— Чи не хочеш ти сказати цим, що в короля є якийсь намір проти мене? — запитав Галеотті.

— Вам це краще знати, — відповів блазень. — Ніч хоч і темна, але я певен, що ви й крізь хмари можете побачити зорі, а я зовсім не розуміюся на цьому. Знаю тільки, що мати завжди радила мені обережніш підходити до пацюка, що попав у пастку, бо саме в такі хвилини пацюки нібито дуже схильні кусатися.

Астролог більше ні про що не питав, однак ле Глор'є, за властивою всім блазням звичкою, не вгавав, жартуючи всю дорогу, аж поки вони дійшли до воріт замку, де він передав вартовим цю вчену людину. Звідси, переходячи від вартового до вартового, Галеотті потрапив, нарешті, до башти Герберта.

Натяки блазня не пройшли повз увагу Марціо Галеотті, і незабаром вони нібито знайшли собі підтвердження в погляді й поводженні Трістана, який, коли звернувся до астролога й привів його до опочивальні короля, виявляв у своїх словах і рухах щось притаєне та лиховісне. Астролог умів так само уважно спостерігати все, що відбувалося навколо нього на землі, як і рух небесних тіл; від його проникливого погляду не сховався і блок з мотузом, що злегка гойдався вгорі, — видно, роботу щойно поквапливо припинили, як тільки він несподівано прийшов. Зрозумівши, в чому справа, він вирішив ужити всіх заходів, щоб урятуватися від небезпеки, а коли б це йому не пощастило, мужньо обороняти своє життя від усякого, хто нападе на нього.

З рішучістю, яка виявлялася і в його ході і в погляді, Марціо ввійшов до короля зовсім, як здавалося, не збентежений ні тим, що його віщування не здійснилися, ні тим, що монарх був розгніваний на нього, ні можливими наслідками цього гніву.

— Нехай усі доброзичливі планети будуть прихильні до вашої величності, — сказав Галеотті, привітавши короля поклоном майже так, як це роблять на Сході. — Нехай усяке лихе сузір'я не матиме впливу на мого царственото володаря!

— Однак досить тобі роззирнутися довкола, — відповів король, — згадати, де міститься ця кімната і як її охороняють, щоб твоя мудрість впевнилася, що мої доброзичливі зорі зрадили мене, а всі лихі поєднання планет уже виявляють свій найгірший вплив на мене. І тобі не соромно, Марціо Галеотті, бачити мене тут як бранця, знаючи, чиї поради спричинилися до цього?

— А тобі не соромно, государю мій, — заперечив філософ, — тобі, що зробив уже такі великі успіхи в нашій науці, тобі, з твоїм гострим розумом, з твоєю непохитною волею, — хіба не соромно занепадати духом, зазнавши першого удару долі, і тікати з поля бою, мов боягуз, що зачув брязкіт зброї? Хіба не ти палав бажанням збагнути таємниці, які ставлять людину вище від земних турбот, нещастя й горя? Хіба не ти мріям про стан, якого можна досягти, тільки змагаючись у твердості духу з древніми стоїками? Невже перший удар блискавки примусив тебе занепасти духом і забути про ту славну винагороду, якої ти так пристрасно прагнув? Невже ти збочиш з обраного шляху, мов полохливий кінь, переляканий привидами?

— Привиди! Де твій сором? — вигукнув гнівно король. — Хіба ця тюрма — не сама дійсність? Хіба варта, яку розставив мій запеклий ворог Бургундія, не брязкає за воротами своєю зброєю? Це все привиди? Зраднику! Невже, на твою думку, може бути щось гірше за це ув'язнення, втрату трону і небезпеку для мого життя? Ну, кажи — що?

— Неуцтво, брате мій, неуцтво й марновірство, — відповів мудрець дужо твердо, — ось єдино справжнє нещастя. Вір мені, навіть сам король у розквіті своєї могутності й слави, коли він тільки осліплений неосвіченістю й марновірством, менш вільний, ніж мудрець, закутий у важкі кайдани і кинутий у в'язницю. До цього справжнього і єдиного щастя я покликаний показати тобі путь, коли ти тільки схочеш мене слухати.

