Quod petiere premunt arcte, faciuntque dolorem

Corporis…[81]

Любих в обіймах шалено стискають і болю тілові їх завдають. На нього наринули пекучі спогади про нестямні обійми, про цілунки, коли зуби впиваються в губи. «Все минуло, і геть його! Тепер моя кохана віддає мені свій розум і сумління, як колись віддавала тіло, — але й тепер знов нестяма, знов укуси зубів. Faciuntque dolorem animae. Рани душі. Якби ми могли тепер бути разом, то обоє плакали б, бо нам призначено бути ворогами й завдавати болю одне одному. Краще було б удвох вивідати, що має на меті двір, і подумати, як утекти звідси. Бо хоч би які були у них наміри, мені треба чимшвидше опинитись за сто миль звідси, і в цьому я покладусь на Марго: хоч вона мій ворог, але вже зрадила мені свою матір».

Тут думка урвалась. У голові в Анрі лишились тільки слова: Faciuntque dolorem.

Він мимохіть вимовив уголос:

— Ні, й на неї не можна покластись. І ні на кого. Я мушу рятуватися сам.

Він озирнувся по кімнаті. З ним був тільки д'Арманьяк, що не почув нічого або вдав, ніби не почув. Перший камердинер тримав руку на дверній клямці, проте не натискав її. Він відчинив двері аж тоді, коли його король очевидно зовсім повернувся до дійсності. На порозі стало двоє дворян, готових відвести короля Наваррського — не куди він накаже, а куди їм доручено. У відповідній поставі чекали його пан де Нансей, що дістав від Анрі ляпаса, і пан де Косен, один з убивць адмірала. Анрі ступив до них — начебто без вагання і навіть не розуміючи як слід свого становища, бо зовсім безтурботно засміявся. Та зразу й перепросив обох сумирним і збентеженим тоном.

— Ми підемо звідси просто до обідні? — спитав він і сам став посередині.— Якраз слушна година, натщесерце. Мабуть, усі ми ще ніколи не були такі голодні. Чи, може, панове від учора вже щось їли? Бо я не мав у роті й листочка салати, і це мені важче стерпіти, ніж будь-що інше.

Поки дійшли до великої зали Лувру, він ще кілька разів заводив мову про всякі легковажні речі, а вмовкаючи, марно чекав відповіді. Насправді ж він силкувався розгадати, чому його супутники мовчать. Чи лиш тому, що вони тепер його сторожа, а він їхній бранець? Мабуть, у них є ще й інші причини, і їх треба вивідати. Порятунок його в тому, щоб бачити цих людей наскрізь.

Спочатку він розгледів самі спини. В усі вікна вистромлялися люди, а інші відпихали їх, щоб визирнути й собі. Надворі враз неначе зовсім споночіло, а людей охопило хвилювання, яке відразу передалось і Анрі та його супутникам. Вони покинули його й відійшли. А він побачив коло себе герцога Алансонського — молодшого з двох братів короля. Двоносий, як прозивали його через великий виростень на обличчі, значуще кивнув головою. Кузенові Наваррі довелося спитати його, що там робиться надворі. Кузен Валуа відповів одним словом — і зразу відвів погляд.

— Круки, — сказав він.

Тоді Анрі зрозумів, чому враз так потемніло: на Лувр спустилась величезна зграя чорних птахів! Запах, приємний для них, принадив їх іздалеку, ще коли трупи почали розкладатись на гарячому сонці; але вони чекали своєї години. Двоносий промовив:

— Для них тут наготовано. — Він лише кинув ці слова й ступив геть, але, обійшовши коло, повернувся до кузена. Йдучи, він повертав на всі боки голову — чи не підслухує хто. А тоді ще зронив з уст: — А більше ні для кого. — І вже замішався в тисняві.

Один вродливий чоловік, Бюссі на ім'я, промурмотів, ніби сам до себе:

— Що його слухати! Він трохи схибнутий. Та й усі ми. — І теж пірнув у натовп.

Помалу люди відходили від вікон на середину зали. Більшість мали обличчя бліді, з ранами або синцями, і ґуля на лобі в Наварри не була винятком. У багатьох очах видно було внутрішній дрож, ніби ці люди почували себе чужими собі; дехто збентежено намагався сховати руки. А інші тримали їх зціпленими на животі, потім вони раптом розціплювались і одна без видимої причини сіпалась туди, де звичайно висить кинджал. Анрі просто сміявся з багатьох приголомшених.

