— Ну, як не гнобили? — здивувався Микола. — Ще й як гнобили! І хліб забирали на армію і коня! Де ж пак — не гнобили…

— Ну, — полегшено мовив Лебідь, — я про це й кажу. Чужий по крові, він і є чужий.

— Так і в Сідлецьких хліб забирали і в Бочковського коня з двору погнали! А вони ж поляки!

— А от цікаво, що у вас про Совєти казали? — особливим, щирим голосом запитав Лебідь, і Микола не звернув уваги на те, як надто вже одверто він усміхнувся до нього, заохочуючи до відвертої розмови.

— Різне казали! — відповів Микола. — Дядько Остап казав, що голодних під Советами немає, за школу платити не треба, в театрах українською грають та що пісень у них співають не гірше, як у «Просвіті».

— Бреше він! — суворо сказав Лебідь. — Як прізвище дядька Остапа?

— Буряк, — сказав Микола. — Остап Буряк, ми з ним сусіди.

… Після першого уроку політики Миколу, сина Степана, вісімнадцяти років і семи місяців од народження, послали на кухню постійним днювальним. Він зрадів, що справа повернулася так, бо, коли черпак великий, отже, й миска своя.

Микола не знав та й не міг, звичайно, знати, що Лебідь уже обміркував його долю з Романом Шухевичем. Лебідь запропонував повернути хлопця додому після того, як легіон передислокують у Санок, до російського кордону. Проте Шухевич, побалакавши з офіцером СС Крюгером, прикомандированим до «Нахтігаля», вирішив по-іншому: залишити Миколу для того, щоб на його прикладі виховати решту.

— У Львові, — говорив Лебідь на наступному занятті, знаючи, що у приміщенні тепер тільки свої, — першого дня вам, хлопці, треба ліквідувати комісарів і чекістів: своїх, українських спочатку. Затим москалів, жидів і поляків. На кожного в день я кладу десяток. Всього вас вісімсот. Таким чином, за десять днів ми позбудемося всіх ворогів — дихати стане легше, та й місце для тих наших, хто приїде слідом із генерал-губернаторства, треба звільнити. Я назву головні імена, а ви запам'ятайте. Од цих головних кола собі понамальовуєте, їхні нечисті також по п'ятеро живуть, довкола головного — п'ять прихвоснів, у кожного з тих п'яти — своїх іще з півтора десятка. А це легко, коли багато. Не побоїться один — інший підіжме хвоста. Особливо жінки та діти: на них давіть, коли хтось із тих, що нам потрібен, зник. Записувати, звичайно, нічого не треба, ви розвідка, вам папір і перо ні до чого, це для інтелігентиків там різних — писати, а нам робити треба. Очі заплющіть, відпочиньте трішки, у себе загляньте, заспокойтесь… Отак. Готові?

Лебідь розгорнув теку і став зачитувати списки.

Ці величезні списки починались з українських прізвищ. Комуністи й безпартійний радянський актив у першу чергу. Далі йшли російські, польські та єврейські, які, в свою чергу, поділялися на два сектори. У той, що називався «№ 47/12», було занесено прізвища й адреси офіцерів-пілсудчиків, відомих своїми налагодженими зв'язками в армії. Цей список Бандера не затверджував у абвері. Цей список Бандера не затверджував і з Оберлендером, оскільки розумів, що натрапить на заперечення; досвід створення гітлерівцями «народових сил збройних» — польських озброєних жандармів, що наглядали за українськими районами в генерал-губернаторстві (при німцях вони шмагали навіть страшніше й безкарніше, ніж за пілсудської влади), — підказав Бандері єдиний шлях: одним ударом знищити потенціального конкурента й ворога, який вірою і правдою служив одному з ОУН хазяїну — Гітлерові.

Список українських та польських інтелектуалів — цвіт Львова, гордість Радянського Союзу і Європи, причому не тільки Європи слов'янської, — був затверджений Оберлендером, і знищення тисяч професорів, лікарів, художників та письменників було санкціоновано. Другий список ніби долучався до першого: список — він і є список, у нього, як і в трамвай, напхати можна — не гумовий, не лопне; вигідне це діло, список на розстріл — він розв'язує руки в головному, а під головним завжди можна протягти своє.

