— Панове, панове, ось послухайте, — промовив Трушницький, ступивши від стіни, — тут якесь непорозуміння. Я з «Просвіти», дозвольте мені зв'язатися з нашим представником.

— А до вас претензій ми не маємо, — сказав офіцер і, назирнувши до папірця, що тримав у руці, обтягнутій тонкою лайковою рукавичкою, додав: — Ніяких, пане Трушницький.

Пан Ладислав метнувся поглядом до обличчя Трушницького, тоді з жахом глянув на синів і закричав:

— Дітей хоч врятуйте! Врятуйте дітей, благаю вас!

— Пане офіцер, — відкашлявся Трушницький, — може, ми дозволили б мені взяти дітей під свій нагляд? Я зможу утримувати їх, поки з'ясується оце непорозуміння.

— Годі! — Офіцер дерев'яним жестом обсмикнув френч. — Ведіть арештованого до машини. А ви, — він зиркнув на Трушницького, — переселяйтеся з своєї комірчини до будь-якої кімнати, яка вам до вподоби.

Маленький Микитка затупотів ніжками, взутими у драні сандалі, губи йому побіліли, і сльози покотилися по щоках.

— Таточку, — закричав він і зовсім побілів на виду, — татусеньку, я до тебе хочу!

— Зараз, синочку мій хороший, ми зараз сядемо до машини, я візьму тебе на коліна, не плач, любий мій, ну, не плач… Пане Трушницький, утріть же йому очі, — схлипнув Ладислав, — і носика утріть, благаю вас!

Трушницький ступив був до хлопчиків, але офіцер зупинив його:

— Не треба.

Янек намагався стримуватися, йому вже було вісім, але, глянувши на бабусю, яка важко вставала з ліжка, тихенько заскімлив, мов те цуценятко, одірване від матері, а тоді упісявся, потекла тоненька цівочка від його тремтячих ніг, і він, мабуть, так злякався тієї мимовільної ганьби своєї, що аж закричав пронизливо:

— Татусю, ну скажи ж їм що-небудь, татусю!

— Пане Трушницький, — захрипів Ладислав, подавшись уперед, — будьте ж милостиві, допоможіть дітям!

Стара жінка перестала нарешті кашляти, утерла набряклі сині губи, докірливо глянула на сина:

— Не принижуйся… Ходімо, крихітки ви мої, ходімо. Вам нічого боятися, вас чекає порятунок і відпочинок, ходімо. Це нам треба боятися — грішним.

Сивий штандартенфюрер викликав Курта уже вп'яте. Спершу він говорив про те, що в його ж, Куртових, інтересах розвіяти трагічну підозру, яка впала на нього.

— Людина, з котрою ви зустрічалися, — ви знаєте, про кого я кажу, — зв'язана у Швейцарії з червоними. Це факт, який ми незаперечно встановили. Поясніть мені, де і як ви з нею познайомились, тільки про це я вас і прошу.

Курт мовчав. Він ненавидів себе за це мовчання, бо розумів, що воно продиктоване ілюзіями, котрих уже, як він вважав, не існувало. Він розумів, що треба кинутися на цього сивого есесівця з юним, без єдиної зморшки обличчям, і тоді прийдуть семеро його помічників, котрих він називав «свиньми» й «катами», і все швидко закінчиться. Але в Курта ще не було сили прискорити кінець, у нього була тільки сила прийняти його.

— Зрозумійте, — провадив далі штандартенфюрер, — вас не арештовував би ніхто, або ж навпаки, гільйотинували б уже, якби ви не той, ким були. Ви приятелювали з родиною генерала Шернера, родиною генерала Віцлебена, з Гуго Шульцом, що працює в секретному відділі економічних досліджень при міністерстві авіації, з родиною графа Боден-Граузе, який збирає у себе вдома багатьох відомих і поважних людей з міністерства іноземних справ. Що ви хочете, у нас в гестапо є люди, які страждають на манію підозріливості. Така вже професія, нічого не вдієш. Я повинен їх заспокоїти. — Він усміхнувся сумною усмішкою, що дуже прикрашала його обличчя. — А заспокоїти їх я можу, одержавши від вас хоча б формальні пояснення, і вашу справу буде припинено, а ви повернетесь до своєї служби. Ми не повідомляли нікого про ваш арешт. А втім, ви навіть і не арештовані: ордера немає, його ніхто не наважиться затвердити, бо тоді треба кинути тінь підозри на дуже багатьох заслужених людей рейху.

