— Гаразд, любий кузене, — відповів король своїм лагідним і покірливим голосом, немов не помічаючи гнівних жестів герцога. — Я бачу, ви такий друг Франції, що навіть не бажаєте розлучитися з тим, що їй належить. Але коли нам доведеться розв'язувати цю справу на нараді, ми візьмемо якогось посередника. Що скажете ви, наприклад, про Сен-Поля?

— Ні Сен-Поль, ні Сен-П'єр, ні жоден святий у календарі, — відповів герцог Бургундський, — не умовлять мене розлучитися з моєю Перонною.

— Ні, ви помиляєтеся, — сказав король Людовік, усміхаючись. — Я маю на увазі Людовіка Люксембургського, нашого шановного коннетабля, графа де Сен-Поля. Ах, пресвята Маріє Амбренська! На нашій нараді не вистачав тільки його голови — найрозумнішої у Франції голови, яка найшвидше змогла б відновити між нами мир і згоду.

— Присягаюся святим Георгієм Бургундським! — сказав герцог. — Я дивуюся, як ваша величність може так казати про цього лукавого зрадника, який зрадив і Францію і Бургундію разом, про людину, котра завжди старалася роздмухувати наші невпинні суперечки, щоб згодом грати роль примирителя. Ні, присягаюся орденом, який на мені, недовго вже болота Сен-Поля будуть йому надійним пристановищем!

— Не гарячкуйте, любий кузене, — відказав король, усміхаючись, і тихшим голосом додав: — Коли я згадав про голову коннетабля, кажучи, що вона стала б у пригоді нам, щоб улагодити наше непорозуміння, то я зовсім не мав на увазі його тіла, яке спокійнісінько могло б залишатися собі в Сен-Кантені.

— Го-го! В такому разі я цілком погоджуюся з вами, мій королівський кузене, — сказав Карл, гучно зареготавши, як то він зустрічав і інші грубі жарти короля, і додав, тупнувши погою: — Згоден, в такому розумінні голова коннетабля була б дуже корисна і в Перонні.

Звичайно, король безперервно не заводив таких розмов, де до сміху та жартів домішувалися натяки на серйозні справи, але протягом усього бенкету в ратуші й потім під час побачення короля з герцогом у власних покоях Карла Людовік користувався кожною нагодою, щоб непомітно для герцога перейти до важливіших питань.

Справді, хоч яким нерозсудливим був цей рішучий крок Людо віка, що поставив його через шалену вдачу герцога й взаємну непримиренну ворожнечу між ними в дуже небезпечне становище, вихід з якого міг бути не тільки сумнівним, але й фатальним, проте ніколи жоден стерничий, опинившись біля невідомих берегів, не поводився так обережно, впевнено й відважно. З надзвичайною майстерністю й точністю він вимірював усі глибини та мілини настроїв і намірів свого ворога, не виявляючи ні страху, ні вагань, коли внаслідок своїх досліджень він знаходив більше підводних скель і небезпечних мілин, ніж надійних пристаней.

Нарешті минув донь, такий стомливий для Людовіка, який повинен був увесь час напружувати свої розумові здібності, бо становище його вимагало великої пильності й уваги. Не менш важким він був і для герцога, змушеного стримувати свій гнів, до чого він не звик.

Зате коли Карл, попрощавшися з королем за всіма правилами етикету, подався до своїх покоїв, то дав повну волю своєму гніву, який йому так довго доводилося здержувати. Ціла злива добірної лайки й образливих прізвиськ, як дотепно сказав його блазень ле Глор'є, посипалася того вечора на голови тих, кому зовсім не призначалася. Придворним герцога довелося витримати справжню бурю, яку з пристойності він не міг обрушити на голову свого царственого гостя навіть під час його відсутності, але яка лютувала в грудях герцога і потребувала виходу. Нарешті ле Глор'є пощастило вгамувати гнів герцога різними дотепами. Карл почав реготати на всю горлянку і кинув жартівникові золотий; потім дозволив роздягти себе, випив величезний кубок пряного вина, ліг у постіль і заснув.

Далеко більше заслуговує на увагу вечір, проведений королем Людовіком; оскільки дикі поривання неприборканих пристрастей, які скоріше є проявом звіриної суті нашої натури, цікавлять нас далеко менше за діяльність глибокого й могутнього розуму. Блискучий почет з придворних герцога проводив Людовіка до приміщення, обраного ним в Пероннському замку. Біля воріт фортеці велика варта з лучників та інших воїнів віддала йому честь.

