Обличчя герцога Бургундського, взагалі грубе й суворе, коли він спробував усміхнутися у відповідь на привітні слова короля, спотворила сатанинська гримаса. «Король лицемірів, — ладен був гукнути він, — коли б моя честь дозволяла нагадати тобі, як ти віддячив за всі добрі діла нашого дому!»
— До того ж, — вів далі король, — якби наші дружні й кревні зв'язки були не досить міцні, щоб згуртувати нас, то, мій любий кузене, нас поєднують ще й духовні узи. Адже я хрещений батько вашої прекрасної дочки Марії, яка мені так само дорога, як і мої власні дочки. І коли святі (хай благословенні будуть їх імена!) послали мені дитинча, що згасло за три місяці, ваш царствений батько був його хрещеним батьком і відсвяткував хрестини з такою пишнотою, яку я не міг би дозволити собі і в Парижі. Я ніколи не забуду того глибокого враження, яке справила великодушність герцога Філіппа й ваша, мій найдорожчий кузене, на моє напіврозбите серце бідного вигнанця!
— Ваша величність, — мовив герцог, присилюючи себе сказати щось у відповідь, — віддячили нам уже тоді за цю невеличку послугу такими словами, які цілком винагородили нас за все, що Бургундія могла зробити.
— Я пригадую слова, які ви маєте на увазі, любий кузене, — сказав король, усміхаючися. — Мені здається, я сказав тоді, що у винагороду за ваші добродіяння, я, бідний мандрівник, не можу нічого запропонувати вам, крім моєї власної особи, моєї жінки й дитини. Що ж, тепер мені здається, я майже виконав свою обіцянку.
— Не смію заперечувати те, що завгодно стверджувати вашій величності, — сказав герцог, — але…
— Але ви питаєте, — сказав король, перебиваючи його, — як саме мої діла поєднуються з моїми словами. А ось як: тіло мого немовляти Йоахіма покоїться в бургундській землі; цього ранку я сам щиросердо віддався у ваші руки, а дружина моя… Справді, мій кузене, я думаю, беручи до уваги роки, що минули від того часу, ви навряд чи наполягатимете на беззастережному виконанні моєї обіцянки, зокрема щодо цього. Вона народилася на благовіщення (тут він перехрестився і промурмотав молитву «Ora pro nobis»[226]), приблизно п'ятдесят років тому, але цієї хвилини перебуває недалеко звідси — в Реймсі, і коли вам завгодно вимагати від мене точного виконання всього того, що я обіцяв, то вона незабаром з'явиться до ваших послуг.
Хоч як був герцог Бургундський обурений нахабством і лицемірством Людовіка, який намагався розмовляти з ним найзадушевнішим тоном, він не міг не засміятися з цієї оригінальної відповіді, і сміх цей був різкий, як і всі вияви його почуттів. Він реготав довше й гучніше, ніж це личило за таких обставин на той час (а навіть і тепер), і подякував королю за виявлену йому честь, але рішуче відмовився від товариства королеви, додавши, що він залюбки прийняв би старшу дочку Людовіка, уславлену своєю вродою.
— Я щасливий, любий кузене, — сказав король із властивою йому загадковою усмішкою, — що ви зволили обрати не мою молодшу дочку Жанну. Бо інакше вам довелося б схрестити списи з герцогом Орлеанським; і якби з ким-небудь із вас сталося б нещастя, то і в тому і в іншому випадку я втратив би доброго друга й улюбленого кузена.
— Ні, ні, ваша величність, щодо цього — будьте спокійні, — відповів герцог Карл, — я ніколи не стану на перешкоді герцогові Орлеанському в його любовних справах. Приз, за який я міг би скерувати мій спис проти герцога Орлеанського, має бути без ганджу.
Цей грубий натяк на фізичні вади принцеси Жанни зовсім не образив Людовіка. Навпаки, король був дуже задоволений, що герцогові припали до вподоби його непристойні жарти, на які він був великий майстер, бо вони позбавляли його необхідності вдаватися до сентиментально-лицемірного тону. I він поспішив змінити розмову й перевести її на такий грунт, щоб Карл, якому було дуже трудно грати роль відданого друга, що замирився з своїм государем, котрий заподіяв йому стільки лиха і в щирості якого він тепер дуже сумнівався, відразу відчув себе легко й вільно, як привітний хазяїн. Так нестаток щирості з обох боків надолужувався товариським тоном, властивим обом веселим співрозмовникам, однаково зручним як для герцога з його відвертим і навіть грубуватим характером, так і для Людовіка, котрому, хоч як уміло грав він усякі ролі, спілкуючись з людьми, ця роль пасувала найбільше через його схильність до грубого й уїдливого гумору.