— Ви даремно усе це затіяли, — відповів Курт. — Я не буду вам нічого пояснювати.

— Вам доведеться мені пояснити. І не все, а тільки де, коли й для чого ви познайомилися з паном із Швейцарії.

Курт заперечливо похитав головою.

— Це все, — промовив він. — Я не вважаю себе за злочинця. Тож кінчайте мерщій формальності, штандартенфюрере.

— Якщо ви не вважаєте себе за злочинця, то дозвольте мені переконати в цьому моє начальство. Я вас також не вважаю за злочинця.

— Це все, повторив Курт.

— Ні, не все. Ви ж служили, Штрамм, і ви прекрасно розумієте, що доручення, дане вам керівництвом, має бути виконане. Я дістав доручення. І я виконаю його. Я дістав доручення довести вашу чесність. Я впевнений, що ваші зустрічі а ворогами випадкові Але вас могли підвести ті, хто бажає вам горя. От я й докопаюся до того, хто хотів пробити із вас злочинця. Або докопаюся до випадковості й доведу причини цієї випадковості, бо ніщо так не зумовлене причинністю, як випадковість. Я ж не кваплю вас. Та коли ви будете й далі упиратися, я…

— Накажете загнати мені голки під нігті? — не витримав Курт.

— Ні в якому разі. Я буду змушений викликати на допит ваших друзів: пана Гуго Шульца, пана Егона фон дер Брема, графиню Інгрід Боден-Граузе, і вони напевно допоможуть встановити правду.

«Ось воно, найстрашніше, — подумав Курт, — це страшніше за голки, підбори, карцер. Найстрашніше — це коли ти відчуваєш безпорадність моральну, а не фізичну».

Сонце пробивалося крізь жалюзі рівними смугами проміння, що кольором були схожі на розплавлену сталь. Чорні тіні безжально різали килим, срібні черевички на тоненькому підборі, атласне крісло, на яке кинуто було синю газову сукню, пачку сигарет і книжку, розгорнуту рукою людини, котра любить читати і читати вміє: корінець був не зім'ятий, і в тому, як було розгорнуто книжку, не відчувалося насилля над річчю.

Інгрід довго дивилася на виразну білість сталевих ліній, що розрізали її спальню. Вона чула голос садівника Карла: він уже давно підстригав газони в парку; напевне, він почав підстригати їх невдовзі після того, як Інгрід повернулася з прийому в шведського посла. Тільки раніше Карл намагався тихо працювати, щоб не розбудити дочки графа, а тепер, як на його думку, спати було гріх, бо сонце уже в зеніті, і покоївка (здається, це був голос Емми) кликала садівника на другий сніданок.

Інгрід увімкнула радіо. Диктор читав останні вісті: фюрер здав у фонд оборони рейху мідну браму рейхсканцелярії. По всій Німеччині проходить кампанія, проголошена рейхсмаршалом Герінгом: збір металу для перемоги над англо-єврейськими банкірами. Зміцнюються економічні зв'язки з Росією. Прем'єр Франції П'єр Лаваль прийняв німецького посла і мав з ним дружню й відверту бесіду з питань подальшого розвитку відносин між рейхом і Францією. Виступаючи на мітингу в Загребі, «поглавник» незалежної держави Хорватської Анте Павеліч заявив, що новий порядок у Європі несе всім народам справжню свободу, яку гарантують геній фюрера і дуче, могутність їхніх великих армій, що довели спою мужність і незламність у боях із плутократами. Температура в Берліні плюс двадцять три градуси, вітер південно-західний, помірний, увечері можлива гроза.