенкетуючи вдень з вельможами й танцюючи вночі з дамами і боячись ворога не більше, ніж мухи.

Супутник Дорварда ще раз усміхнувся і, обернувшись спиною до замку, до якого, як він зауважив, вони підійшли занадто близько, знову попрямував у ліс ширшою і протоптанішою стежкою.

— Ця стежка, — сказав він, — доведе нас до села Плессі, де ти, як чужоземець, знайдеш усе, що тобі потрібно. Приблизно за дві милі звідси розташоване чудове місто Тур, яке і дає назву прекрасному графству. Але в селі Плессі, або Плессі в парку, як ще його іноді називають за близькість до королівського парку, ти швидше знайдеш необхідну гостинність.

— Дякую вам, добродію, — сказав шотландець, — але я буду тут недовго. Коли мені пощастить дістати шматок м’яса і ковток чогось кращого за воду, мої потреби в Плессі, чи то буде Плессі в парку, чи Плессі біля ставу, будуть цілком задоволені.

— Стривай, я гадав, що тобі треба побачитися тут з якимсь приятелем.

— Справді, так —і саме з братом моєї матері, — сказав Дорвард. — Це був дуже добрий чоловік, ще до того, як він залишив Форфарські гори[30].

— Як його звати? — спитав супутник. — Я довідаюся про нього, бо тобі небезпечно йти самому до замку, де тебе можуть схопити як шпигуна.

— Це вже занадто, присягаюся рукою мого батька! — вигукнув юнак. — Мене схопити як шпигуна? О боже мій! Ти не допустиш, щоб мене таврували такою ганьбою! А щодо прізвища мого дядька, — мені байдуже, хто його знатиме, — його ім’я Лезлі. Лезлі — чесна й благородна людина.

— Не маю ніякого сумніву, що так воно і є, — сказав старий, — але в королівській гвардії є троє, яких так звуть.

— Ім’я мого дядька — Людовік Лезлі, — сказав юнак.

— З трьох Лезлі, — відповів супутник, — двох звуть Людовіками.

— Мого родича вони звуть Людовік з Рубцем, — відповів Квентін. — У нас в Шотландії прізвища так часто бувають однакові, що безземельним людям, яких не можна розрізнити за назвою їх маєтків, завжди дають ще якесь прізвисько.

— Тобто, гадаю, ти маєш на увазі військове прізвисько, — відповів його супутник. — Я, здається, догадуюсь, про кого ти кажеш. Ми його звемо Балафре[31], через шрам на обличчі. Це достойна людина й добрий солдат. Я хотів би допомогти тобі побачитися з ним, бо він належить до тих людей, які не часто залишають свій гарнізонний пост, хіба що тоді, коли мусять супроводити самого короля. А тепер, юначе, дай мені відповідь на одне запитання. Можу битися об заклад, що ти хочеш служити разом із своїм дядьком — вступити до шотландської гвардії. Велике діло мати такий намір, особливо коли ти ще молодий. Адже ця висока посада вимагає великого досвіду.

— Можливо, я й думав про це раніше, — сказав Дорвард недбало, — але тепер уже не маю охоти.

— Чому б це так, юначе? — запитав француз майже суворо. — Так ти говориш про службу, потрапити на яку найблагородніші з твоїх земляків вважають для себе за велику честь?

— Бажаю їм щастя на ній, — сказав Квентін спокійно. — Одверто кажучи, мені хотілося б послужити французькому королю. Тільки, хоч би як гарно одягали мене там і як донесхочу годували б, мені більше до душі бути на вільному повітрі, ніж скніти отут замкненому наче в клітці або ген там у ластів’ячому гнізді. Крім того, — додав він, притишуючи голос, — по правді кажучи, мені не подобається замок, біля якого ростуть «дуби угоди»[32] з такими жолудями.

— Я догадуюся, що ти маєш на думці, — мовив француз, — але кажи ясніше.

— Гаразд, скажу ясніше, — відповів юнак. — Отам, на віддалі пострілу з лука, а може й далі, росте чудовий дуб, а на ньому висить людина в такій самій сірій куртці, як у мене.

— Еге, справді! — сказав француз. — Сто чортів! От що значить молоді очі! Авжеж, і я щось бачив, проте вважав це за крука в гіллі. Але в цьому видовищі немає нічого дивного, юначе! Коли літо почне переходити в осінь і освітлені непевним місячним сяйвом ночі стануть довгими, а дороги зробляться небезпечними, ти зможеш побачити на цьому дубі грона з десяти й двадцяти таких жолудів. Але що з того? Вони, мовби прапори, повивішувані, щоб лякати негідників. А чесна людина, дивлячись на кожного з них, може тільки радіти, що вже на одного злодія, на одного зрадника, на одного розбійника з шляху і на одного гнобителя народу стало менше у Франції. Ці шибеники, юначе, — ознака правосуддя й справедливості нашого володаря.

— Коли б я був королем Людовіком, то звелів би вішати їх далі від мого палацу, — сказав юнак. — На моїй батьківщині мертвих ворон вішають там, де найбільше літають живі ворони, але не в садах або голуб’ятниках. Цей жахливий запах падла — пхе! — навіть сюди чути!

— Коли ти поживеш на світі і станеш чесним і відданим слугою твого володаря, мій славний юначе, — відповів француз, — тоді пізнаєш, що нема запаху, кращого, як запах мертвого зрадника.

— Я не хотів би дожити до того віку, коли втрачу нюх або зір, — сказав шотландець. — Покажіть мені живого зрадника, і ось мої руки й зброя. Коли ж нема життя, зникає і ненависть. Але мені здається, ми вже на прямому шляху до села, де я сподіваюсь довести вам, що ні купання, ні це неприємне почуття не зіпсували мені апетиту. Отже, мій добрий друже, ходімо якнайшвидше до заїзду. Проте перше ніж скористатися з вашої привітності, дозвольте запитати, як вас звати?