— О господи! Що було б із нас, якби ти глянув на наші гріхи! Постав, милосердний, мені в заслугу те, що я відкинув усіх вигаданих богів і поклонився лиш тобі одному, вічний отче Ісуса Христа!

Під вигаданими богами він розумів святих, але також Марса й Цереру, чию безсоромну тілесну пишноту відтворено було на одному з камінів у самій середині королівського палацу, і Плутона та Юпітера, що їх зображував на маскарадах напівголий король. Коліньї не любив цього світу, хоч як завзято боровся за нього; він не любив нічого плотського, і для нього істина жила в незримому. Він промовляв до бога, того бога, якого знав:

— Коли я справді помру, прийми мене зразу в своє царство, щоб я впокоївся серед блаженних.

Адміралові Коліньї довелось-таки поборотися за цей мерзенний світ, і спокій був би йому дуже до речі.

Та одне ще гнітило його, в одному ще хотів він переконати бога, який, можливо, дивився на це діло інакше. І коли він звертався до неба, в душі його лунали ще й інші слова; нараз він їх вимовив уголос:

— Я не винен у смерті Гіза. Господи! Я цього не зробив.

Він висловив ту думку, слова пролунали; не було тільки певності, чи справді вони дійшли до неба і чи воно їх прийняло. І їх проводжав погляд, сповнений тривоги. Та в цю мить до кімнати ввійшов король Франції.

Він щойно пообідав — була вже друга година, — і його супроводили мати, брат — герцог Анжуйський — і численні вельможі, серед них і король Наваррський зі своїми протестантами. Карл Дев'ятий підійшов до ліжка пораненого й заговорив:

— Батьку мій, вам завдано рани, а мені — болю. Присягаюсь відомстити так жахливо, що моя помста ніколи не зітреться з людської пам'яті.

Від цих слів пані Катрін та її синові д'Анжу стало трохи моторошно. Всі погляди мимовільно звернулися до них. А вони бачили, що серед присутніх більшість — протестанти. Але вони знали, що надворі герцог Гіз ужив належних заходів. Одначе тепер їм довелося слухати, як старий заколотник виставляє себе перед королем єдиним вірним другом. І про що клопочеться цей чоловік, що однаково має вмерти! А Коліньї казав:

— Чи це не ганьба, ваша величносте, що в вашій таємній раді не можна обговорити жодної справи так, щоб про те не дізнався відразу герцог Альба?

На ці слова Катерина Медічі подумала, що негоже було б якраз протилежне. Для цієї дрібної італійської княгині владу над усім утілювали тільки Габсбурги. Королівство? Вона відстоювала його і в цю скрутну годину присяглася кривавою різаниною захистити його від руйнівників-єретиків. Вона робила це заради себе самої, тільки заради власної, старої, немічної особи, але силу для цього черпала в своїй покірності всесвітній державі.

Коли адмірал докінчив свою мову, що являла собою одну суцільну скаргу й відверте надужиття привілейованого становища людини, яка лежить на смертному ложі, він зажадав від збентеженого Карла ще й розмови без свідків. Король і справді попросив матір і брата відійти від ліжка. І вони відступили на середину кімнати. В ту хвилину їх оточували самі протестанти, стара королева та її улюблений син опинилися цілком у руках чималого гурту дворян-гугенотів. «Вам досить наважитись, у цю мить ви сильніші. От добре, що ви не такі, як я! Ви вірите в закон, і це вас губить. Скільки разів я ламала власні едикти й глумилася з вашої свободи совісті, а ви знов і знов вірили мені — й тепер повірите кожному слову мого бідного недотепного сина. Вас ніщо не врятує, ви заслужили таку долю. Ви, звичайно, нічого не заподієте мені, поки ще маєте змогу; але остання ваша нагода скоро минеться!»

Так думала пані Катрін, відганяючи тими думками страх, і час від часу кидала довкола себе швидкі хитрі погляди, а на її важкому свинцево-блідому обличчі відбивалась сама поважність та гідність. Крім того, вона ще й прислухалась до розмови біля ліжка, але, на жаль, не могла розчути нічого. І вона спокійнісінько вирішила покласти кінець тій зайвій розмові: попросту підійшла до ліжка — гугеноти пропустили її, бо ж це була сама пані Катрін, — і порадила синові не втомлювати довше пораненого. Карл запротестував — мовляв, хто тут володар? — і то саме так, як сподівалася вона. Звичайно, цей Коліньї ще й перед смертю не вгамувався, а наструнчує Карла проти неї. І коли вона в другому кінці кімнати напосілась па свого бідного сина, той усе й вибовкав:

— Адмірал правду каже: у Франції королів розпізнають по тому, що вони можуть робити своїм підданим і добро, і зло. А тепер ця влада, разом із керуванням державою, перейшла до вас, вельможна пані.

