Отоді друзі нарешті несамохіть висипали головне. Панове Сен-Мартен-д'Англюр і д'Еспальонг теж кваплять вирушати! Агріппа й дю Барта, посилаючись на цих ґречних дворян, ще не знали, хто вони такі — ці найхитріші з усіх шпигів. Анрі й тепер не розкривав їм цього, а то вони б, мабуть, викликали зрадливців на двобій — і знов усе б на якийсь час розладналось. Зате він порадився зі своєю довіреною людиною, паном де Ферваком, — воїном, уже не молоденьким, прямодушним і скромним. Той щиро порадив йому більш не марнувати часу й вирушати негайно. Що там шпиги! Він сам береться збити їх з пантелику, щоб вони згубили слід утікача! Упевненість цього чесного чолов'яги здалась Анрі добрим знаком. І третього лютого він пустився в дорогу.
Спершу відбулось одне прощання і остання комедія — і те, й те з членами Лотарінгського дому. Анрі підстеріг д'Ельбефа, коли той ішов сам-один, ступив назустріч, мовчки глянув йому в очі, і д'Ельбеф усе зрозумів. Він завжди вмів передати й збагнути найголовніше без жодного слова чи знаку. В небезпеках він сам опинявся поруч, темні справи прояснював, розгадував людей, обертав на краще всі непевні пригоди. А для себе не жадав ні довіри, ні обізнаності з усіма справами, ні врочистого підтвердження їхнього союзу. Все це розумілося само собою. Д'Ельбеф завжди був де треба, начебто нічого не давав і нічого не вимагав. Він добре захищав володаря своїх помислів, але нікого тим не зраджував — особливо свій дім. Людина з роду Гізів не може їздити по країні з королем Наваррським і битися за нього в боях, поки той не стане королем Франції. Це добре розуміли обидва — і д'Ельбеф, і Анрі. І тепер, коли Анрі несподівано ступив назустріч д'Ельбефові, у обох блиснули на очах сльози й затремтіли губи, і лиш кілька слів спромоглись вони, затинаючись, вимовити в цю останню хвилину. І зразу розійшлись.
А комедію було розіграно коштом герцога Гіза-Мордоріза. Цього Голіафа й ідола парижан цілий ранок морочили — а навіщо, власне? Анрі рано-вранці прибіг до нього в спочивальню, кинувся на ліжко й почав вихвалятися, що тепер його нарешті зроблять генеральним намісником у всьому королівстві — сама пані Катрін пообіцяла! Як сміялися всі, хто був у спочивальні, коли Гіз одягався! А жартун не хотів й на хвилину відійти від великого герцога, і той урешті запропонував:
— Ходімо на ярмарок, там комедіанти витинають штуки, побачимо, чи хто з них може з тобою позмагатися.
І, справді, вони пішли туди. Один уже знову був у чоботях з острогами і будь-що-будь хотів, щоб другий поїхав з ним на полювання, лестив йому, липнув до нього, рівно вісім хвилин не пускав з обіймів — і то привселюдно. Герцог того дня мав справи в своїй Лізі й на полювання поїхати не міг, урешті Анрі мусив дати йому спокій. Тоді він поїхав сам.
Полювання на оленя — рідкісна втіха, нею не можна нахвалитись. Та Санлійський ліс далеко, доведеться там переночувати, а оленя вполюємо завтра й вернемося аж пізно ввечері. Хай ніхто не тривожиться через короля Наваррського! Це каже сам Фервак.
— Я ж його знаю, він радий, як хлопчисько, що ночуватиме у вуглярській хатині. А я зостануся тут, поклопочуся впольованою птицею.
Насправді Фервака залишили стежити, що діятиметься, коли стане очевидно, що Анрі втік. Він мав посилати гінців зі звісткою, яким шляхом рушила погоня. Цієї умови він дотримав вірно й першого верхівця відіслав, тільки-но в Луврі знявся переполох. Король Франції висловив побоювання, та мати заспокоїла його: вона і її Королик одне одного не покинуть! Невеличкі запізнення вона йому радо вибачатиме. Хіба не видно було вчора ввечері, як палко він був закоханий у Сов — та й не тільки в Сов! О, його тримає у нас багато що!
