Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Юліан Семенов

ТРЕТЯ КАРТА

Роман

©

Третя карта - im_001.jpg
  http://kompas.co.ua  — україномовна пригодницька література

Третя карта - im_002.png

Переклад з російської Дмитра Олександренка

Переклад здійснено за публікацією: ж. «Огонёк», №№ 37–52, 1975 р.

Третя карта - im_003.png

ГАННА ПРОКОПЧУК (І)

Жінка поволі йшла містом, яке зараз було іншим, дарма що, як і раніш, голубий серпанок стояв над Монмартром і сяяли на жаркому червневому сонці бані храму та й мова городян, по-давньому («боже мій, адже все тут було іншим рік тому, всього лише триста шістдесят днів тому»), здавалася безтурботною через те, що французи уміють сміятися крізь сльози.

Жінка повернула до маленького парку Монс Елізе. Важкі смуги сонячного проміння чорнили укрите пилюгою листя платанів. Колись тут завжди лунав дзвінкий гомін дитячих голосів, і Ганна любила приходити сюди й сиділа, заплющивши очі, і їй здавалося, що зараз, ось-ось зараз на коліна стрибне Янек, обів'є її шию своїми теплими рученятами, а далі підбіжить меншенький, Микита, стане відштовхувати Янека, сопіти своїм кирпатим носиком і потім заплаче: коли йому щось не удавалося одразу, він завжди плакав так гірко і невтішно, що аж серце краялось.

Але зараз у парку дітей не було, і ніхто не прогулювався з пуделями на зелених газонах, і сивоволосі бабусі не сиділи із в'язанням на гострих колінах, і юнаки не грали у свої дивовижні металеві кулі — таких ігор ніколи не було в Польщі. Безлюдно в парку, одне слово — окупація…

«Тільки б знову не думати про це кляте «навіщо», — злякалася Ганна. — Бо можна збожеволіти. Так, я ідіотка й остання дурепа, так, повелася безглуздо, злочинно, але ж не можна весь час думати про це, не можна повсякчас каратися — тоді я зовсім знесилію і вже нічого не зможу вдіяти».

Ганна заплакала — потекли рясні сльози, і вона ніби побачила себе збоку, відкрила сумочку, дістала хусточку, висякалась («Микитка так само сякається — жалісливо»), глянула в дзеркальце на почервонілі повіки, припудрилась, підвела вії і підставила обличчя жаркому сонцю.

«Не можна з'являтися туди із заплаканим обличчям, — подумки мовила вона. — Я повинна мати гарний вигляд. Чиновники допомагають лише привабливим жінкам… Це архітектура допомогла мені зрозуміти людські характери, — подивувалася власній думці Ганна. — А воно ж так, справді так. Легкість і краса скла, алюмінію і бетону не просто полегшують конструкцію — вони полегшують життя, бо роблять його принаднішим. Корбюзье має рацію: архітектура — головний вихователь людства; якщо людей «приректи» на довколишню красу, вони стануть кращі, вони не зможуть чинити так, як чинять, коли живуть у мурованих казематах, де не можна рухатись вільно, і бачити своє відображення, і відчувати сонце… Хай буде проклята оця моя архітектура і мої сонячні міста — кому вони потрібні зараз? Мені потрібні мої хлоп'ятка, їхнє сердите сопіння, коли вони забираються на коліна, відштовхуючи один одного, мені потрібне босе чалапання їхніх ноженят, коли вони крадуться ранками, висолопивши од страху, щастя й напруження свої рожеві язички, тільки б не розбудити мене, і стрибнути в моє ліжко, і залізти під ковдру, й уткнутися своїми кирпатими носиками мені у вуха, та й завмерти щасливо… Ой, зараз я знов заплачу, а за півгодини треба ж бути там, а зарюмсати жінці неодмінно відмовлять, і я тут збожеволію, в оцьому тихому і — тепер уже — чужому місті…»

Серед російських і українських емігрантів ходили чутки, що редактор «Паризького вісника» Богданович створює особливий відділ, який допомагатиме з перепустками, щоб люди могли повернутися у ті міста, звідки їх порозкидало за останні два роки війни.