Карл говорив голосно, так що чули всі. І якщо досі адміралова смерть була ще не зовсім неминуча, то відтепер вона стала вирішеною справою. Найкраще для нього було б, якби його бог дав йому вмерти своєю смертю.

Королівського гніву ніяк не можна було вгамувати, поки король лишався в цій кімнаті, де лежав тяжко поранений його другий батько, де хірург показував йому мідну кулю, де був пастор, поруч якого поставали на коліна протестанти й тихо молились, і ще один чоловік — байдуже хто, — що мурмотів сам до себе: «І цей раз у п'ятницю…»

Карл запропонував своєму батькові притулок у Луврі — більшого він і справді не міг зробити. До Наварри він сказав, ухопивши його за плече й нахилившись до нього:

— Коло тебе, любий брате! Оту кімнату, наново опоряджену для твоєї сестри, з дверима до ваших із Марго покоїв, щоб вона могла заходити до вас, — ту кімнату, якщо хочеш, я віддам йому, моєму батькові.

Анрі подякував: від тих Карлових слів йому спав з серця великий тягар. Сцена в адміраловому домі тяжко пригнітила його: аж у цю годину до його свідомості виразно дійшло, що адмірала трохи не вбили. «А тепер Карл пропонує притулок у Луврі, кімнату моєї сестри, звідки є хід до мене! Стара зазнала поразки, я ж бачу. Вона відвертається й чалапає до дверей».

Коли король з матір'ю та всім почтом пішли, унизу в домі відбулась нарада протестантських вельмож і дворян. Дехто вимагав, щоб пана адмірала негайно вивезли потай із Парижа до його замку Шатільйона. Ці люди в кімнаті нагорі бачили королевине обличчя, коли вона виходила; і тільки вираз цього обличчя — пані Катрін під кінець не змогла себе опанувати — змушував їх уперто стояти на своєму. Теліньї[75], зять пана адмірала, був не згоден: він не хотів ображати короля такою недовірою. Наварра вирішив:

— Пан адмірал житиме в Луврі поряд із моїм власним покоєм, звідки до нього будуть незамкнені двері. Біля його ліжка день і ніч вартуватимуть мої дворяни.

Він казав це, а серце в нього калатало. Одначе він доказав до кінця, і більшість його підтримала, байдуже, чи сподівався він такої ухвали, а чи боявся.

Тоді всі ще раз піднялися нагору. Пораненого саме перев'язували, і понівечена плоть прикувала до себе всі погляди. Хтось повідомив адмірала, як вони вирішили, Коліньї звів угору очі, приносячи в жертву богові свій біль, і відповів просто:

— Так.

А в кутку стояв чоловік і щось мурмотів собі під ніс чужою мовою — кілька слів, усе тих самих.

Яке веселе буває збуджене місто! Тут ще й досі справляється весілля і пропонуються все буйніші розваги — не тільки дворові, а й простому людові та шановним городянам. Несподіванки, дивовижні події — немов дармова вистава! Майже щогодини в кожного збувається якесь бажання, бо хто ж, як сказати по правді, не бажає зробити щось лихе, нехай навіть трусячись зі страху; а тепер воно діється саме й ти лишаєшся осторонь, тільки тішишся страхіттями, аж мороз поза спиною йде. Ще страхіть! Іще й ще!

Король розбійників одружився з нашою принцесою, а в другого єретика стріляли. Що одне, що друге. Мов колесо крутиться! Тепер біля його дому стоїть сильна варта. Ходімо подивимось, чи правду кажуть, ніби аж півсотні аркебузирів. Агов! Не коліть, не стріляйте! Ми простий люд і шановні городяни. Дивись-но сам, так і є, як я казав. Старий єретик учора наполохався й попросив у короля захисту. Захисти-но себе, королю, як посунуть на тебе Гізи! А ось і він, наш красень герцог! Показується народові, а надто жіноцтву. Слава Гізові! О, а це що? Герою наших мрій, ти втікаєш від гугенотів?