Аншлюс Австрії був пробним каменем: якщо зірветься — він звинуватить в усьому генералів і віддасть їх на заклання. Коли ж станеться так, як замислено, лаври дістане він. Лаври дісталися йому. Після цього він розігнав той генеральний штаб, який вів його до перемог. Усі ті, хто знав його початок, його нікчемність і невмілість, мусять піти. Усі ті, для кого він був просто Гітлер, а не «великий фюрер», «геніальний стратег», «непереможний полководець», мусять зникнути. Гітлер посадив у крісло військового керівника Кейтеля — виконавця з мисленням дивізійного командира. Нові генерали славили стратегічний геній фюрера — під час першої світової війни вони були лейтенантами і не могли знати того, що знали генерали, звільнені у відставку. Проте логіка розвитку супротивна логіці особистості, охопленої честолюбними задумами: нові фронти потребували досвідчених командирів. Гітлер був змушений призвати з маєтків фельдмаршалів, які жили там відлюдно, під негласним наглядом гестапо. Генеральний штаб, що спланував війну на багато років уперед, ставав саморегулюючою силою, яка вимагала живлення, мов потужний мотор. Цього не розумів Гітлер, який сп'янів од перемог. Це розумів Штірліц, спостерігаючи за незначним, здавалося б, епізодом, пов'язаним із групою непомітних, дрібних політиканів із ОУН.
«Буде бійка, — думав Штірліц. — Генерали не простять Гітлерові приниження. Про це треба думати вже зараз і допомагати цій бійці, де тільки можна і як можна».
КУРТ ШТРАММ (II)
«Есесівець має рацію, — подумав Курт, відчуваючи, як важко затерпли ноги, поперек та передпліччя. — На жаль, він має рацію. Я не витримаю, якщо мене протримають тут ще тиждень. Або два. Я стану брехати йому, я ж вигадав сотні версій, і кожна з тих версій правдоподібна, і всі деталі зійдуться, але не зійдеться одна крихітна дрібниця, бо немає в мене олівця й паперу, і друзів — Гуго та Інгрід, тож вони не можуть обмірковувати зі мною кожну з цих версій, а есесівець може скликати нараду, доручити своїм сімом чи ста головорізам дослідити кожне моє показання і — головне — викликати наших та й учинити їм допит, зачитуючи їм мої слова. Він подовгу порпатиметься в паперах, діставатиме той, що йому потрібен, діючи на Гуго чи Інгрід так, щоб змусити їх повірити, начебто я почав говорити, і свідомість того, що я заговорив, занапастить друзів, бо ми поклялися одне одному мовчати».
Курт підняв плечі так, наче в нього свербіла спина, проте цей рух не послабив тяжкого задерев'яніння, а, навпаки, загострив його — тонкі, холодні голки упилися в шию, ноги та спину; кожен рух був зв'язаний з відчуттям, ніби тебе затиснуто в малюсінькому кам'яному мішку, який нагадував постать людини, що стоїть на напівзігнутих ногах.
«Я можу розпоряджатися тим, що дісталося мені по праву, — вирішив Курт. — Мені не по праву дісталася в спадщину фабрика, і я несправедливо одержав рахунки в банках. Але я по праву одержав життя, по праву кохання моїх батьків. Тож я можу розпоряджатися своїм життям за цих умов. Ну, сперечайся, Курте, сперечайся, — попросив він, — адже розум завжди шукає виходу, але ти, Курте, зараз не маєш права на це, тому що пішов на боротьбу, віруючи в її вищу справедливість. Ти можеш, звичайно, заперечити, що чесно тільки те, що зароблено потом, кров'ю, руками, мозком, талантом, голосовими зв'язками, і я через це не маю права розпоряджатися життям, яке завжди випадкове і одержане н дар. Ну, сперечайся ж, Курте! Адже можна сказати, що треба витримати, ти обіцяєш витримати геть усе, у глибині душі кожний сподівається на чудо, на те, що Гітлер розіб'ється на літаку, що на нього упаде цеглина або його родимець ухопить. Хоча таких родимець не бере: за його здоров'ям щодня стежать лікарі, він приймає вранці ванни, вдень гріється під «гірським сонцем», а ввечері п'є настій із цілющих трав: адже життя фюрера таке дороге