— Я таке птаство вже бачив, — сказав він. — На бойовищі без цього не буває.

Хтось, що йшов сам-один через залу, озвався:

— Бойовище — то одне, а старе подвір'я, чи то Луврський колодязь, — інше.

Це був дю Барта; він навіть не озирнувся на свого володаря й друга. Анрі гукнув йому навздогін:

— Таж ми з тобою не лежимо в колодязі. Це ж бо й головне — не лежати там! — І засміявся по-дитячому — видимо ще не усвідомивши всього, що сталося; а чи й справді можна бути аж таким незлобливим? Ті, хто стояв ближче, відвернулися, щоб не показати, що вони подумали. Тільки дю Га, улюбленець спадкоємця трону — герцога Анжуйського, зухвало вихопився:

— А як легко могло це статися й з вами, величносте!

Та й він після цих слів подався геть із зали. Ніхто там не міг устояти довго на одному місці, всі сновигали туди й сюди, але майже завжди поодинці. Стоять двоє й розмовляють, а тоді один з них несподівано змовкне, напустить на обличчя замкнутий вираз і відійде. І в обох душогубів, де Нансея й де Косена, обличчя інколи робились похмуро-розгублені; врешті вони теж розійшлися.

Ось через усю довгу залу, її серединою, попід двадцятьма люстрами пройшов герцог Гіз, у всій пишноті, з численним почтом. Навдивовижу, гордому Анрі Гізові раптом заступив дорогу Анрі Наварра: втупив у нього очі й помахав рукою. Хто бачив це, той аж дух затамував: що буде? Та Гіз відповів на привітання й навіть звернув убік. Правда, він зразу отямився й вигукнув переможним тоном:

— Привіт від адмірала!

Почувши ті слова, всі розбіглись. Герцог Лотарінгський величався з усієї сили, але хода його аж відлунювала в спорожнілій залі.

Анрі, як і всі, сховався з очей — принаймні поки в залу знов напхається люду. А це конче мало статися — всіх поженуть туди цікавість, підозріливість, невпевненість. А поки що тільки попід стінами тулився дехто, і до Анрі потихеньку підійшов його кузен Конде.

— Ти вже знаєш? — спитав він.

— Що я в'язень? А що ще? Важко вгадати, хоч я й дивився Гізові в очі.

— Гіз ударив мертвого пана адмірала ногою в обличчя, Я бачу по тобі, що ти цього не знав. А щодо нас із тобою, то я побоююсь найгіршого.

— Ну що ж, так нам і треба. Хіба можна бути такими дурними? А де моя сестра?

— У моєму домі.

— Скажи їй, що вона мала рацію, але я викручусь.

— Я не можу сказати їй нічого, бо мене теж не випускають із Лувру. Варта посилена, втекти шкода й думати.

— Тоді нам не лишається більш нічого, як піти до обідні? — спитав кузен Наварра.

Кузен Конде, який ще вранці аж казився, тільки-но почувши це слово, тепер похилив голову й зітхнув. І все ж його вжахнула легковажність кузена Наварри, коли той вигукнув:

— Головне — що ми живі!

В залу знов сходилися люди, і він без кінця повторював ці слова. Він казав: «Пане де Міосене, ви живі? Чи це не найбільший сюрприз у вашому житті?» Але він вигукнув також: «Пане де Гуайон, ви живі?» — А того якраз не було живого, він лежав у Луврському колодязі поживою для круків. Ті, хто чув таку чудну мову короля Наваррського, відвертались, але вирази у них були неоднакові: у одних — стурбованість, вина або співчуття, у других — тільки зневага. Тим часом Анрі збігло на думку звернутися зі своїм безнастанним «Ви живі?» навіть до спадкоємця трону, герцога Анжуйського. І тоді всі вирішили, що він і після Варфоломіївської ночі лишився таким самим пустим жартуном. І це показували йому сміхом, у якому відчувалась полегкість, але й трохи осуду. А він бачив усе, він примічав собі вираз кожного обличчя, — тоді як вони гадали, що у нього в голові самі жарти.

Д'Анжу щойно надійшов — у якнайкращому гуморі; і від того в замку стало якось не так задушно, ніби він ураз піднявся вище до вечірнього серпневого неба. Спадкоємець трону тепер нарешті поводився, як переможець, — бадьоро й милостиво.