«Толстой написав про це один раз і в ім'я святого, — подумала Ганна. — Як багато до святого прилипає бруду и несмаку… Я теж мала б заплакати, бо рученята в малюка як у Микитки, але в мене сліз не було, а лише відчуття бруду й нечесності. Добро мусить породжувати добро, а тут зло, слиняве й жорстоке щодо вільної людини. Як важко жити на цій землі, боже милостивий, як важко… Ні, добро не може породжувати зло. Тільки зло породжує зло. Ти живеш спокійно і щасливо, але тебе несправедливо скривдили, ударили, і ти відповів на удар, і кінець спокою! Ти in шинна готуватися до того, що тебе знов ударять, і ти заздалегідь думаєш про те, як захистити себе, як стати сильнішою і суворішою. Непротивлення — це спроба створити універсальний рецепт щастя. Адже одна мить: треба пережити кривду, погасити зло, змусити себе не думати про помсту, і життя твоє буде, як і колись, щасливе. Угамувала б я тоді гординю, залишилася у Кракові — хлопчики були б зі мною. Але це моє маленьке добро, — заперечила собі Ганна, — а в світі так багато зла, яке мені непідвладне: хіба ж я змогла б урятувати Варшаву від бомб? Усе влаштовано так, щоб зло існувало в сусідстві з добром, а добро завжди слабше і беззахисніше…».

Вона поминула маленький майдан сонного містечка і звернула до алеї, яка вела у діс. Тут було тихо, і якщо йти, ледь нагнувшись уперед, заклавши руки за спину, то можна відчути дух, що піднімався од землі — так само пахло в кабінеті електротерапії у лікаря Перньє, який лікував хронічні простуди сеансами гірського сонця.

«Земля оддає себе сонцю вранці. Вдень вона вбирає у себе сонце, а вночі жде його: платонічна любов, мабуть, має бути саме такою», — подумала Ганна та й завмерла — двоє величезних, переляканих і водночас цікавих очей дивилися на неї з-за кущів. Очі були рухливі і широко, по-дитячому розплющені.

— Здрастуй, — прошепотіла Ганна, відчуваючи, як у ній розлилося щемливе, забуте тепло, — не бійся мене, будь ласка.

Коза стрибнула убік, але не втекла.

— Ну чого ж ти, дурненька?

Боки у тваринки якось дивно здригалися, наче коза задихалася од хвилювання. Ганна зрозуміла, чого так судорожно здіймались у кози боки: за три кроки від дороги стояло козеня — ще зовсім маленьке, на височенних цибатих ногах.

— Ох ти ж, маленьке, — прошепотіла Ганна та й потягнулася до козеняти, яке, видно, зовсім недавно народилося.

Козеня одскочило від неї боком, немов кошеня, зупинилося, завмерши, та й знову уп'ялося синіми, молочними очиськами в жінку, поводячи плюшевим п'ятачком носа.

І раптом Ганна почула ліс: вона тільки зараз могла зрозуміти, що ота тиша, яка, здавалось, оточувала її, насправді живе і радіє з того, що живе: висвистували дрозди, гасали серед гілля жовтогруді синиці, стукотів дятел.

Треба було усі ці роки брати хлопчиків до лісу, — подумала Ганна, глянувши на те місце, де ще мить тому стояло козеня. Тепер там коливалася трава, і не було вже синіх очей і м'якого тремтливого носика. — Треба було водити и до зоопарку, милуватися з того, як вони зачаровано дивляться на звірів, і серце стискалося б од щастя, і я стала б дуже талановитою, бо лише щастя своїх дітей може дати справжнє відчуття високого спокою, а тільки ж це і є істинним підступом до творчості. Нехай би я робила свою справу вдома, нехай би усі мої задуми реалізувалися згодом, нехай би це реалізували хлопчики — адже справжнє щастя — це коли ти тільки замислюєш, носиш у собі боязливо, по частинці віддаєш оте замислене ватману… А тоді починається гидотне — узгодження, підбирання металу й мармуру, торгівля з постачальниками, доказ замовникові своєї правоти… Ми обкрадаємо себе, коли мало буваємо з дітьми. Треба ходити з ними до театру, гуляти в парках, спостерігати, як вони будують із піску свої замки. Бабусі, котрі виводять малечу, думають про своє, і нема для них чуда її тому, як дитина думає над піщаним замком і як вона дивиться на птаха, що пролітає, — старі вважають, що вони осягли розумом смисл життя, бо прожили його. Але ж насправді усе зовсім навпаки: смисл життя найкраще відчуває новонароджений. Чим доросліші ми стаємо, тим більше звужуємо світ, обмежуємо самих себе нормами моралі, своїми страхами, породженими сплою і злом».