— Ось яка твоя філософська воля, яку ти мені обіцяв раніш, — сумно промовив король. — Бажав би я, щоб ти ще там, у мене в Плессі, сказав мені, що влада, яку ти щедро обіцяв мені, буде владою над моїми власними пристрастями; що успіх, в якому ти переконав мене, означає мої успіхи у філософській науці і що мені належало стати таким ученим і мудрим, як італійський бродяга й шахрай. Звичайно, тоді я міг досягти цієї духовної досконалості не такою дорогою ціною, як втрата найпрекраснішої в усьому християнському світі корони та ув'язнення в пероннській тюрмі. Геть! Забирайся звідси і не думай, що ти уникнеш кари, зраднику: над нами є небо!

— Я не можу отак собі піти і полишити тебе твоїй долі, — відказав Марціо, — не спробувавши виправдати перед твоїми потьмареними гнівом очима своєї доброї слави, бо вона ясніша від найблискучіших діамантів твоєї корони й дивуватиме світ і тоді, коли весь рід Капетів розсиплеться на порох, давно забутий в склепах Сен-Дені.

— Кажи, — промовив Людовік, — але твоє нахабство не може змінити моїх намірів чи моєї думки. Може, я востаннє вимовляю такий вирок, як король, але не хочу засуджувати тебе, не вислухавши. Кажи, і найкраще, що ти можеш зробити, це сказати правду. Скажи мені, що я обдурений, що ти шахрай, що твоя наука — це тільки забобони і що ясні зорі впливають на долю не більш, ніж їхнє відображення на поверхні ріки впливає на її течію.

— А що тобі відомо про таємничий вплив цих небесних світил? — сміливо заперечив астролог. — Ти кажеш, що вони не мають влади над течією ріки. Але хіба ти не знаєш, що найслабша з планет, Місяць (найслабша, бо вона найближча до нашої мізерної Землі), впливає не тільки на таку нікчемну річку, як Сомма, але й на великий океан, припливи й відпливи якого залежать від місячних фаз. Океан скоряється кожному руху Місяця, наче раб, що чекає на кивок султана. А тепер, Людовік де Валуа, скажи і ти мені, хіба ти не схожий на безумного мандрівника, який лає свого стерничого тільки через те, що йому не пощастило довести корабель до пристані, не зазнавши випадково грізної сили вітрів і течій? Я міг, звичайно, передректи щасливе завершення твого задуму, але тільки саме небо могло щасливо привести тебе до мети. Коли твоя путь небезпечна й важка, хіба від мене залежало зробити її легкою і приємною? Де ж твоя мудрість, яка ще вчора підказала б тобі, що доля часто влаштовує все на краще, хоч і чинить нібито всупереч нашим сподіванням?

— Ти мені нагадав, — жваво відповів Людовік, — про ще один твій обман. Ти пророкував мені, що юний шотландець виконає покладене на нього доручення щасливо, мені на користь і на честь. А ти знаєш, чим воно закінчилося: ніщо не могло завдати мені такого смертельного удару, як те враження, яке справили наслідки цієї справи на скаженого бургундського бугая. Твоє пророцтво, як виявилося, очевидна брехня. Ти вже тут не відкрутишся; тобі не вдасться звинуватити мене в тому, що я не виждав сприятливої течії, хоч ти хотів би, щоб я, мов той дурень, сидів на березі річки і очікував, коли вона нарешті вся спливе. Ні, тут уже твоє мистецтво зрадило тебе. Ти необачно висловив цілком певне пророцтво, що, як виявилося, було брехливим від початку й до кінця.

— Яке підтвердиться на ділі і стане істиною, — сміливо заперечив астролог. — Я не бажав би здобути більшої перемоги мого мистецтва над неуцтвом, ніж та, яку мені принесе це моє віщування та його здійснення. Я казав тобі, що юнак правильно виконає покладене на нього чесне доручення, а хіба він його не виконав? Я казав, що він надто совісний, щоб брати участь в якійсь безчесній справі. Хіба не так було? Коли ти маєш сумнів, розпитай цигана Хайреддіна Магрібіна.

Тут король густо почервонів від сорому і гніву.

— Я казав тобі, — вів далі Галеотті, — що поєднання сузір'їв загрожує небезпекою тому, хто виряджається в путь. А хіба дорога того шотландця була безпечна? Я ще казав тобі, що подорож його матиме щасливі наслідки для того, хто його послав. Незабаром ти побачиш, що так воно й буде.

— Так воно й буде? — вигукнув король. — Оце те, що ти мені віщував, — полон і безчестя?

— Ні, це ще не все, — відповів астролог. — Це ще не кінець, і незабаром ти сам визнаєш, що все залежало від того, як цей юнак виконав твоє доручення.