— Правда? Мій брат д'Анжу сховався під стіл?

Цього Анрі й хотів: розраховував на Карлові почуття до спадкоємця трону. Треба було відхилити його увагу на нелюбого брата — хай він забуде, що має тут у руках своїх родичів-гугенотів і що він шаленець. Кумедне особливо добре помагає проти безпосередньої небезпеки: насмішивши, можна принаймні віддалити її. Анрі, що в цю годину навчився ненавидіти, зрозумів водночас і всю цінність лицемірства. Тому він вигукнув відвертим, щирим тоном:

— Я знаю, брате мій королю, що всі ви в глибині душі не хочете нічого поганого. Ви тільки хочете збавити час, як на турнірі або у грі в кільця. Tue! Tue! — передражнив він, завиваючи так, що в кожного відпала б охота до такої розваги.

— Ти так гадаєш? — спитав Карл з видимою полегкістю. — Тоді я признаюся бодай тобі одному: ніякий я не шаленець. Просто мені не лишають іншого виходу. Згадай, що моя годівниця — гугенотка і що я знаю ваше віровчення змалечку. Д'Анжу хоче мене вбити! — заверещав він, поводячи люто очима, ніби знову скочувався в своє шаленство — чи то справжнє, чи То вдаване. — Та коли я загину, тоді помстись за мене, Наварро! Помстись за мене й за моє королівство!

— Та ми з тобою заодно, — з притиском підтвердив Анрі.— Ти шаленітимеш, коли доведеться, а я вдаватиму блазня, бо я справді такий. Показати тобі зараз одну штуку? Дуже гарна штука, — запевнив він трохи нерішуче, бо потай мав сумнів, чи добре вона скінчиться. За спиною в Карла схожа на бастіон шафа — масивні поперечини, гарматні ядра з чорного дерева, куте залізо — непомітно прочинилася; це побачив тільки Анрі, і він зразу впізнав двоє облич, що визирали звідти. Поглядом він наказав їм ще почекати. А тим часом вимахував перед Карлом руками, неначе ярмарковий штукар-шарлатан.

— Ти, звичайно, гадаєш, що хто помер, той уже не встане, — почав він бундючно, як звичайно говорять такі штукарі,— Але ми, гугеноти, не такі, з нами смерті впоратися важче. Не хвилюйся ж, брате королю! Вісімдесят дворян ви мені замордували в Луврі, але перші двоє вже ожили.

По-фокусницькому ворушачи всіма десятьма пальцями, він повів руками згори вниз, у напрямку шафи, трохи відступивши, щоб не бути занадто близько до того дива, яке зараз мало статися. Карл теж трохи відступив, на обличчі його відбивались недовіра й острах.

— З'явіться! — вигукнув Анрі.

Двері шафи широко розчинились, і перед Карлом упали на коліна д'Обіньє і дю Барта. Відбулось те дуже швидко; перший крик нового нападу шаленства не встиг вирватись із Карлових уст, а тому він мовчки дивився на обох, наморщивши лоба. Вони стояли на колінах, і в тій поставі один був удвічі вищий за другого, але обидва прикладали руки долонями до грудей, як і годиться бідним вигнанцям, що насміли повернутися з такого місця, звідки повертатись не дозволено. Обидва враз заговорили глухими голосами:

— Простіть нам, ваша величносте, що ми покинули царство Плутона! І не будьте суворі до чарівника, що викликав нас ізвідти.

Цього разу Карл вирішив не шаленіти. Він сів і сказав:

— Вас іще мені тут бракувало. Можете встати, але що мені з вами робити далі? От паскудство!

То була найтверезіша мить у його житті: все, що сталось і що мало ще статися, було йому просто огидне й мучило його. Це видно й на його портреті. Король із виснаженого роду: білий шовк, скісний погляд, сповнений підозри й нехоті, але нога виставлена, мов у балеті. Карл Дев'ятий повернув руку долонею вгору: знак, що він дарує своїм бранцям волю.

І вони зразу скористалися нею. Дю Барта рушив до дверей і відімкнув їх. Д'Обіньє кивнув у бік вікна, за яким уже яснів білий день:

— Наше щастя, що воно вночі стояло відчинене й тут нікого не було.

Дю Барта квапливо відійшов від дверей, визирнувши в щілинку. А тоді двері відчинилися.

Двері відчинились, і ввійшла королева Наваррська, пані Маргарита, Марго.

Її брат Карл сказав:

— А, це ти, моя гладушечко!

І Анрі вигукнув:

— Марго!

