Вона доказала до кінця, за всією формою, хоч Карл відразу почав її перебивати. Хіба він не радів, що вона лишилася ціла? Радів, але потім у ньому знов невтримно закипіла безмірна огида й досада. Більше нічого не відчував він, дивлячись, як зустрілись Анрі й Марго. Вони жили в своєму світі, а Карл — у своєму. І раптом він зрозумів, що від нього хтось чогось хоче, — його рідна сестра, і вона стежить за ним, шпигує, а потім донесе їхній матері, що він казав, який був у нього вираз обличчя! Тому він примусив себе побагровіти на виду — він це вмів, жила на лобі набрякла, очі дико забігали. Руки й голова засіпались, він скрипнув зубами і, підготувавшися так, заговорив:

— Ані слова про це, поки ще живий хоч один єретик! Зречіться єресі! — закричав він до присутніх; адже в його кімнаті було четверо живих гугенотів, і йому вони завдячували, що лишились на цьому світі, і його мати про це дізнається.

Анрі поспішає стримати кузена Конде, та шкодa: той вважає, що честь вимагає від нього кричати на всю горлянку, як і Карл. Мовляв, за свою віру він не складатиме звіту ні перед ким, лиш перед самим богом, а зректися істини його не змусять ніякі погрози! Тоді Карл, наче зовсім оскаженівши, кидається на нього сам. Дю Барта й д'Обіньє, впавши на коліна, держать короля за ноги, а він горлає:

— Баламут! Бунтівник і син бунтівника! Як ти за три дні не заговориш інакше, я накажу тебе задушити!

Все-таки дав йому три дні часу — можна сказати, дивна поміркованість для такого шаленця. А Наварра, на якому лежала куди більша відповідальність перед протестантами, ніж на його кузені, повівся так, як і спочатку: мов сумирне ягня, пообіцяв, що перейде в католицтво, і це навіть після такої страшної різанини. Але він і на думці не мав дотримати того слова, даючи його Карлові, і Карл добре те знав. Вони навіть ледь помітно моргнули один одному.

— Зараз я натішуся виглядом своїх жертв! — не жаліючи горлянки, оголосив божевільний король кривавої ночі. Може, хто є поблизу — охоронці, дворяни, цікаві з придворних чи з челяді,— тоді всі вони муситимуть засвідчити, що Карл Дев'ятий не соромиться власних учинків і тепер захотів побачити свої жертви. Та ще на порозі, ніби ненароком, рука його торкнулась руки зятя — Анрі, чи то Генріха, Наваррського, — і той, єдиний з усіх, почув Карлів шепіт:

— Який жах, який жах. Тримаймося один одного, брате!

А потім він уже остаточно зробився таким, яким мусив бути: жорстоким Карлом Варфоломіївської ночі,— і почав з насолодою розглядати вбитих — перших, що лежали зразу перед його дверима, та й усіх інших, що траплялися дорогою. Відпихав ногою їхні вже захололі руки й ноги, наступав на голови, яких уже не гнітили непокора й ненависть. І сипав прокльонами та погрозами; то вже не його вина була, що їх ніхто не чув, крім його кількох безмовних супутників. Жодна жива душа не показувалась ніде, бо різати людей — робота дуже стомлива, і душогуби після неї сплять або пиячать. Тож мерці були самі.

Їм наче й ліку не було; живі ніколи не здаються такими численними, бо вони, зібравшись у гурт, врешті-решт і розходяться. А мертві нікуди не поспішають, їм належить уся земля, все, що на ній виростає,— всі речі й усі долі; їхнє майбутнє таке безмірне, що його називають вічністю. Агріппа д'Обіньє заговорив:

Він говорив приглушено, як годиться серед мертвих, чиє життя розтягнуте на всі часи, а тому сповільнене й дуже приглушене. Гучні бувають тільки прокльони шаленця. Анрі знав ці вірші: Агріппа вперше проспівав їх у нього на весіллі, перед тим як зібралась довга процесія і Карл Дев'ятий з усім своїм двором повів його на шлюбне ложе. А тут була зовсім інакша процесія, хоч ішла вона до того самого покою. Анрі не озирався на Марго.