На щастя, протягом того часу, поки тривав бенкет, влаштований у Пероннській ратуші для високого гостя, обидва володарі продовжували свою розмову в такому самому жартівливому тоні, що був для них немовби нейтральною територією, де вони зустрічалися. Людовік одразу побачив, що так найлегше тримати герцога Карла в спокійному стані, потрібному для власної його безпеки.
Щоправда, короля трохи збентежило те, що при дворі герцога він зустрів багато дуже знатних французьких дворян, яких його власна несправедливість і суворе ставлення прирекли на вигнання і які тут, у Бургундії, мали найвпливовіші й найпочесніші посади. Це й було, мабуть, причиною того, що, боячись їхньої ненависті і помсти (про що вже згадувалося), Людовік волів жити не в місті, а в самому Пероннському замку[227]. На це Карл негайно дав свою згоду, і на обличчі його з'явилася одна з тих похмурих усмішок, про які важко було сказати — добро чи лихо віщують вони тому, кого стосуються.
Та коли король в дуже обережних словах і недбайливим тоном, сподіваючись приспати всякі підозри, запитав, чи не можуть лучники шотландської гвардії на час його, перебування в Пероннському замку зайняти там пости, замість того щоб вартувати біля міської брами, як запропонував герцог, той суворо і з властивою йому різкістю, що ставала ще загрозливішою від його звички, говорячи, крутити вуса, або хапатися за меча, чи грати кинджалом, то трохи витягаючи його з піхов, то вкладаючи назад, відповів:
— Святий Мартіне! Ні, любий кузене, аж ніяк! Ви перебуваєте в таборі і в місті вашого відданого васала, як мене тут звуть з поваги до вашої величності. Мій замок, мов місто належить вам так само, як і моє військо: хіба не однаково — мої валлонці чи ваші шотландські лучники дбатимуть про безпечність вашої величності? Ні, присягаюся святим Георгієм, Перонна — незаймана фортеця і ніколи не втратить своєї репутації через мою недбайливість. Дівчат треба не спускати з ока, мій царствений кузене, якщо ми хочемо, щоб вони зберегли добру славу.
— Звичайно, мій любий кузене, я цілком згоден з вами, — сказав король, — тим більше, що я не менше зацікавлений в добрій славі цього містечка, ніж ви, бо Перонна, як ви знаєте, мій любий кузене, належить до тих міст на річці Соммі, які мій батько віддав вашому, блаженної пам'яті, батькові під заставу позичених ним грошей, і через це їх можна викупити. І, одверто кажучи, я, як чесний боржник, бажаючи покінчити з усіма зобов'язаннями, їдучи сюди, прихопив кілька віслюків, навантажених сріблом, для викупу. Вважаю, що цих грошей цілком вистачить на утримання принаймні протягом трьох років навіть вашого воістину королівського двору.
— Я не візьму жодного су з цих грошей, — відказав герцог, підкручуючи вуса. — Строк викупу давно минув, мій царствений кузене, та й, по суті, на право викупу жодна сторона ніколи не дивилася серйозно, бо ці міста були єдиною винагородою батькові від Франції за те, що щасливої для вашого дому хвилини він погодився простити вбивство мого діда й проміняти союз з Англією на союз з вашим батьком. Присягаюся святим Георгієм, коли б цього не сталося, ваша величність не тільки не мали б міст на Соммі, але, мабуть, не тримали б їх і на Луарі. Ні, я не поступлюся жодним каменем із них, хоча б за кожен камінь мені сплачували золотом. Слава богові, мудрості та хоробрості моїх предків, прибутків Бургундії, хоч вона тільки герцогство, цілком досить, щоб утримувати пристойно мій двір, навіть коли сам король буває моїм гостем, і мені зовсім не треба гайнувати батьківську спадщину.
