Вигляд самого вершника був ще чудніший, ніж вигляд його коня, зовсім не схожого на французьких коней. Одразу можна було побачити, що він добре вміє триматися в сідлі, хоч ноги його були глибоко засунуті в незграбні широкі, мов лопати, стремена, а коліна сягали передньої луки сідла. На голові в нього була невелика червона чалма, з якої стриміло розтріпане перо, прикріплене срібною пряжкою. Зелене вбрання вершника, без усякого смаку оздоблене золотими галунами, скидалося на вбрання стратіотів (солдатів, яких венеціанці того часу вербували в східних провінціях по той бік Адріатичного моря). Білі, досить брудні, дуже широкі шаровари не прикривали колін, а чорні ноги були зовсім голі, коли не вважати перехрещених ремінців від сандалій. На ногах у нього не було шпор, але краї його стремен були такі гострі, що правили за шпори, щоб підганяти коня як-найлютіше. За червоним поясом чудного вершника був заткнутий при правому боці кинджал, а при лівому стриміла коротка крива мавританська шабля. Крім того, на обшарпаній перев'язі в нього висів ріг, яким він оповістив про своє наближення. Його смагляве, обпечене сонцем обличчя з ріденькою борідкою, гострі чорні очі, рот і ніс та інші риси обличчя можна було б назвати красивими, коли б не чорні патли, які спадали йому на лоба, і не худорба, що робили його схожим на справжнього дикуна, а не на цивілізовану людину.

— Ще один циган! — злякано вигукнули дами. — Пресвята Маріє, невже король знову звірився на такого шахрая?

— Я зараз розпитаю цього чоловіка, коли вам завгодно, — сказав Квентін, — і з'ясую, чи можна на нього покластися.

Дорвард, так само як і графині де Круа, пізнав в одязі і зовнішності цього вершника одного з тих бродяг, з якими його мало не сплутали спохвату Труазешель і Птіт-Андре.

— Ти приїхав сюди за нами? — запитав Дорвард.

Чужинець кивнув головою.

— З якою метою?

— Щоб привести вас до палацу того… як його… з Льєжа.

— Єпіскопа?

Циган знову кивнув головою.

— Який знак ти можеш мені подати, що ти той, на кого ми чекаємо.

— Проказати оцю стару пісеньку, й нічого більше, — відповів циган:

— Це вірний знак, — відповів Квентін. — Ну, веди нас, приятелю. Я ще порозмовляю з тобою. — Потім, під'їхавши до дам, сказав: — Я вже впевнився, що це той самий провідник, якого ми чекаємо, бо він назвав пароль, відомий тільки королю й мені. Але я ще поговорю з ним і постараюся вивідати, наскільки йому можна вірити.

Поки Квентін запевняв дам, що ця дивовижна людина і є той самий провідник, якого повинен був їм прислати король, він помітив (бо стежив за рухами цигана так само пильно, як і той за ним), що циган не тільки повернув голову, наскільки можна було, п їхню сторону, але, з мавпячою спритністю вигнувшись всім тілом, сидів у сідлі мало не задом наперед, не спускаючи з них очей.

Не дуже задоволений цим, Квентін під'їхав до цигана, котрий одразу ж сів на коні як слід, і сказав йому:

— Здається, друже, з тебе буде сліпий провідник, коли ти дивишся на хвіст свого коня, а не на вуха.

— Коли б я навіть був сліпим, — відповів циган, — то не гірш міг би провести вас яким завгодно шляхом по всіх країнах французького королівства та й по сусідніх з ним землях.

— Але ж ти не француз родом? — зауважив шотландець.

— Ні, — відповів провідник.

— З якої ж ти країни?

— Ні з якої.

— Як це — ні з якої?

— А так от, ні з якої, — підтвердив циган. — Я цінгаро, циган, єгиптянин, чи як там ще європейцям заманеться називати нас різними мовами. У мене немає рідної країни.

— А ти християнин? — розпитував шотландець. Циган заперечливо хитнув головою.

