— Проте ти знаєш мову занадто добре для того, хто виріс серед твого дикого племені, — сказав Квентін.
— Я навчився дечого в цій країні, — відказав Хайреддін. — Коли я був малим, на наше плем'я напали мисливці за людським м'ясом. Одна стріла пробила голову моїй матері, і вона померла. Я був прив'язаний в ковдрі за її плечима, і мене забрали переслідувачі. Один священик випросив мене в лучників прево й виховував, навчаючи франкських наук протягом двох-трьох років.
— Як же ти з ним розлучився? — запитав Дорвард.
— Я вкрав у нього гроші і бога, якого він шанував, — відповідав Хайреддін з непохитним спокоєм, — він піймав мене й побив, а я шпортнув його ножем, утік до лісу й знову приєднався до свого племені.
— Падлюко! — вигукнув Дорвард. — Ти вбив свого добродійника?
— А навіщо йому було обтяжувати мене своїм добродіянням? Циганський хлопчик — не якась там дворняжка, щоб лизати п'ятки своєму панові й підлещуватися до нього, навіть коли він тебе б'є заради шматка хліба. Я був вовченям, яке при першій пагоді розірвало ланцюг, пошматувало свого господаря й утекло до лісу.
Знову настала пауза, яку перервав молодий шотландець, бажаючи ще краще познайомитися з характером і намірами свого підозрілого провідника.
— Чи правда, — спитав він Хайреддіна, — що ваше плем'я, незважаючи на своє явне неуцтво, твердить, нібито вміє читати майбутнє, тобто володіє знаннями, яких не дано мудрецям, філософам і ворожбитам освічених народів?
— Ми з усією справедливістю мусимо сказати, що так, — відповів Хайреддін.
— Як це може бути, що такий високий дар даний такому жалюгідному племені? — спитав Квентін.
— Чи зможу я пояснити це? — відповів Хайреддін. — Так, зможу, але тоді, коли ти поясниш мені, чому собака знаходить людину по слідах, тим часом як людина, благородніша тварина, не може в такий спосіб знайти собаку. Ця властивість, яка вам здається такою дивовижною, природна в нашому племені. З рис на обличчі й на руці ми можемо сказати тим, хто нас питає, яка спіткає їх доля в майбутньому з такою певністю, як з квіток дерева навесні ви довідуєтеся, які воно дасть плоди восени.
— Я маю сумнів щодо вашого знання й закликаю тебе довести це на ділі.
— Не закликай мене, пане зброєносцю, — сказав Хайреддін Магрібін. — Я можу сказати тобі: хоч би яку ти сповідав віру, але богиня, котру ти найбільше шануєш, їде тут разом з нами.
— Досить! — вигукнув Квентін у глибокому здивуванні. — Ні слова більш! Відповідай тільки на мої запитання. Чи можеш ти бути вірним?
— Можу. Всі люди можуть, — сказав циган.
— Але чи будеш ти вірним?
— Невже ти мені тим більше віритимеш, чим більш я присягатимуся в цьому? — усміхнувся Магрібін.
— Твоє життя в моїх руках, — сказав молодий шотландець.
— Бий і побачиш, чи боюся я померти, — відповів циган.
— Чи зроблять з тебе гроші надійного провідника? — спитав Дорвард.
— Коли не буду таким без них, то ні, — заперечив Магрібін.
— Тоді, чим же можна добитися твоєї вірності?
— Добротою, — відповів циган.
— Чи треба мені присягатися, що я буду добрим до тебе, коли ти будеш вірним провідником для нас у цій подорожі?
— Ні, не треба, — заперечив Хайреддін. — Навіщо дурно витрачати такий рідкіспий товар? Я й так уже маю бути вірним тобі.
— Чому? — вигукнув Дорвард ще з більшим здивуванням.
— Пригадай каштани на березі Шеру! Повішений, тіло якого ти зняв з дерева, був мій брат, Захмет Магрібін.
— І проте, — сказав Квентін, — ти підтримуєш зв'язки з катами, які стратили твого брата. Адже саме один з них указав мені, де я маю зустрітися з тобою, і він же, без сумніву, й обрав тебе на провідника цих дам.
— Нічого не вдієш, — відповів Хайреддін похмуро. — Ці люди поводяться з нами, як собаки з вівцями: спочатку вони стережуть нас, ганяють назад і вперед, куди їм заманеться, і, зрештою, приганяють на бійню.
Потім Квентін мав що нагоду впевнитися, що циган казав правду: солдати прево, обов'язком яких було винищувати банди бродяг у королівстві, постійно підтримували з ними зв'язки й на деякий час припиняли переслідування, але кінець кінцем приводили своїх спільників до шибениці. Такі взаємини поміж злодіями й поліцією для того, щоб і ті й другі могли спокійно робити своє діло, існували тоді в усіх країнах, і Франція не була з них винятком.
