Курт закашлявся, подавшись уперед. Тіло його тремтіло, у куточках рота з'явилося мокротиння. («І губи у вас наче в ображеної дівчини, і ямка угадується на щоці, — усміхалася до нього Інгрід Боден-Краузе, — хіба таким має бути справжній мужчина, мій любий і хороший друже?»)

«Зараз можна падати, — подумав Курт. — Хоча ні, ще рано. Він жодного разу не подивився на мене, він безперестанку розглядає свої нігті, якщо я зараз упаду, це може бути природно. Треба впасти, коли кашель стане особливо натяжний. А про Інгрід я зараз згадав через те, що мені не вистачає її сили й спокою, і ще я дуже хочу, щоб вона побачила мене зараз і зрозуміла свою неправоту, коли говорила про мої губи та ямку на щоці. Господи, адже це бажання породжене мстивістю, який сором, га? Я ж їй мщу, Доводячи її неправоту, а мстивість — найнедостойніша людська риса…»

— Згодьтеся, що я більше маю рацію, ніж ви, — вів далі штандартенфюрер, — згодьтеся, бо це, на жаль, логічно.

«Ні, мстивість не є найнедостойніше в людині. Інша річ, що ознака ця плебейська такою ж мірою, як і панська, але не аристократична. Народилася вона у свідомості раба, котрий не мав права помститися панові за своє приниження. Ні, не мав права. Він міг і був зобов'язаний перемогти. Він був зобов'язаний добиватися волі. А вільна людина мстити не може. Карати — так, мстити — ні».

— Німець точніше за інших розуміє приховану логіку думки і вчинку, — монотонно провадив далі штандартенфюрер, і Курт тільки уривками сприймав його слова, коли хотів цього, коли потребував паузи, бо його мозок був розпалений, як і тіло.

— Німець, — вів своєї штандартенфюрер, — як ніхто інший на землі, розуміє першопричину необхідності… Ви неуважно мене слухаєте… А даремно. Я даю вам ділові поради, які вас ні до чого не зобов'язують.

«Він не дивиться на мене, — завважив Курт, відчуваючи, що ось-ось почнеться затяжний кашель, — він уміє відчути, він може відчути моє рішення, і тоді я загинув».

— У поняття першопричини необхідності я включаю цілий ряд компонентів, пане Штрамм. Перший компонент — це в'язниця, а тут усе особливе, навіть час. Тут час працює проти нас, а не за вас. Другий компонент: рано чи пізно ви відчуєте свою особливість, увесь жах, що криється за неможливістю керувати мозком і тілом. Третій компонент: ми не дозволимо вам вчинити якусь дурницю на зразок самогубства чи важкого тілесного каліцтва. Четвертий компонент: чим далі, тим ясніше відчуватимете ви можливість, яку надаємо вам для того, щоб повернутися до колишнього життя та до звичної діяльності, вимагаючи од вас натомість лише одного — правди. І, нарешті, останнє: у в'язниці ви відчуваєте свою мізерність. Це особливо страшно, бо, як правило, люди вашого кола думають про себе, як про осіб незвичайних, великих, а можливо, такими і є насправді. Ми змушуємо отакого незвичайного ворога зрозуміти свою незначність, виділивши йому в слідчі людину нижчого порядку, яка має право ставити запитання і може — будь-якими засобами — домогтися відповіді. Нехай навіть явно неправдивої відповіді. Діалог нерівностей приведе до тих результатів, у яких зацікавлений я. Розумієте? В'язниця — це особливий державний інститут, а допит — діалог абсолютно винятковий. У в'язниці ви, вільна людина, відчуваєте свою неволю цілком своєрідно: ви погоджуєтесь із неволею, ви сприймаєте це як визначений факт. Але ж людина вільна з народження. І це постійне вирування неоднаковості зламає вас, підточить зсередини. Мине якийсь час, і ви потягнетесь до слідчого, як до рідного: ви шукатимете в його словах натяку, полегкості, співчуття; ви опиратиметесь цьому; ви станете ненавидіти себе, коли вас повернуть до камери, ви проклинатимете себе за ті слова, що злетіли у вас з язика, але й наступного дня, я найімовірніше через кілька днів — треба дати можливість напастися сподіванням — ви знову говоритимете, і в потоці брехні я побачу зерно правди. А тоді ми доведемо, що ви переступили межу, і ви згодитеся з цим, і за годину до страти ви бажатимете тільки одного: побачити мене, дістати од мене розраду, бо поступово я стану вашим другом, котрий співчуває вам і намагається зрозуміти вашу правду. А втім, мені це справді вкрай необхідно: можливо, ваш досвід допоможе нам утримати від аналогічних помилок десяток інших людей.

