Коли тріскотливі мотоцикли «Нахтігаля» пронеслися вулицями Львова, де ще всі спали, Роман Шухевич нахилився до Оберлендера, який сидів поруч нього у труській колясці, й ослаблим од хвилювання голосом прокричав:
— Одразу на Святоюрську гору, еге?!
Оберлендер кивнув мовчки головою, підняв на лоба великі окуляри — обличчя сіре, тільки зуби сліпучо-білі та білки здаються переливчасто-перламутровими.
— Хвилюєтесь? — спитав він.
— А ви?
— А я ні. Як то кажуть, не сотвори собі кумира.
— Це ви без кумира можете, а ми — ні. — Шухевич торкнувся плеча мотоцикліста й наказав йому: — До Шептицького!
Глава уніатської церкви митрополит Андрій Шептицький, на людях граф Роман, сидів коло вікна на другому поверсі свого будинку, на вершині святого Юра, і важко дивився на місто, що розкинулося під ним, на ще не освітлені сонячним промінням церковні бані, на черепичні дахи, котрі, здавалось, узялися ранньою жовтневою памороззю, і на строгі лінії алей, по яких він угадував назви вулиць.
Він сидів у важкій задумі — прездоровий старець із сивою бородою, що спадала на широкі груди; очі йому, здавалось, аж палали на обличчі, поораному різкими зморшками; величезні руки лежали на поручнях коляски, тож і не можна було уявити собі, що цей велетень давно вже не має сили спертися, устати на весь свій двометровий зріст, підійти до вікна, притулитись опуклим чолом до холодної шибки, відчути запах квітів на клумбі і легкі подуви світанкового, липового, гіркуватого, з димком вітру.
Він сидів у важкій задумі, і життя його поволі пропливало перед очима, і дивувався митрополит з того, яка ж сильна людська пам'ять та як вона схожа на смертельно пораненого, що мріє про майбутнє, розуміючи у глибині душі, що майбутнього бути не може, та й колишнє не вернеться, а сучасне збігає, стає холодним, далеким і нереальним— життя, яке закінчується…
Він запитував себе — уже вкотре і що ближче до краю, то вимогливіше, — чого в далекому, але зримо такому відчутному для нього 1888-му він скинув ошатну форму австрійського улана та облачився у важку рясу василіанського монаха.
Що спонукало на цей крок його, двадцятидвохлітнього магната, крассня, лева віденських салонів і жуїра?
Жадоба до діяльності пробуджується в людині рано, ще змалку. Спершу вона неусвідомлена і похаплива. (Доросла людина, не витримавши мускульного напруження, помре, коли вона повторить усі рухи, що їх робить трирічна дитина за день). Справжня діяльність, нехай то буде фізична чи розумова, починається лише тоді, коли людина усвідомлює свою значимість і своє призначення. Часом того чи ту, на яких покладали надію шкільні наставники, як на взірець волі й дисциплінованості, така діяльність обминала.
Граф Роман попервах не бачив іншого шляху в житті, окрім шляху воєнної слави. Мрійник, він із своєю юнацькою мрійливістю намагався критися від усіх, та це йому не вдавалося: оточуючі особливо проникливі, коли йдеться про людей незвичайних.
Якось молодий кірасир Карл Шлосберг удосвіта, після вечірки, коли так само, як зараз, сонця ще не було і в повітрі пахло гірким димком, п'яно й по-дружньому обнявши велетенського на зріст улана за осину талію, промовив:
— Я схиляюсь перед тобою, Романе, справді, схиляюсь. І щемливий жаль часом стискає серце: ти достойніший за мене, розумніший, дужчий, та вже якщо кому й судилося стати фельдмаршалом, то мені, а не тобі, дарма що я цього не заслуговую, а ти заслуговуєш.
Лагідно всміхнувшись до друга, Роман спитав (краще б і не питав, як він потім картав себе за це запитання, скільки-бо їх на світі, непотрібних запитань, адже відповідей менше):
— Чому, Карле?
— Тому, що я австрієць. Ти заможніший, розумніший, але ти чужий. У тебе є стеля, а наді мною — небо.