Стомлених після дороги Омельченка й Олену поселили в будинку, де жив Роман Шухевич. Їм одвели ту кімнату, де звичайно зупинявся Ярослав Стецько, — маленьку, з вікном, яке виходило на город, що розрісся, наче сад: літо було раннє й жарке, а в травні пройшли гарні дощі.

Шухевич, як спостеріг Штірліц, був з Омельченком поштивий, навіть трохи улесливий, проте очі йому раз у раз спалахували своєрідним блиском — таке буває, коли тільки з ворогом розмовляєш.

Штірліц вирішив не заважати Шухевичу й Омельченкові: перша розмова найвідповідальніша, коли притираються «різновиди». Він був певен, що Омельченко назавтра розповість йому про все з найменшими подробицями.

Шухевич, як начальник військових з'єднань Бандери, був, звичайно, уповноважений провадити будь-які переговори з представниками інших груп націоналістів.

«Хай погомонять, — вирішив Штірліц, — ця їхня перша розмова віч-на-віч допоможе мені увійти в тутешню атмосферу».

… А Штірліца на вечерю запросив Оберлендер. На столі був гусак, засмажений з яблуками, хліб і пляшка справжньої горілки — німецьких наставників постачали продуктами з краківських армійських складів.

— Не рветесь із цієї глушини до Берліна? — запитав Штірліц.

— Рвусь. Видно, урбанізм так само в'їдається у моральні пори людини, як бензинова кіптява — в пори тілесні.

— Урбанізм — це ідея, — завважив Штірліц, — а всяка ідея породжує антиідею. Не мине й десяти років, як ви станете запеклим прихильником сільської благодаті.

— Це ризиковане твердження, — відповів Оберлендер. — Прошу до столу, оберштурмбанфюрере.

— Дякую.

— Почнемо з горілки? Я готуюся до російської кампанії: у них, на відміну од нас, спершу п'ють, потім закусують.

— Справді?

— Так. І це правильніше. Алкоголь — суть загострення чуттєвого сприймання. А хіба оцей смажений гусак не згусток відчуттів?

Штірліц глянув на породисте обличчя Оберлендера й не стримався:

— Кожний молодий мислитель звичайно намагається якомога ясно висловлювати думку, а воно сказати й нічого: філософія — наука віку.

На якусь мить Оберлендер став ніби скутий, навіть помітно було, як він напружено притис до боків товсті руки, а потім, розслабившись, рвучко потягнувся до пляшки.

— Щодо молодості ви маєте рацію, — промовив він, силкуючись не вдавати із себе ображеного, — та й щодо філософії також. Але я відношу себе до іншого типу мислителя: мені все смішно. Мої сентенції не що інше, як потяг до гумору, яким доля мене обділила. А втім, усіх німців доля обділила гумором: навіть інтелігенти у нас геть усі серйозні, нудні «професори», котрі так неприховано страждають, що це межує з кокетством.

— Ну, якщо вже неприховано, то ви теж кокетуєте, коли говорите, що вам усе смішно.

— Знаєте, оберштурмбанфюрере, мені приємно з вами, — щиро сказав Оберлендер. — Ви не приховуєте своєї антипатії; отже, мені не треба вас побоюватися — люди вашого відомства тільки тоді небезпечні, коли вони виявляють надмірну прихильність.

— Браво! — мовив Штірліц. — Це правильно. Браво!

Оберлендер поклав Штірліцу стегенце, а собі взяв крило.

— Смачного вам! — побажав він, з хрускотом розламуючи крило, і в тому хряску розтрощуваної кістки прозвучало для Штірліца щось особливе, страшне — він навіть побоявся признатися собі в тому, що саме він почував, надто ж коли глянув на дужі, круглі, спритні й м які Оберлендерові пальці. Уважно оглянувши крило, той роззявив рота, його білі рівні зуби уп'ялися в м'ясо, і обличчя стало зосереджене.

— Як гусак? — запитав Оберлендер.

— Чудовий.

— Господи, я забув про приправи! — вжахнувся Оберлендер. — Зараз скажу днювальному — на кухні у холодильнику прекрасні приправи!

Оберлендер вийшов до другої кімнати, яка правила йому одночасно за кабінет і за спальню, і набрав номер внутрішнього телефону.

— Миколо, принеси мені, будь ласка, приправи з холодильника!