Про все це він не сказав своєму супутникові ні слова, але спостережливий д'Ельбеф зрозумів майже все й без пояснень. Вони повернулись до замку й підняли блазня з ліжка. Як вони й гадали, він уже роздягся й ліг: час на це вони йому дали, поки оглядали плити. Він удавав, ніби спить, але не хріп, а скоріше хекав, і ковдра на ньому ще не встигла нагрітися. Не церемонячись, вони підняли його і прив'язали до стільця. Дивно було, що він так і не розплющив очей. Д'Арманьяка послали привести д'Обіньє й дю Барта. Вони прийшли, і почався допит.

Чи признається він, що тільки-но прибіг з тераси, спитав д'Ельбеф прив'язаного блазня. І чи признається він, що вдавав духа, додав Анрі. Блазень, рятуючи свою шкуру, прикинувся, ніби йому відібрало мову. Він закотив очі під лоба, ніби вже помирав, але водночас вишкірив зуби, наче всміхаючись. Зі страху обличчя його перекривилося так, що вираз смутку, з яким він звичайно грав свою роль, пропав. Уперше за всю свою придворну службу блазень був справді кумедний: біла сорочка замість поважного чорного вбрання, на довгобразому обличчі смертельна блідість, волосся розпатлане, та ще й отой мимовільний усміх. І п'ятеро глядачів зареготали. Д'Ельбеф перший нагадав іншим, що цей негідник хотів підстроїти гидку каверзу живій людині,— про те, що він образив духа, не варто й казати, бо той сам зуміє помститись за себе. Коли блазень це почув, у нього аж зуби зацокотіли з жаху.

Чи признається він, що цього вечора вдавав пана адмірала Коліньї, спитав Анрі ще раз, погрозив блазневі зашморгом і наказав д'Арманьякові посвітити по стінах, чи нема підходящого гака. Та блазень чудово розумівся на комедіях, і допит повернувся зовсім не так, як хотіли вони. Запитання: чи він боїться? Відповідь: авжеж, боїться. Запитання: чи він шкодує, що так зробив? Відповідь: так, шкодує. Запитання: чи готовий він спокутувати провину? Відповідь: так, готовий. Запитання: то він визнає? що вдавав духа? Відповідь: а він цього й не приховував. Він і сам удосталь нахапав дрижаків зі страху перед собою чи, власне, перед справжнім духом; бо ж той міг розсердитися, що його так негоже передражнюють, і скрутити йому в'язи. Та він і тепер певен, що це зухвальство йому так не минеться, хоч він і кається щиро. Адже всі духи невблаганно мстиві.

Запитання: чи він не боїться більш нічого? Відповідь: а чого йому ще боятись? Їхнього гака чи зашморга? Вони не можуть заподіяти йому нічого. Якщо вони його вб'ють, король відразу збагне, що змова, розкрити яку він доручив йому, блазневі, справді існує. Д'Ельбеф шепнув на вухо Анрі: «Облишмо його». Проте Анрі ще спитав, чи блазень учинив так із ненависті. Він-бо навчився в Луврі уважно ставитись до ненависті в будь-якій подобі. Відповідь блазня була така:

— Щоб я ненавидів тебе, Наварро? Чи не за те, що ти тут корчив блазня замість мене? Я колись тобі сказав, що ти цілком можеш заступати мене. Це не такий великий гріх, як те, що зробив я: мавпував духа.

Запитання: чи блазень не пам'ятає однієї образи? Її завдано йому під час святкової процесії, під музику, в яскравому світлі. Відповідь: так, він пам'ятає. Йшлося про те, що колись Анрі вкусив блазня за щоку. Але жоден з них тепер не назвав цієї пригоди, такої інтимної, своїм ім'ям. Запитання: чи блазень, пам'ятаючи ту образу, не робив наказаного йому з особливою радістю? Відповідь — глухим і хрипучим голосом: він ще ніколи нічого не робив з радістю — тільки з належним смутком, не забуваючи про кінець. Власний його кінець уже близько і буде жахливий.

Тоді вони відв'язали його й пішли.

Анрі ще сказав обом своїм давнім друзям:

— Оце такий був той дух, що від нього ви принесли мені запрошення, і ось яка мене чекає нагорода, коли я вас послухаюсь.

І відпустив їх, присоромлених.

А третьої ночі після цієї пригоди з блазневої кімнати почули жахливий крик, і коли відчинили двері, то побачили, що блазень лежить долі зі скрученими в'язами. Що з ним сталося, зрозуміли всі, кого якось дотикалась історія з фальшивою появою духа, — тобто сам король, який, можливо, знав про блазневу смерть аж забагато, змовники і д'Ельбеф. Тільки Анрі лише згодом довідався, як справдилось лихе передчуття блазня. Того вечора Анрі лежав у ліжку: він, як уже не раз, занедужав на недовгу, але сильну гарячку, причин якої не міг з'ясувати жоден лікар, бо ті причини, певне, були не фізичні, а духовні. Біля нього сиділи д'Арманьяк і Агріппа д'Обіньє, що його покликав перший камердинер. І ось, нахилившись до подушки свого пана, д'Арманьяк розчув дивні слова. Тоді й Агріппа прислухався, і обидва почули, що Анрі співає тихенько, але виразно: «Господи боже, спасителю мій, день і ніч волаю я до тебе».