для німецького народу! Не можна сподіватися на щось, що може прийти ззовні. Надіятися треба тільки на себе. Ну, запереч, Курте! Це ж гітлерівське: «В усьому і завжди надійся на свою силу!» Отже, мені не можна надіятися на Гуго? Отже, не можна надіятися на Інгрід і на Егона? Чому?! Бо вони не мають права ризикувати організацією заради одного мене. Вони знають, що я мовчатиму. Тому вони спокійно продовжують нашу спільну справу. Ну, Курте, ти ж підкинув собі кістку — «наша спільна справа»! Ухопився за це! А що, як наша справа переможе в ці дні? Що? Мовчиш? Молодець, що мовчиш, це було випробування: такі справи, як наші, перемагають не зразу, а тільки з часом, як незримі струмки навесні — теплом та чистотою своєю — поволі руйнують сіру кірку снігу. Господи, відкрий мені, чого ти хочеш: муки, що вбивають у мені твого сина, чи смерті, яку я прийму не з твоїх рук? А як же ти зможеш померти, Курте? У тебе немає ременя, а коли б він і був, то ти навіть не зміг би накинути зашморга на шию. Залізні ґудзики на штанях вони повідрізали під час обшуку — хіба забув? Ти не зможеш розпорядитися собою, Курте, бо тут, у цій країні, навчилися позбавляти людину права на саму себе, і не тільки у в'язниці, але й удома а це ще страшніше.
— Гей! — гукнув Курт. — Хай мене одведуть негайно на допит! Скажіть, що я цього прошу!
Коли його привели до кімнати есесівця, Курт сказав:
— Я збожеволію в тому мішку…
— Це може статися, — згодився сивий штандартенфюрер. — Але психічний шок у мішках має характер буйного божевілля, яке ми досить швидко виліковуємо. До того ж лікарі стверджують, що під час маніакальної балаканини ув'язнені інколи відкривають ту правду, яку ми так наполегливо шукаємо.
— Переведіть мене, будь ласка, до нормальної камери. У мішку я не можу обмірковувати ваших пропозицій.
— А ви тут обмірковуйте. Зараз принесуть каву й бутерброди — думайте собі на здоров я.
«Якщо я попрошу його зняти наручники, — подумав Курт, — він може насторожитися».
— Так, але коли ви почнете викликати моїх друзів на допити, то вони жахнуться мого вигляду.
— З вами так вчинили тільки тому, що я був у від'їзді, я ж вам пояснював.
— То ви відмовляєте мені?
— Я змушений відмовити. Прохання має провокаційний характер. Якби у вас було інфекційне захворювання, або чума, або запалення легенів, я відправив би вас до лазарету.
«Запалення легенів, — радісно вхопився Курт, — дякую тобі, любий есесмане, дуже тобі дякую! Ой, як це добре — запалення легенів!»
Коли його одводили в мішок, Курт дивовижним порухом, який при цьому не був і підозрілим, устиг високо підсмикнути штани кистями рук, скованими за спиною наручниками. Він зробив це для того, щоб вони зразу ж спали, — Курт дуже зголоднів за ці дні. Штани повинні були опуститися ще нижче, і тоді сорочка, що відділяла йото спину від холодної плісняви кам'яної стіни карцеру, висмикнеться.
«З плану заходів у нагляді за групою осіб, зв'язаних з Куртом Штраммом, який звинувачується в контакті з Бистрим, кур'єром із Берна.
… Інгрід Боден-Граузе, яка часто здійснює поїздки по країні, мусить бути у сфері нагляду місцевих відділів гестапо. У зв'язку з тим, що вона має виїхати до генерал-губернаторства, слід повідомити про її прикмети — якщо не встигнемо переслати фото — штандартенфюреру фон Ловскі до Варшави та оберштандартенфюреру Діцу до Кракова. План заходів має бути узгоджений з нами, (Нагляд за нею в дорозі здійснюватимемо ми).
СС штурмбанфюрер Холтофф».
«Затверджую. СС бригадефюрер Мюллер»
ГАННА ПРОКОПЧУК (III)
Цього разу чиновник комендатури був ще уважніший до Ганни, запропонував їй чорну сигарету, запитав, чи нема якихось труднощів із французькою поліцією: «Вони зовсім збожеволіли, їй здається, що ми чудовиська, які хочуть крові невинних, вони хапають нещасних емігрантів, садовлять їх до Сюрте, а всі шишки падають на нас, проклятих «бошів»…»