Ганна вирішила піти до Богдановича: хоч він і росіянин, а не поляк, однак мусить зрозуміти її краще, аніж німець, та й мову німецьку вона знає кепсько; а французькі чиновники позбавлені будь-якої сили — виконують лише те, що їм наказує окупаційна влада.

У редакції, що містилася на Ваграмі, Ганну прийняв секретар редакції Сургучов, співчутливо вислухав її, попросив зачекати у приймальні, запропонувавши почитати газету.

— Пан Богданович звільниться через десять хвилин. Як це українською мовою, — усміхнувся він, — будь ласка? Так, здається? Будьте ласкаві, зачекайте його тут.

Ганна подякувала йому такою самою ж, як у нього, обов’язковою, робленою усмішкою і розгорнула газету. Машинально досвідченим оком людини, котра вміла створювати форми, вона зауважила, як безглуздо зверстані полоси — цілковите порушення пропорцій. Вона завжди відчувала пропорцію і світло. Її проекти діставали перші призи на міжнародних конкурсах архітекторів у Гаазі й Парижі, тим-то вона і приїхала до Парижа з Варшави, залишивши Ладислава та хлоп'яток, бо Ладислав сказав їй тоді: «Або ми, або твоя робота», — і нема їй прощення, бо треба було згодитися з ним, і хлоп'ятка тоді були б поруч, а їй нічого більше й не потрібно, тільки б відчувати їх біля себе. Ладислав міг не розуміти її, навіть зобов'язаний був її не розуміти, адже ніколи ще і ніхто не міг по-справжньому зрозуміти одне одного: чоловік — жінку, жінка — чоловіка, і їй потрібно було змиритися з цим, а вона вирішила тоді, що хлоп’ята, подорослівши, зрозуміють її правоту, тож вона тепер має сидіти в оцій душній маленькій приймальні й читати газету, що зроблена без смаку, із величезним аж до безглуздя підвалом якогось Монастирьова «про великого ідеолога націонал-соціалізму, видатного трибуна і борця доктора Геббельса», і намагатися знайти логіку в статті полковника Карташова. Ганна стала читати пошепки, щоб їй були зрозуміліші російські слова — тільки вимовлене слово стає по-справжньому твоїм. «Боронь боже сказати вам про паліїв війни, що це масони. Даруйте, всі наші «передові» пани Мілюкови, Буніни і Осоргіни заходяться цькувати вас громадським презирством як мракобіса! Але ми не боїмося цих кличок і заявляємо, що війни потрібні тільки більшовикам, євреям і масонам, війну підпалюють масони, і ведуть її тільки самі вони!»

— Пані Прокопчук? — Ганна почула за спиною тихий голос. — Ви хотіли бачити мене?

— Здрастуйте, пане Богданович. Дякую за те, що ви знайшли для мене час.

— По-російськи ви не розмовляєте? Я погано розумію вашу мову…

— Я не знаю російської мови, — рішуче відказала Ганна. — Я знаю українську мову… Можливо, ми говоритимемо польською?

— Ні, ні, ляхів я теж не розумію. Німецькою?

— Французькою, будь ласка.

Богданович ледь скривився:

— Ну що ж, давайте французькою. Що вас привело до мене? Я свого часу читав про ваші сонячні міста… Ви учениця Корбюзье?

— Так.

— Народилися в Росії?

— Ні. Я народилася у Кракові, а потім жила у Варшаві.

— Варшава — російське місто. Воно входило до складу імперії, — зауважив Богданович. — Отже?

— У Кракові залишилися мої діти. Родина… Я прохала б вас допомогти мені повернутися туди. Хлоп'яткам потрібна мати, надто ж у такий тривожний час…

— Ви маєте рацію, ви маєте рацію, пані Прокопчук. Мати потрібна дітям завжди, надто ж у скрутну годину. За національністю ви…

— Українка. Польська піддана.

— Ваш чоловік?

— Лісний інженер Ладислав Стахурський…

— Поляк?

— Так.

— А чому ви прийшли до нас, пані Прокопчук?

— Мені здавалося, що…

— Що вам здавалося? — Богданович почав ставити запитання швидко, ніби він допитував жінку. — Що вам здавалося?

— Мені здавалося, ви, як слов'янин, зрозумієте мене…

1
{"b":"252114","o":1}