У машині він, навпаки, завмер, аж ніби заціпенів, уп'явшись пальцями в холодну баранку, і сидів отак з хвилину. Він думав про те, де зараз Діц може бути з Оленою. Він не міг помилитися. Обличчя в Діца, хтиве і важке, було сповнене нетерпіння й хіті, коли він цмулив «якобі».

«Дурник. Він вирішив, що ми з ним прийшли сюди з однією й тією самою справою, — міркував Штірліц. — Тим-то він звернувся до мене. Він усе розраховує за власною логікою і в міру власних розумових можливостей. Він може, звичайно, вербувати цю Олену — знахідка невелика, хоч, може, й похвалять за розширення агентурної мережі. Та коли я правий і коли ти потягнув до ліжка цю молодичку, яка дуже не любить свого чоловіка, тоді ти станеш моїм рабом, Діц. За стосунки з чужоземкою він підлягає партійному суду. Коли я зроблю те, що я замислив зробити, тоді я не боятимусь твоїх холодних запитань про Магду, і твоя проклятуща зорова пам'ять, хай їй грець, і тобі з нею — більше того, ти дуже будеш потрібний мені найближчими днями, як ніхто інший, Діц».

Штірліц мав обдумати, куди Діц повіз Олену. Конспіративні квартири гестапо на Пачлинській і Славківській були забиті бандерівцями і мельниківцями. Організаційні питання розв'язувалися у краківському управлінні гестапо — туди оунівців не допускали. Коли Штірліц спитав Діца, чи надійно у їхньому офіцерському готелі на Плянтах, що напроти Вавеля, той відповів, що зараз найнадійніше місце саме в цьому готелі — ніхто із сторонніх не має права заходити, «тільки в супроводі наших людей».

Штірліц включив запалювання, поволі закурив та й поїхав до готелю.

Портьє він запитав неуважно, приховуючи позіхання:

— Оберштурмбанфюрер Діц уже в себе?

— Він прийшов двадцять хвилин тому, пане Штірліц. Він прохав попередити, що буде зайнятий роботою півгодини. — Портьє глянув на годинника. — З'єднати?

— Ні, ні. Дякую вам. Я зачекаю його в себе.

Штірліц поляскав себе по кишенях, зосереджено нахмурився, знову поляскав себе по кишенях, досадливо ляснув пальцями:

— Хай йому грець, мій ключ залишився на роботі… У вас є ключ до всіх дверей, чи ж не так?

— Аякже, звичайно.

— Дайте, будь ласка, на хвилинку вашого ключа.

— Я одчиню вам двері, оберштурмбанфюрере…

— Дайте ключа, — повторив Штірліц, — не залишайте поста, я сам умію відчиняти двері.

В їхньому готелі були особливі замки: зсередини замість шпаринки кнопка. Отже, ключа усередині залишити ніяк. Натиснеш зсередини кнопку — двері зачинені; повернеш ключа зовні — одчинено. Штірліц наблизився до дверей того номера, де жив Діц, і прислухався: було увімкнуто радіо, передавали концерт Брамса.

«Здається, Третій», — машинально відзначив Штірліц і плавно повернув ключа, що підходив до всіх дверей, — у військових готелях було запроваджено мати такого універсального ключа. Він зайшов до маленького передпокою тихо, навшпиньки. З кімнати линула музика, сама тільки музика. Штірліц рвучко розчинив двері навстіж. З великої тахти підхопився Діц, який зараз видався Штірліцу крихкотілим і незграбним. У формі він завжди був підтягнутий. Олена повільно натягувала на себе простирадло. Діц вискочив до передпокою — обличчя йому побагровіло.

— Бога ради, пробачте, — сказав Штірліц. — Там Омельченко учиняє істерику…

— Слухайте-бо, Штірліц, — Діц збентежено потер щоки, і на них залишилися білі смуги, — слухайте-бо, це якась нісенітниця.