Під кінець другого дня — суботи — пані Катрін і сама вже не витримала. Вона звеліла покликати дочку, і Марго в присутності брата-короля довелось пояснювати, де її чоловік. Вона заявила, що не знає, але її обсипало жаром. Заводилося щось схожо на родинний суд — такий, як не раз вершили над нею за часів її брата Карла. Як це вона може нічого не знати, гостро сказали їй: адже він перед своїм від'їздом провів ніч із нею! Та це так, але вона нічого не помітила. Справді? Він ні про що з нею потай не радився, нічого їй не доручав і навіть пошепки ні в чому не признавався на подружньому ліжку? В тьмяних материних очах уже ледь замигтіли зловісні іскорки, і нещасна, простягши до неї свої гарні руки, відчайдушно закричала: «Ні!» І те слово не було брехнею — щоправда, саме тільки слово, бо Марго й не потребувала, щоб її коханий владар щось їй казав, у чомусь признавався: вона сама відчувала, що його час настав.
Якось раніш Марго, не вагаючись, виказала свого коханого владаря матері — щоб відвернути лихо, як гадала вона. Одначе тепер ніхто вже не зміг би спинити того, що давно достигло, — то чому це мала робити вона? Мати не знімає на неї руки — а зробила б це напевне, якби було за що. Але тут є тільки те, що вже сталось і з чим треба змиритися. Навіть більше — те, можливість чого вже потай припускали, а тепер воно здійснилось явно. І тому згодом, коли король лягав спати і Фервак прийшов покаятися йому у всьому, він хоч і був уражений, проте не розлютився. Фервакова сповідь була не прилюдна. Він більш як півтори години не відводив губ від королевого вуха. А король забув, що треба діяти, не віддав ніяких наказів, тільки сидів, слухав і навіть не помічав, що хтось весь час чухає йому п'яти.
Фервак вважав, що повівся з Анрі чесно. Особисто перед королем Франції він не почував ніякого обов'язку, бо той його не любив і не призначав на високі посади. Фервака прив'язували до трону давній послух і вірність, і він ніколи б і не порушив їх. Він, мовляв, зовсім випадково якось застукав Анрі з д'Ельбефом і враз опинився перед необхідністю або заарештувати всю компанію змовників, або ж приєднатися до них — а так, очевидячки, зробив навіть один дворянин з Лотарінгського дому. Як він бачив, багато що промовляло на їхню користь, насамперед властива їм доброзвичайна поміркованість, що ні для кого, а отже, й для нього самого не могла стати небезпечною. Їхні задуми варто було повернути на кращий шлях, а це якраз могла зробити своєю участю людина такого духу і такого гарту, як Фервак; тому він і став відтоді довіреною особою, посередником, утаємниченим, як ніхто, в усі справи, але, не забуваючи про свою власну силу й мужність, не раз думав: «Нічого в них не вийде, я зі своїми солдатами вмить упорався б з ними, порубав би десь у лісі або потопив у трясовині». Як воїн, чоловік уже не молоденький, прямодушний і скромний, Фервак не міг інакше уявити собі кінця «політиків», чи то «поміркованих». А вони взяли та й справді втекли.
Тоді Фервак вирішив, що без нього вони розпережуться й тільки нароблять шкоди королівству. Головний доказ — те, що Наварра так невдячно повівся з ним: не сказав йому про втечу, а покинув тут. І він довго боровся з самим собою, поки взяли гору давній послух і вірність і змусили його признатися в усьому. Тільки-но дійшовши до такої постанови, Фервак, коли король лягав спати, пробився до королівського ложа — що при такій могутній статурі йому неважко було зробити, — попросив короля довірчо вислухати важливе повідомлення й зразу почав:
— Служачи вашій величності, я вплутався в одне діло, що суперечило всій моїй дотеперішній вірності трону, зате я тепер, на щастя, маю змогу віддати зловмисників у ваші руки. Для себе я не прошу ніякої нагороди. Але в мого сина є маєток, обтяжений боргами, і його можна збільшити, прикупивши землі.
Отакий був цей Фервак. Згодом, ставши маршалом і губернатором, він іще служив Гізам — поки вони платили, звісно, — а врешті продав свою провінцію королю Анрі, чи то Генріхові, Четвертому. Перед смертю він написав урочистий заповіт, який мали читати всі; і попрощався з цим світом, переконаний, що в кожну хвилину свого суворого й чесного життя робив саме те, що було тоді найпотрібніше для загального добра.
Та один чоловік угадав, про що шепоче Фервак на вухо королю. Той чоловік був Агріппа д'Обіньє — він теж лишився в Луврі відводити очі: адже Наварра без своїх гугенотів не втече! Увечері, коли зачиняли браму, він перестрів зрадника на вулиці, здер з нього личину й виставив на ганьбу. Так принаймні здається такій людині, як Агріппа, коли така людина, як Фервак, не знаходить слів для відповіді й тупо мовчить. Нарешті прямодушний і скромний воїн усе ж таки знайшов слово, та Агріппа, що вже побіг геть, не почув його.