Їхнім першим, несвідомим почуттям була радість. Ось вона стоїть перед ними, вона не загинула, хоча минулої ночі раптом відкрилося стільки пасток і вовчих ям, і не втратила своєї витонченої краси й блиску, до якого життя начебто доривалося, поки не настала ця ніч. І в обох, у Карла й у Анрі, крізь радість прохопився ляк: «А я не був біля неї в годину небезпеки! І як це так, що по ній нічого не видно?»

А було так тому, що Марго змила з обличчя й тіла багато крові й сліз, перше ніж змогла показатися знов на люди, вбрана в сріблясто-сизе й рожеве, як юний ранок, і в перли, що радісно мінились на її ніжній виплеканій шкірі. Це коштувало неабияких зусиль! Бо за неї вчепився в смертельному страхові один напівзарізаний чоловік, а інші молили й благали її, вбачаючи в ній останній рятунок, і, хапаючись у відчаї, порвали на ній сорочку, та не пожаліли і її прекрасних рук, геть подряпавши їх нігтями, що з великого страху зробились навдивовижу гострі. А один божевільний знов же трохи не вбив її саму, і то лиш через те, що люто ненавидів її коханого владаря.

— Наварра дав мені ляпаса, так зате ж я вб'ю ту, що йому найдорожча! — сопів капітан де Нансей, підступивши ледь не впритул до неї, і вже зімкнув свою залізну лапу, вже думав, що вхопив жертву. У неї й досі виразно лунав у вухах його хрипкий голос, його гарячий жадібний віддих, і вона сама не знала, як це їй пощастило врятуватись від нього в тому напханому людьми покої. Бо там скрізь, навіть за ліжком, лежали, качались, корчились чи вже дубіли нещасні жертви. Все це вона принесла в своїй душі, але зовні була ясна, мов юний ранок: так вимагали пристойність і самоповага. «Щоб мій владар любив мене!»

Вона спробувала подивитись у очі Анрі, просто в очі — але виявилося, що зробити це страшенно важко. Перше ніж їхні погляди зустрілись, вона мимовільно відвела свій. А втім, і він теж ухилився й глянув повз неї. Господи, що ж це таке?

— Мій Анрі! Моя Марго! — вимовили обоє в один голос і ступили одне до одного. — Коли ж ми з тобою розлучились? Невже так давно?

— Я ще лежала в ліжку і хотіла поспати, а ти встав, — сказала Марго.

— Я встав і вийшов зі своїми дворянами, всіма сорока, що обступали наше ліжко. Я думав пограти з королем Карлом у м'яча.

— А я, мій коханий владарю, думала ще заснути. А вийшло так, що мене всю облили кров і сльози — і сорочку, і обличчя. Навіть холодний піт страху стікав на мене. І все це, на жаль, зробили мої. Вони повбивали всіх твоїх, а що я твоя, як ніхто більше, то й мені, мабуть, краще було вмерти. Але я прийшла до тебе, переступаючи трупи, і ось ми побачилися знову.

— Ось ми побачилися знову, — проказав за нею й він смутно-смутно, вже й не пробуючи жартувати. А вона майже сподівалась від нього жарту: адже для такого юнака найкумедніші якраз страхіття. «Ні,— згадала вона. — Не треба: тут страхіття — це я сама».

— Я, твоя бідна королева… — ледь чутно шепнула вона йому в обличчя. І він шепнув у відповідь, хитнувши головою:

— Ти, моя бідна королево, дочка жінки, що вбила мою матір.

— І ти дуже, дуже любив мене.

— А тепер вона повбивала мені всіх.

— І ти зовсім, зовсім не любиш мене.

Він уже ладен був розгорнути обійми своїй Марго, зворушений самим її голосом, бо він її не бачив — очі його були опущені. Він уже розгорнув ті обійми в думці… Ще слово з її уст… хоч легенький порух… Але нічого не було. Марго відчувала: «Я не можу, я не смію. Цього замало. Невже я втратила його?» Вона відступила від нього і, провівши рукою по чолу, сказала голосно, щоб чули всі:

— Я прийшла до свого брата. Ваша величносте, я прошу вас дарувати життя кільком нещасним. — По тих словах вона стала перед Карлом Дев'ятим на коліна, як вимагав церемоніал: палке благання, але вбране в урочисту, пристойну форму, яку королі мають бачити всюди. — Ваша величносте! Подаруйте мені життя пана де Лерана, що вбіг у мою спочивальню, весь поколотий кинджалом і закривавлений, коли я ще лежала в ліжку, і з великого страху перед убивцями чіплявся за мене руками, поки ми обоє скотились за ліжко. І ще подаруйте мені життя пана де Міосена, вашого першого дворянина, такого шановного чоловіка, а також життя пана д'Арманьяка, першого камердинера короля Наваррського.