Штірліц поплескав його по плечу:

— Працюйте далі. Та мерщій вертайтесь.

— Штірліц, що у вас в кишені? Ви фотографували? Ось послухайте, не робіть підлоти, я ж ваш товариш…

— Закінчуйте роботу, — повторив Штірліц, — та мерщій вертайтесь. Потім побалакаємо. Згода?

— Стривайте, зрозумійте ж, — забурмотів Діц, але Штірліц не став його слухати, повернувся та й вийшов.

… Він довго сидів за кермом, відчувши дивовижну втому. Він учинив бійку, і він переміг у першому раунді, маючи такого ворога, який тепер не спиниться ні перед чим.

«Неправильно, — заперечив собі Штірліц. — Не треба вигадувати людину, виходячи з власного досвіду. Люди різні, тож коли проектувати на себе кожного, з ким судилося зустрітись у житті, тоді можна багато наламати дров і завалити всю справу. Ні, він переможений тепер. Він буде інший, дарма що намагатиметься удавати з себе колишнього. Він заспокоюватиме себе тим, що я був сам, без свідків; він переконуватиме себе, що показання Олени, якщо її викличуть, не візьмуть до уваги — якась напівросійська українка, їй нема довіри. Але все це буде на поверхні його свідомості. Усередині він уже зламаний. Він проганятиме від себе цю думку. Тож я й повинен зарадити йому в цьому. Я повинен зробити так, щоб він почував до мене вдячність — як арештанти, котрих вони готують до процесу: ті теж починають любити своїх слідчих і вірити їм».

… Вернувшись до клубу, Штірліц сказав Омельченкові, що він змушений відкланятися, а пан Діц та Олена їдуть слідом — вона хотіла подивитися на вечірнє місто.

— Ходімо, Магдо, — мовив Штірліц, простягаючи жінці руку. — Ходімо, голубонько.

Він довго возив її машиною по місту, не промовивши жодного слова — просто кружляв гарними, спорожнілими вже (комендантська година) вулицями й почував у собі спокій, бо вона була поруч, і Діц не наважиться тепер запитати в нього, що це за жінка, яка кров тече в її жилах, чим займається і чи часто подорожує. Він міг би, ясна річ, і не відповісти, але в такому разі Діц матиме підставу звернутися по санкцію до керівництва — з'ясувати самому, що це була за жінка, яка кров тече в її жилах, звідкіля вона й чого. І він з'ясував би. Це вже так.

На березі Вісли Штірліц спинив машину, обперся підборіддям на кермо, зітхнув уривчасто і, хитнувши головою, сказав:

— Гляньте на воду — тут дивно відбиваються зорі. Вони пливуть.

«Я повинен був нагодувати її, — раптом подумав Штірліц, начебто й далі провадив суперечку з самим собою, таку суперечку, що її провадити далі й не хочеш, побоюючись того моменту, коли ця суперечка почнеться. — Тільки через те я повів її туди. Тільки через те, — повторив він собі, намагаючись заглушити інші слова, що були в ньому до того, як він вимовив ці, самовиправдувальні, і він почув ці слова саме тому, що не хотів їх чути. — Ти привів її туди а відчаю, ось чому ти привів її, Максиме. Вона як пуповина для тебе, вона зв'язок, а тобі зараз дуже страшно і борсаєшся ти, панікуєш, бо не знаєш, як зробити так, щоб тебе почули. Тож і було тобі дуже страшно увесь цей час — аж поки не приїхала Магда. Магда? Та яка вона Магда? Ніяка вона не Магда. Отож годі вже брехати одне одному. Для того, щоб іншим брехати, потрібна гарна пам'ять, а собі брехати надто небезпечно: можна опинитися у божевільні.

Немов угадавши його, Магда тихо мовила:

— Поверніться спиною — я зроблю вам як слід масаж шиї, бідолашний ви мій…