— На жаль, нічого не вийде. Я не буду твоєю дружиною.

Вперше з дитячих літ вона звернулась до нього на «ти» — і то лиш для того, щоб сказати «ні».

— Марго, ми мусимо одружитися. Мусимо, — якнайрозважнішим тоном запевнив він.

— Хіба ти не бачив тієї, що хотіла стати між нами?

— Моя мати сама влаштовувала наше одруження, — відказав він квапливо, щоб припинити дальші розмови про це.

А Марго, важко дихаючи від знемоги, промовила:

— Ми цього не знесемо.

Вона мала на увазі, що не можна знести кохання, обтяженого стількома гнітами: виною, підозрою, всім фатальним сплетінням обставин. Та ще й ця небіжчиця стромляє своє нещасне обличчя між них, саме коли вони цілуються! Марго, якби захотіла, могла б викласти все це латинськими фразами, але на хвилину її залишило марнолюбство, і вона цього не зробила. Вона упокорилась; досі з вільнодумною принцесою Валуа ще не бувало такого. В ній прокинувся християнський обов'язок, а водночас і людська самоповага. В цьому лабіринті з Марго скоїлось аж забагато незвичного, і далі так тривати не могло. І все ж вона ще сказала:

— Тобі слід поїхати звідси, рідний мій.

— Як же я можу тебе покинути, коли ти мене так назвала?

— Це безчесний двір. Я заглиблююсь у науки, щоб нічого не бачити. Моя мати вірує тільки в своїх астрологів, а вони провістили їй смерть королеви Жанни — може, їм це підказав хтось інший? А хто знає, чого вони можуть ще нашепотіти їй? — Марго справді здогадувалась про деякі події, що мали статись незабаром, та вона воліла спихати все на астрологів, а не кидати підозру на матір. — Від'їжджай швидше!

— І вийде, що я злякався! — В ньому наростало обурення. — Може, ще закутатися з головою в плащ, утікаючи? Щоб весь Париж свистів мені навздогін?

— Ваша гордість нерозумна, пане.

— А у вас, пані моя, на думці щось зовсім не те, що ви кажете. Часом не герцог Гіз?

Отак хибно було сприйнято її найчистіші поривання. Принцеса Маргарита гнівно блиснула очима на безсоромного зухвальця, і незчувся він, як вона вже вибігла з лабіринту.

Анрі вийшов услід за нею, і його зразу засліпило яскраве сонце, проте він побачив, що далеко вона не втекла. Її брат, король, упіймав її за плече й так стискав, що вона аж кривилася. І вичитував за щось, злостиво сопучи. Слів Анрі не розібрав, але ясно було, що Карл чув їхню суперечку наприкінці. Та що було перед цим, того він знати не міг. Юнак аж злякався, згадавши; той ляк хлюпнув у нього в грудях, немов гаряче джерело, що вдарило з нутра скелі. І те саме, те самісіньке почуває й вона! Марно вона опинається!

Та насправді Марго пощастило випручатись. Гордо й розгнівано випросталась вона перед братом.

— Ваша величносте, ви не присилуєте мене одружитися з гугенотом. Я ніколи не була згодна з вашими інтригами. Ви добре знали, яка моя віра, і цієї віри я триматимусь довіку.

Карл Дев'ятий спочатку сторопів — звідки така впертість у його сестриці? Плани їхньої матері, пані Катрін, вона зважилась назвати «інтригами»! Та враз, отямившись, він набундючився, бо помітив Анрі. І голосно промовив:

— За це не бійся, моя гладушечко! Хай він собі гугенот, а ти зостанешся католичкою. — І потихеньку додав щось — мабуть, погрозу; можливо, нагадав про матір, бо принцеса лячно зиркнула на вікна вгорі. Тому брат вирішив, що вона більш не опиратиметься, взяв її за руку й повагом підвів до призначеного їй мужа й владаря.

— Ось тобі моя гладуха Марго, — сказав Карл Дев'ятий Анрі Наваррському.

Ні Анрі, ні Марго не встигли зніяковіти, бо король зразу повів далі:

— Наварро, ми ще не привітались, бо я бавився з собаками. Тож привітаймося зараз як годиться. — І, відійшовши на двадцять кроків, плеснув у долоні. Певно, він уже віддав накази, і то досить докладні, мавши на те доволі часу, поки Анрі з Марго були в лабіринті. А може, все те підготувала ще раніше й інша особа.