Дорвард, від'їхавши од провідника, повернувся до загону незадоволений тим, що йому мало чого пощастило довідатися про Хайреддіна. Він не дуже вірив в його вдячність і вірність. Отож почав придивлятися до двох інших людей, призначених служниками до нього, і, виявивши, що вони дурнуваті й так само нездатні допомогти йому порадою, як і зброєю, в чому він недавно мав нагоду впевнитися, трохи засумував.
«Тим краще, — сказав Квентін сам до себе, бо мужність його зростала в міру того, як побільшувалися труднощі. — Тепер ця чарівна дівчина всім завдячуватиме мені. Здається, я можу сміливо розраховувати на те, що можуть зробити голова й руки однієї людини. Я бачив, як палав будинок мого батька, як сам він і мої брати лежали мертві серед полум'я. Я не відступай ні на крок, я бився, доки стало сил. Тепер я двома роками старший і до того ж передо мною найкраща й найблагородніша мета, яка будь-коли запалювала войовничий пал у грудях хороброї людини».
Вирішивши так, Квентін під час дальшої подорожі виявив стільки заповзятливості й пильності, що можна було тільки дивуватися, як він скрізь устигав; він з'являвся то в авангарді, то в ар'єргарді, то в центрі маленького загону й уважно стежив за всіма. Та найчастіше і найохочіше він їхав, звичайно, біля дам, які були так зворушені його особливою увагою і турботою про їхню безпеку, що непомітно почали розмовляти з ним зовсім дружелюбно. Очевидно, його наївна, але не дурна розмова припала їм до вподоби. Проте Квентін, незважаючи на все очарування таких взаємин, старанно виконував свої безпосередні обов'язки.
Якщо він часто їхав поруч з графинями, намагаючись описати їм, мешканкам рівнин, усю велич Гремпієнських гір[166] і особливо красу Глен-Гулакіна, то так само часто він скакав поруч з Хайреддіном на чолі загону, розпитуючи його про дорогу й місця зупинок і намагаючись виявити, чи немає в його відповідях якихось суперечностей, що свідчили б про задуману зраду. Не забував він і про ар'єргард, де їхали двоє вершників, стараючися прихилити їх до себе приязним словом, подарунками й обіцянками додаткової винагороди після закінчення подорожі.
Так вони подорожували більш як тиждень боковими ї кружними шляхами в пустинних місцевостях, обминаючи великі міста. Нічого особливого не трапилося за цей час. Щоправда, їм інколи зустрічалися бродячі цигани, але, бачачи на чолі загону свого одноплемінця, не чіпали їх; попадалися якісь обідранці — чи то втікачі-солдати, чи, може, бандити, але й вони боялися напасти на такий добре озброєний загін. Зустрічали вони й полщійні загони, — так їх назвали б тепер, — які Людовік, намагаючись загоїти рани своєї країни вогнем і мечем, розсилав скрізь для винищення озброєних банд, що плюндрували цей край. Ці останні відпускали загін Дорварда одразу, як тільки їм пред'являли охоронну грамоту, видану самим королем.
Зупинялися вони для відпочинку переважно в монастирях, більшість з яких мали за своїм уставом проявляти гостинність прочанам (а під цим приводом дами й подорожували) і не докучати їм розпитуванням про звання й становище, які багато хто із знатних осіб хотіли потаїти, виконуючи дану ними обітницю і мандруючи по святих місцях. Посилаючися на втому, графині де Круа, прибувши до якогось монастиря, звичайно одразу йшли відпочивати, а Квентін, як їхній мажордом[167] влаштовував усе, що треба, і вів переговори з ченцями, позбавляючи дам усяких турбот, і робив це так старанно, що викликав глибоку вдячність з боку тих, кого він оточив своєю увагою.
Одна обставина особливо непокоїла Квентіна й завдавала йому багато клопоту — характер і національність його провідника. Цей єретик і невірний, волоцюга, причетний до окультних наук (як і все його плем'я), був небажаний гість у святих місцях, де їхній загін звичайно зупинявся, — отож його пускали не далі зовнішньої огорожі, та й то а великою неохотою. Це було дуже незручно, бо, по-перше, не варто було дратувати людину, яка знала секрет їхньої подорожі, а по-друге, Квентін вважав за необхідне потай пильно наглядати за поведінкою Хайреддіна, щоб той не міг непомітно встановити зв'язок з ким-небудь. Такий нагляд, звісно, був неможливий, коли циган ночував поза мурами того монастиря, де вони зупинялися на ніч. Дорвард почав підозрівати, що Хайреддін сам не хотів ночувати в монастирі, бо, замість того щоб тихо й смирно поводитися у відведеному йому приміщенні, він жартував, співав веселих пісень, заводив недозволені розмови з молодими послушниками й ченцями на превелику радість їм і обурення старшої братії. Квентінові кілька разів доводилося застосовувати владу й навіть погрожувати, щоб угамувати непристойні й недоречні веселощі цигана, і пускати в хід все своє красномовство, щоб ублагати монастирське начальство не виганяти невірного собаку за ворота монастиря.