Хворий у маренні співав і далі; не всі слова вони дочували, але то був псалом вісімдесят восьмий. Ось він проспівав рядки:

«Друзів моїх віддалив ти від мене, ти зробив мене відворотним для них. Я нидію в полоні й не можу визволитись».

Тоді вони вхопили його за руку й тримали, поки він доспівав до кінця псалом синів Кореєвих[102] про безсилля знедолених. Нехай їхній любий владар не думає, що господь відкидає його душу й відвертає лице своє від нього. Нехай він і в годину слабості знає, що друзі, ближні та рідні не кидають його через його недолю.

Отак Анрі помирився й знов порозумівся з давніми друзями. Власне, тоді й почалась його втеча.

Одного дня він щез — спершу тільки для спроби, подивитися, що ж буде. Весь Лувр сколотився. Королева-мати спитала д'Обіньє, де його король. Анрі просто сидів у себе в кімнаті, та д'Обіньє не сказав їй цього. Дворянина, що мав його стерегти, послали на розшуки. Вони, звичайно, були марні, а Анрі дістав осторогу. Наступного тижня він спробував загаятись на полюванні й повернувся аж тоді, коли в замку знялась велика тривога. За два дні перед справжньою втечею він і не ночував у Луврі, а з'явився аж до вранішньої відправи в каплицю, у чоботях з острогами, і, сміючись, пояснив, що привів утікача: йому, мовляв, тільки хотілося присоромити їх величності за їхню зайву недовіру — до нього, кого їм довелось би скоріше проганяти, бо інакше він би вмер біля їхніх ніг, а не покинув їх! Потім дуже дивувалися з такого хитрого викруту — але скільки довелось йому впокорюватись, поки він цього навчився!

А друзі квапили його. Тепер вони могли говорити з ним відверто — їхній володар дозволив їм, щоб і їх потішити, й самому повправлятися в терпінні. Вони й користалися тим дозволом і нанизували довгі низки чудових слів, бо ж і Агріппа, і дю Барта вірили в силу й тривкість слів, які для рішучих сердець рівнозначні вчинкам і, якщо їх записати, обіцяють нам посмертну славу. Вони у вічі казали своєму королю, що він грішить проти власної величі, що він сам винен у тих образах, які йому доводиться терпіти. І якщо він навіть воліє все забувати, то винуватці нічого не забудуть і ніколи в світі не повірять, ніби він забув Варфоломіївську ніч!

— Ми, вельможний пане, хотіли вже вирушити без вас, та почули, як ви співаєте псалом. А якби нас не було з вами, то ви й самі розумієте, що руки інших слуг не наважились би відштовхнути отруту й ніж, а скористалися б ними.

— Отже, ви хотіли покинути мене напризволяще? — спитав він, аби дати їм жадану нагоду для дальших доброчесних і мудрих слів. — Ви зробили б так, як Морней. Бо ви, давні друзі, всі однакові. Морней якраз перед Варфоломіївською ніччю встиг утекти до безпечної Англії.

— Ні, величносте, не так. Він уже не встиг, тільки ви про це не дізнались, бо надто довго не хотіли чути звісток від ваших давніх друзів, не бажали й слухати, коли ми наважувались ремствувати.

— Ваша правда, і я повинен вас перепросити, — відказав він розчулено й дозволив їм розповісти про всі пригоди їхнього товариша дю Плессі-Морнея, хоч знав про ті пригоди краще за них. «Що ж ти вдієш, коли мої друзі хочуть мати наді мною перевагу й знати щось невідоме мені — спочатку про мене самого, тоді про інших моїх друзів». Отож Анрі голосно дивувався, слухаючи, як відважному й кмітливому Філіппові довелося пробиватись крізь зграю душогубів, що якраз обнишпорювали одну книгарню, чи нема там вільнодумних книжок, і замордували самого книгаря. З гордості Філіпп, від'їжджаючи, не взяв належних паперів, проте добувся-таки до Англії, країни емігрантів, і там, не питайте вже як, дочекався, поки оголосили мир і амністію. Далі він їздив до німецьких князів, переконуючи їх напасти на Францію, — одно слово, жив життям гнаного дипломата, якщо не бездомного змовника. Анрі, хоч не почув нічого нового, все ж глибоко замислився. «Скільки тривог, Морнею! Яка ревна служба! Яка чеснота! А я був у полоні й навіть майже хотів лишитися бранцем».