Вона йшла серед інших чоловіків, що й уваги не звертали на неї, і врешті опинилась аж позаду. Ще ніколи за все своє життя принцеси Маргарита не відчувала себе такою нікчемною, як тепер, коли йшла з одним шаленцем і кількома переможеними між рядами мерців. Який незбагненний вираз мали на обличчі декотрі! Здивування, навіть засоромленість таким великим щастям. Зате інші були зовсім бездушні, вони на віки вічні запали в пекло; це все бачила пані Маргарита, і такий вираз вона помітила навіть на обличчі одного зі своїх колишніх коханців. Їй аж млосно стало. Дю Барта підхопив її і далі майже ніс: вона тільки переставляла ноги.

Біля одного каміну стійма стояли два трупи: закололи один одного кинджалами й досі обіймалися, не даючи один одному впасти. Подекуди протестантів, видно, не заскочили зненацька, і вони прихопили з собою на той світ якомога більше напасників. Одна жінка лежала мертва, прикриваючи своїм тілом чоловіка, якому, певне, хотіла врятувати життя. «І вона не змогла», — подумала Марго, спираючись на руку дю Барта й насилу тягнучи ноги. Не змогла. «І я не змогла», — думала вона. А он звисає через поруччя сходів опасистий кухар, і білий ковпак спав у нього з голови й скотився зі сходів. Точнісінько в такій позі Анрі застав цього чоловіка — чи, може, й іншого — кілька днів тому, тільки тоді кухар був п'яний, а тепер — мертвий. А втім, це ж і були дві оргії: весільна ніч і сьогоднішня різанина. Друга оргія настала через шість днів після першої й була буйніша від неї, і те, що вона полишила після себе — тіла й обличчя, — зовні часом схоже, але сенс у нього інший.

Анрі послизнувся в калюжці крові, прокинувся від своїх дум і глянув у погасле обличчя молодого Ларошфуко, останнього посланця його матері. Тут уже Анрі не витримав. Затуливши обличчя руками, мов дитина, він схлипнув:

— Мамо!

Його друзі вдали, ніби не почули. Карл і далі прикидався шаленим, а може, й справді ошаленів під час цього походу через пекло. Марго промовила тихо, тільки для Анрі:

— Його я вже не змогла врятувати. Майже втягла в двері, але його вирвали в мене й добили.

Вона чекала відповіді, але її не було. Анрі пройшов занадто довгий шлях до цих дверей, перед якими вони опинились, пройшов його без Марго, і, хоч які шляхи малося їм ще пройти в житті, він уже ніколи не був з нею тим, що колись. До цих дверей, позначених трупом молодого Ларошфуко, підійшов зовсім не той Анрі, що так недавно легкою ходою вийшов з них.

Цей Анрі знав. Цей Анрі чув, як по Лувру цілу ніч лунало кровожерне виття різанини. Цей Анрі дивився в обличчя своїх мертвих друзів, він уже попрощався з ними і з приязними людськими взаєминами — з вільним, відвертим життям. Згуртований загін вершників, кінь при коні, побожний псалом, а з поля збігаються гарненькі дівчата… Як радісно й швидко мчали вони вперед, а над головами в них мчали хмари! А в цю кімнату він ступить ходою переможеного, полоненого. Буде коритися, стане зовсім іншою людиною під зовнішньою личиною колишнього Анрі, що завжди сміявся, весь час любив, не вмів нікого ненавидіти, нікого не стерігся.

— Кого це я бачу! Який я радий, що ви живий і здоровий! Де Нансею, друже, яке щастя, що хоч із вами нічого не сталось! Адже декотрі оборонялись, коли настав час умирати. Не помогло, і так їм і треба. Хто ж лізе так по-дурному в пастку? Це тільки гугеноти вміють. Я — ні, я вже не раз бував католиком, як ви, де Нансею, і тепер знов стану ним. Ви пригадуєте, як мої люди відтягували мене від брами на мосту? А я рвався в замок до своєї королеви та до її подиву гідної матусі, бо моє місце тут. Мені ще довелось ударити вас, друже де Нансею, щоб ви мене впустили; зате ж я вас тепер обійму.

І справді — капітан незчувся, як Анрі вже зробив, що сказав. Хоч як опинався та пручався де Нансей, хоч як скреготів зубами, та король Наваррський поцілував його в обидві щоки. А коли капітан отямився, спритний шибеник був уже далеко.