— Собако! — вигукнув Квентін (бо католицизм за тих днів не відзначався терпимістю). — Отже, ти шануєш Мухаммеда?

— Ні, — байдуже й коротко відповів провідник, котрого, як здавалося, грубість юнака не скривдила й не здивувала.

— Ти, мабуть, язичник або якоїсь іншої віри?

— В мене немає віри, — відповів циган.

Дорвард вражено відсахнувся од нього, бо хоч він і чув про сарацинів[165] та про язичників, але йому й на думку не спадало, що можуть бути люди, які не визнають ніяких богів або надприродних істот, а тому не мають і релігії. Він отямився від подиву і спитав провідника, де він живе.

— Всюди, де тільки доведеться, — відказав циган. — У мене немає домівки.

— Де ж тоді ти зберігаєш своє майно?

— Крім убрання, яке на мені, й коня, на якому я сиджу, в мене немає майна.

— Проте ти добре одягаєшся й добре їздиш верхи, — сказав Дорвард. — Які ж у тебе засоби існування?

— Я їм, коли виголодаюся, п'ю, коли мені дошкуляє спрага, і не маю інших засобів існування, крім тих, що мені пошле випадок, — відказав бродяга.

— А яким законам ти підкоряєшся?

— Я нікому не підкоряюся, коли це не відповідає моїм бажанням чи моїм потребам, — мовив циган.

— Але ж у вас є ватажок або старший?

Батько нашого племені, коли я схочу слухатись його, — відповів провідник, — а як не схочу, живу без начальника.

— Тоді ви позбавлені всього, — сказав здивований Квентін, — що пов'язує інших людей між собою: у вас немає ні законів, ні начальника, ні постійних засобів існування, ні житла, ні дому. Ви, хай змилується над вами небо, не маєте батьківщини; і, хай простить вам небо, ви не маєте бога!.. Що ж залишається вам, позбавленим уряду, хатнього щастя й віри?

— Воля, — сказав циган. — Я не підлещуюся ні до кого, не слухаюся нікого, не шаную нікого. Я йду, куди мені заманеться, живу як можу, й помру, коли настане мій день.

— Але коли суддя забажає, він може наказати стратити тебе…

— Нехай, — погодився циган, — однаково вмирати.

— Тебе також можуть запроторити в тюрму, — сказав шотландець. — Де тоді буде твоя уславлена воля?

— В моїх думках, — відповів циган, — яких жоден мотуз не зв'яже. А ви, навіть коли ваші руки й ноги не зв'язані, буваєте скуті ланцюгами ваших законів і забобонів, ваших химерних мрій про рицарські обов'язки, ваших вигадок про громадські обов'язки. Такі, як я, вільні, коли їхні руки й ноги скуті залізними ланцюгами; а ви ув'язнені навіть і тоді, коли ваше тіло вільне, бо думки ваші не вільні.

— Проте така воля твоїх думок, — зауважив шотландець, — не визволяє тебе з кайданів.

— Недовго можна й потерпіти, — відповів циган. — А коли я за цей час не виплутаюся сам І товаришам моїм теж не пощастить визволити мене, я завжди можу померти, а смерть — то найбільша воля.

Після цього настала довга мовчанка, яку Квентін порушив, нарешті, знову спитавши:

— Ви бродяче плем'я, невідоме народам Європи. Звідки ж ви родом?

— Не можу тобі сказати, — відповів циган.

— Коли ж ви звільните цю країну від своєї присутності й повернетесь туди, звідки прийшли? — запитав шотландець.

— Коли завершиться час нашого мандрування.

— Чи не походите ви від тих колін Ізраїлю, яких відвели в полон на той бік великої ріки Євфрату? — сказав Квентін, який ще не забув, чого вчили його в Ебербротіку.

— Коли б ми були потомки ізраїльтян, — відповів циган, — то додержувалися б їхньої віри й звичаїв..

— Як звати тебе?

— Моє справжнє ім'я відоме тільки моїм товаришам. Люди поза нашими наметами звуть мене Хайреддін Магрібін, тобто Африканський Мавр.