З двох боків прегарного фасаду Лувру, що виходив у парк, з'явилися дві процесії святково вбраного панства, рушили одна до короля Франції, друга до короля Наваррського й стали позад них. Попід самим палацом вишикувались солдати: ліворуч швейцарська варта, праворуч французька гвардія. І одні й другі били в барабани, аж поки все панство поставало на свої місця. А тоді з передньої зали палацу залунала урочиста й солодка музика — скрипки та флейти.

Тим часом розчинились середні двері палацу. З них вийшли дами — безліч вродливих фрейлін, але всі вони, як перлини, що оточують в оправі великі діаманти, лиш супроводили двох пишних принцес, а ті, свідомі своєї дорогоцінності, вели одна одну за високо підняті рожеві пальчики й ступали ніжками так, ніби вони могли зломитись. То були Маргарита Валуа й Катерина Бурбон. І хоч яка завчена була їхня хода, все ж у рухах відчувалися жвавість і примхливість. У такт із музикою вони пройшли між двома рядами дворян. Коли вони стали і обернулися, щоб дивитись на головну, офіційну церемонію, що мала зараз початись, то на сонці обидві аж засвітилися з голови до ніг — і золота парча, і зачіски, всипані самоцвітами, і ніжні, виплекані личка та руки. Самі вони були в тій церемонії лише другорядні постаті, додаткова прикраса, і обидві, наділені гумором, добре це розуміли. А тому й вибагливій принцесі Валуа, й наївній принцесі Бурбон було трохи смішно, і вони натякнули на те одна одній легким потиском пальців.

Зустрілися поглядами і брат з сестрою — Анрі з Катрін. Ті погляди промовляли приблизно таке: «А наш маленький замок у По, город біля нього й наші дикі гори — кращі! Навіщо стільки викрутасів, як оце тут? Проте уважай, цього треба навчитись. А звідки в тебе таке гарне вбрання? А в тебе? Від кого ж іще, як не від нашої любої матусі!»

А втім, ця мовчазна розмова тривала лиш одну мить. Карл Дев'ятий уже розпочав свою велику церемонію. Анрі почув, як ззаду хтось — чи то д'Обіньє, чи Конде, чи Ларошфуко, а може, і юний Леран — шепнув йому:

— Величносте! Робіть усе точнісінько так, як король Франції!

— Це буде, мабуть, уперше, — відказав він, проте відзначив, що Карл таки добре знає це діло. Король, у білому шовку, береті з пір'їною, коротеньких пишних панталонах і довгих панчохах, ступив крок — тільки один крок; то був знак для обох його братів, герцогів Анжуйського й Алансонського, щоб вони стали в нього за плечима, і в тій поставі, що означала «Я і мій дім», було стільки гордості й величі, що до рано згрубілого Карла Валуа на хвильку повернулась його колишня аж надмірна юнацька витонченість. Ту мить в оркестрі заграли гобої, і музика з солодкої стала величною; а потім знов загриміли барабани.

А над королем, над його чарівним палацом і блискучим почтом синіло високе, ясне, легке небо. Всі звуки розлягалися далеко, линули над водою Сени, що текла поблизу, за мурованою огорожею розкішного парку й за смужкою нерівного, засміченого берега. Туди вже насунули річковики, дужчі навіть намагалися видертись на мур. Варта брутально спихала їх назад ратищами алебард, та все ж ті, хто на мить загледів придворну виставу, раділи, і навіть ті, хто не побачив нічого, завзято галасували.

А нагорі в парковому фасаді Лувру тихенько забряжчало вікно — так, що ніхто й не почув — і в прочинену шпарку з-між складок завіси визирнуло свинцево-сіре старе обличчя. Двоє очей-вуглинок спостерігали те, що діялося внизу, вигадане й підготоване самою власницею тих очей: урочисту зустріч католицького короля з гугенотським, за участю обох королевих братів і пишного панства. «Це напевне справить на малого беарнця і його бідно вбраних дворян таке враження, ніби вони самі бозна-хто, і дуже зміцнить їхню довіру до нас!» Так думала стара зі свинцевим обличчям, і важкі її щоки зводила усмішка.

Тільки Марго зі свого місця могла її побачити, і принцеса, не знаючи сама від чого, трохи не зомліла. «Що ж я роблю! Я ж цього якраз не хотіла, і не вийде з цього добра! Передчуваю, що станеться щось жахливе, як я не поламаю всього. Саме тепер мені слід одружитися з Гізом, хоч від сьогодні він мене не цікавить, — аби лиш нізащо в світі не допустити шлюбу з моїм Анрі, що його я люблю дужче за життя!»