Ганна примостилася на пеньку, заплющила очі й підставила обличчя сонцю. Лагідне тепло його довірливо накрило повіки, чоло, губи.

«Мабуть, треба менше рухатись, — подумала вона, — и раніше занадто багато рухалась, тільки зараз, випадково, збагнула, що таке ласка сонця. Я завжди квапилася зробити. А чи ж треба? Якщо ми мандрівники, котрим дозволено ненадовго увійти сюди, у цей світ, то, може, краще очікувати кінця, утішаючись з того, що нам одпущено?»

Вона довго сиділа під сонцем, на сосновому пеньку, і н душі у неї був спокій, бо тут, серед лісової тиші, вона повірила у те, що з колишнім усе покінчено, що тепер вона інша, а значить, хлопчики будуть з нею, адже все-таки є в світі справедливість, справедливо ж було те, що саме вона зустріла в лісі новонароджене козеня, а не людина, в руках у якої могла бути рушниця…

План розмови з Фохтом був у голові Штірліца — після роботи з архівами у берлінських бібліотеках, після зустрічі з Мельником та Бандерою і після розмов із Діцом, котрий ще із Загреба затаїв до чиновника з розенбергівського відомства важку неприязнь. Фохт зустрів Штірліца підкреслено привітно, розчинив стулку стелажа, де за корінцями книжок було вмонтовано великий буфет, запропонував на вибір французький коньяк, шотландське віскі та джин, неуважно попросив чоловіка-секретаря приготувати дві чашки міцної кави і, напівобнявши оберштурмбанфюрера, підвів його до старовинного, з високою спинкою, шкіряного крісла.

— На пас не діють клопоти, — промовив Фохт, розглядаючи обличчя Штірліца. — Я заздрю вам. Ви наче вилитий із бронзи.

— Я переміню ім'я на Цезар, — пообіцяв Штірліц, спостерігаючи, як Фохт картинно смакував коньяк.

— Веєзенмайєр учора одержав новий титул, — сказав Фохт, — тепер, після перемоги в Хорватії, він посол для особливих доручень. Можете надіслати вітальну телеграму.

— Неодмінно. Він здібна людина.

— Шкода, що його немає тут.

— Я гадаю, ви досить серйозно знаєте слов'янську проблему, щоб тут заступити Веєзенмайєра.

— Ніколи не можу збагнути, коли ви жартуєте, а коли говорите серйозно.

— Жарт може бути правдою. І навпаки.

— Я, знаєте, прагматик-метафізик, а Веєзенмайєр одрізняється зухвалістю.

— Щось я не дуже бачу різницю між метафізикою і зухвалістю.

— Різниця очевидна, Штірліц. Метафізика — це щось середнє між ідеєю і творчістю, між пристрастю і логікою; на мою долю дедалі більше випадає зважувати можливості…

— Нікому не признавайтеся в цьому, Фохт. Нікому. Вас тоді з кістками з'їдять. Якщо ви визначаєте свою функцію тільки як людина, котра оцінює можливості, тоді вам не дозволять висловлювати точку зору. Ви приречете себе на становище вічного порадника. А вам, як і будь-якій нормальній людині, хочеться бути діячем. Так?

— Ні, — втомлено сказав неправду Фохт, — мені над усе хочеться спокою, щоб ніхто не смикав через дрібниці й не заважав робити свою справу… Нашу спільну діряву.

— По-моєму, ви дуже добре налагодили справу. В усякому разі, судячи з моїх зустрічей з Мельником та Бандерою.

— Ви з професором Смаль-Стоцьким не познайомилися?

— Ні. Хто він?

— Його призначили до українського відділу міністерства східних територій.

«Він і досі боїться свого провалу з Діцом у Загребі, — зрозумів Штірліц, спостерігаючи за обличчям Фохта. — Він дуже боїться мене й не любить, бо тільки я знаю, що саме він винен у загибелі так потрібного нам підполковника Косорича. Через те він такий довірливий зі мною. Він хоче, щоб я повірив у нього: тоді, за його логікою, мені буде невигідно пам'ятати. Мені буде вигідніше забути».