Кашель зібрався. Він був наче клубок у легенях. Він був жовтий, мокрий, гарячий. Він вирвався з рота із стогоном, зойком, мокротинням. Курта било частими, завмираючими судорогами, він перешкоджав собі, стримував дихання, хрипів, звивався доти, аж поки не потемніло в очах і не стало тяжко й гулко в голові, тоді він упав, і сивий штандартенфюрер підвів нарешті очі від своїх рівних, квадратних рожевуватих піїтів. Він дивився на Курта, на його скуйовджену потилицю оцінюючим, спокійним поглядом, дочекався, поки припинився приступ кашлю, а тоді, підійшовши до в’язня, присів перед ним навпочіпки, дістав накрохмаленого носовика, витер потріскані Куртові губи й тихенько промовив:

— У вас кепсько з легенями після того випадку в горах, еге ж?

Курт, відчуваючи наростаюче клекотання в собі, кивнув головою.

— Якби не Інгрід Боден-Граузе, ви вже тоді загинули б, бідний пане Штрамм…

Курт знову кивнув головою.

— Я не чую вас, — зовсім тихо сказав штандартенфюрер. — Ви скажіть мені тільки одне слово: «так» або «ні».

— Так, — відповів Курт.

— Ну от, а тепер одкашляйтесь, — сказав сивий і встав. — Я наллю вам води, та й будемо розмовляти… Про минуле, тільки про минуле.

Курт підвів голову, глянув благально, із захопленням, страждально на штандартенфюрера і прошепотів:

— Так.

А тоді зігнувся навпіл од нового приступу кашлю.

Начальник архітектурної майстерні СС Герберт Ессен з кожним днем був дедалі лагідніший з Ганною, довго простоюючи в неї за спиною, спостерігав, як вона працювала.

Вихований у Берліні, пройшовши трирічну практику в Сан-Франціско й Лондоні, СС штурмбанфюрер Герберт Ессен був талановитий архітектор. На відміну од колег, які вважали за патріотичний обов'язок уголос гудити геть усі інші школи, окрім готичної, він дозволив собі не згоджуватися з думкою абсолютної більшості членів Німецької гільдії художників.

«Ми повинні брати все краще у світі й повертати на користь нашої справи». — Ця його відверто висловлювана концепція знаходила підтримку у відомстві господарського управління СС — обергрупенфюрер Поль був людина раціональна, а кожен справжній раціоналіст припускає певну сміливість мислення.

Спостерігаючи, як працює Ганна Прокопчук, милуючись точністю і сміливістю її вирішень, Ессен надумав був попросити Поля переговорити з ким-небудь в інституті антропології, підпорядкованому Розенбергу. Ганна була шатенка з голубими очима; постать мала пречудову, вуха не відстовбурчувались — хто його знає, можливо, її мати підходить до типу нордичного характеру, і тоді расова комісія зможе затвердити талановитого архітектора справді німецьким зодчим.

Поль вислухав Ессена і похитав головою.

— Дерзайте, але до певної міри, Герберте, — порадив він, — не думайте, що потреба дає індульгенцію на зухвалість. Використовуйте її працю для нашої мети, вам ніхто не забороняє цього. Можете поліпшити її становище, збільшіть пайок, я ладен дати їй літер на проїзд по Саксонії — нехай познайомиться з нашою архітектурою, але не більше. Поглинати завжди краще, аніж роздавати. Можливо, у мені промовляє господарник, а не християнин, але тут уже нічого не вдієш — професія формує людину за своїми законами.

— Архітектура — це мистецтво, обергрупенфюрере, а люди мистецтва прощають усе і приймають усе, але ж вони не можуть працювати, як добре оплачувані невидимки. Кожна цікава споруда талановитого архітектора обов'язково позначається мідною табличкою з прізвищем автора проекту. Прокопчук має такі таблички у Бразілії, Голландії і Мексіці.

— Я дуже шкодую, Герберте, але це не те питання, щоб я йшов до рейхсфюрера або до Розенберга, — нижчий рівень не зрозуміє моє прохання. — І, показавши паузою, що до цієї теми більше повертатися немає рації, Поль запитав: —Як у вас справи з типовими проектами?