Граф Роман умів пити, тож і не могли його звалити ні пляшка, ні дві. Він заснув спокійно, але хтось нібито штовхнув його у плече. Він розплющив очі, піднявся і зрозумів, що спав лише декілька хвилин, тому що сонця, як і до того, не було і вітер усе ще був гіркий, світанковий. І почув він голос друга Карла, збагнув раптом страшне значення, заховане у його словах, і відчув свою жалюгідність, незважаючи на велетенський зріст, силу в руках, налиту міць торса. І батько, і дід, і прадід були визнані Віднем — не більше, їм дозволяли сягати стелі, а коли росли вище — з хрустом ламалися шиї, летіли додолу голови: стеля залишалася такою самою, раз і назавжди відміряною для сановних інородців, які вірою і правдою служили австрійській короні.
Того сумного, найсумнішого в його житті ранку він усвідомив раптом, що хоч би як він не хотів, хоч би що не робив, йому можуть не дозволити лише тому, що кров його була неавстрійська.
Рабство огидне людському духові. Адже ніхто не мріє стати зброєносцем маршала — кожен думає про свій жезл; на смерть ідуть в ім'я такого життя, в якому немає стелі — є небо. Перешкоди створені для того, щоб їх долати, обмеження — для того, щоб руйнувати їх. Але ж не міг він, граф Роман, піти на те, що руйнувати монархію. Це означало б повернути силу супроти самого себе.
… Граф Роман увечері наступного дня поїхав до Києва. Він подорожував по Україні й Росії сам, зустрічався з різними людьми у задушливих ресторанчиках і за чаркою слізливої горілки слухав, слухав, слухав. Велика імперія тріщала, панувала втома, люди шукали віри, очікували точки опори, прагнули до ідеалу. Шлях до неба духовний: з Росії граф Роман вирушив до Ватікану, і там після тривалих бесід із людьми віри зрікся мирського імені свого та й став Андрієм, монахом ордену василіан, отого самого, що йшов у Росію з унією, намагаючись замирити православ'я з Ватіканом, а шлях до замирення один: розчинення «нижчого» у «вищому». Не граф Роман, а вже брат Андрій зробив вибір: він дістане своє небо. Шлях до його неба буде віднині шляхом духу. Слов'яни стануть його дітьми, а він буде їм за пастиря. Він приведе дике плем'я в лоно католицтва. А коли так — ніхто не посміє заступити йому шлях до неба, через те що на особисті інтереси брата Андрія, які стануть соціальним інтересом віденського двору, віднині зважатимуть монархи Європи, а не регламентуватимуть їх; Відень не може не хотіти руйнації зсередини слов'янського колоса; отож, віднині кров Шептнцького, слов'янська кров, його плоть слов'янська плоть, має стати вторинною, неістотною, бо тіло він оддав служінню віденському духові.
Софія Шептицька, яка зберегла і в похилому віці вроду і владність, дізнавшись про синове рішення, постаріла за лічені години: обличчя їй із заплаканими очима змінилося до невпізнаний. Папа Лев XII надіслав до неї листа: «Рішення вашого сина угодне богові». Тож графиня, ставши маленькою, принишклою і наполоханою матір'ю, а не вельможною матроною, упокорилася, згасла та й невдовзі померла: що ж їй іще залишалося?
За дванадцять років брат Андрій пройшов усі щаблі церковної ієрархії: від монаха до магістра, від єпископа до митрополита. Йому не було ще й тридцяти п'яти років, коли його коронував уніатський владика слов'янського світу. Відтепер шлях до неба був одкритий, стеля зруйнована, бо митрополит — завжди над миром, і монархи приходять до папи та його пастирів по пораду й допомогу в своїх суєтних, мирських справах, і аж ніяк не навпаки.
Попервах граф Роман думав про себе. Ставши митрополитом Андрієм, він наказав собі забути оте первісне, що спонукало його на відмову од світських радощів. Він силкувався переконати себе, що того сумного ранку, після страшної розмови із другом Карлом, він думав про самих тільки сірих слов'ян, яким віденська, цебто німецькомовна, віра одкриє шлях до добра й милосердя.
Шептицький розумів, що віднині він владний над душами мільйонів, але над своєю душею — бентежною, постійно охопленою жадобою діянь — він влади не мав, бо людина не завжди може забути. Він може наказувати собі, сподіватися, благати, бажати, вірити, та все одно бажане забуття не зійде до нього: це важче, ніж змінити ім’я.