Коли Людовік зійшов з коня, щоб пройти по звідному мосту через дуже глибокий і широкий рів, він поглянув на вартових і сказав, звертаючись до Коміна, що супроводив його разом з іншими бургундськими рицарями й вельможами:

— Вони теж носять хрест святого Андрія, але не такий, як у моїх шотландських лучників.

— Однак вони так само готові померти, захищаючи вас, ваша величність, — відповів бургундець, чуйне вухо якого спіймало відтінок занепокоєння в голосі короля, котре Людовік, без сумніву, хотів би приховати, якби міг. — Вони носять хрест святого Андрія як належність до ордену Золотого Руна, ордену мого государя — герцога Бургундського.

— Хіба я не знаю цього? — сказав Людовік, показуючи на ланцюг ордена, який він надів, щоб виявити повагу до свого хазяїна. — Це ж одна з ланок ланцюга кревності й приязні, який пов'язує мене з моїм добрим братом. Нас єднає не тільки рицарство, ми брати по духу, кузени за народженням і друзі за щирістю почуттів і добросусідськими відносинами. Ні, панове, далі вам не слід іти. Я не можу дозволити вам супроводити мене далі, ніж до нижнього двору, ви й так уже буди дуже ласкаві до мене.

— Герцог звелів нам, — сказав д'Емберкур, — супроводити вашу величність до ваших покоїв. Ми сподіваємося, ваша величність дозволить нам підкоритися наказові нашого государя?

— В цій дрібній справі, — сказав король, — я сподіваюся, що навіть ви, його піддані, можете дозволити собі виконати не його наказ, а мій. Я щось погано себе почуваю, панове, я дуже втомився. Велика радість іноді втомлює не менше, ніж велике горе. Сподіваюся, завтра я зможу повною мірою втішатися вашим товариством. І особливо вашим, пане Філіпп де Комін! Мені сказали, що ви літописець нашого часу, ми ж, які бажаємо вписати наше ім'я в історію, мусимо подбати, щоб прихилити вас до себе: кажуть, що ваше перо буває гострим, коли ви схочете. На добраніч, панове рицарі, всі разом і кожен зокрема!

Улещені такою увагою короля, бургундські рицарі попрощалися з ним, щиро захоплені його манерами і майстерним вмінням розподіляти свою увагу. Король залишився сам з кількома із своїх близьких під аркою, що виходила у внутрішній двір Пероннського замку, де в одному з кутків височіла велика башта, яка була центром усієї фортеці і разом з тим тюрмою. Ця висока, похмура масивна будова була залита тим же яскравим місячним світлом, що, як пам'ятає читач, в ту ж ніч і в той же час сяяло Квентінові Дорвардові, що їхав із Шарлеруа до Перонни. Велика башта за архітектурою скидалася на Білу башту в лондонській цитаделі, але була ще стародавніша, бо, казали, її побудував ще Карл Великий. Стіни її були надзвичайно товсті, вікна дуже малі й з міцними залізними ґратами. Все це незграбна громаддя кидало темну велику тінь через увесь двір.

— Мені, звичайно, не тут призначили помешкання, — сказав король, здригнувшися від передчуття чогось лиховісного.

— Ні, — відповів сивоголовий сенешаль, який супроводив його з непокритою головою. — Боронь боже! Для вашої величності приготовано приміщення нижче, в тій сусідній будові: це ті самі покої, в яких король Жан провів дві ночі перед боєм при Пуатьє.

— Гм, це не віщує мені нічого доброго! — промимрив король. — Але що це за башта, мій давній друже, і чому ти не хочеш, щоб я там мешкав?

— Ні, мій ласкавий государю, — сказав сенешаль, — про цю башту я не знаю нічого поганого, крім того… крім того, що вартові запевняють, ніби іноді вночі там видно якесь чудне світло і чути якісь дивні звуки… Але в цьому немає нічого незвичайного, бо башта ця була колись державною в'язницею, і тепер про неї багато чого базікають.

Людовік не питав далі, бо ні в кого не було стільки підстав поважати тюремні таємниці, як у нього. Біля дверей призначеного йому приміщення, не такого древнього, як башта, але теж досить старовинного та похмурого, вартував невеликий загін шотландських лучників, яких герцог, незважаючи на свою відмову королю, наказав поставити тут, щоб солдати перебували ближче до особи свого государя. Відданий лорд Крофорд був на чолі їх.